Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Час і стиль · с. 5сторінка оригіналу ↗

КОЖЕН ОДВАЖНИЙ КРОК ОЦІНЮЄТЬСЯ...

Слово Просвіти, №52 за 2005 рік

МОРАЛЬНИЙ АВТОРИТЕТ Нещодавно ми розпрощалися із ХХ століттям. Мабуть, найжорстокішою добою в історії людства. Із чим ідемо в новий вік і нове тисячоліття? Кажуть, тільки людині властива історична пам’ять… Чи навчила нас чогось історія? Про все це в розмові з філософом, релігієзнавцем, редактором часопису “Наша віра” Євгеном СВЕРСТЮКОМ. — Кожний час треба характеризувати за ознаками, які для нього характерні. Оцінювати, не прикладаючи готових формул. Про ХХ століття дуже добре сказав англієць Роберт Конквест у книзі “Роздуми над сплюндрованим сторіччям”. Автор дуже інформований та ерудований. Я би радив її прочитати людям, які замислюються над цими питаннями. Вона вийшла українською мовою у видавництві “Основи”. Історія культури так склалася, що найбільш високі уми працювали майже в одному напрямку: вони підіймалися духовно. Не будучи однодумцями, переймали традицію спадкоємності. Відлік можемо почати від античності. І зовсім невипадково християнство акцептувало Платона, Аристотеля, Сократа... ХХ століття було деструктивним. Сторіччя відчаю та втрати віри. Час ідеології. Зате з’явилися різного роду авантюристи. Вони легко кинули в розмін найбільші цінності, на яких тримається людина. Кинули цинічно, не замислюючись, що з цього вийде. Вони не працювали над тим, щоб зміцнити, укріпити людину. Їхня мета — використати людські слабкості. — Маєте на увазі ідеологічних вождів? — Так, насамперед їх. І до таких пророків великої руїни, як Ніцше, ставлюся з великою обережністю: філософ був проти, щоб його книжки використовували, як керівництво до дії... Про злочин Маркса годі й говорити. В основі його Маніфесту лежить абсолютно деструктивне начало. Тобто попередню філософію, яка пояснювала світ, змінила філософія руйнації (“Як змінювався світ”). — Чому це вчення стало таким спокусливим для людей? Чому вони так повірили, так віддалися тій “червоній чумі ХХ століття”? — Чому... Не думаю, що це просте питання. Було б надто спрощено вважати, що цьому сприяв лише меркантильний чинник. Начебто людей заманили мрією про матеріальне благо, якого не могла дати релігія. Загалом це вчення потрапило в момент великої духовної озлобленості, моральної кризи й занепаду. Люди не мали достатньо сил, щоб його зважити і відкинути. Тому найплодючішим розсадником деструкції стала духовно ослаблена Росія... — Росія, котра, попри все, вважає себе найбільш духовною країною, з найбільш чистим і душевним народом, котрий почергово виставляє лєнінські та православні гасла... — Бачите, ця країна тому і виставляє православні гасла, що неспокійно себе почуває. Вона непевна себе, і тому галасує. Це мені нагадує відому доповідь Сталіна після війни. Окреслюючи найслабші сторони своєї системи, він доводив, що саме завдяки їм СРСР переміг. — Ми говорили про кризу ХХ століття... А чи зробило висновки ХХI століття? Чи є тенденція до аналізу, обмірковування? — Люди твердо знають, що історія нічого не вчить, але все одно вимагають, щоб вона їх учила і подавала висновки. Те, що ми зараз маємо у XXI столітті, — не результат умовиводів. Великі зміни відбуваються поза нашою свідомістю. Ці зміни очевидні, але їх не завжди розуміють. Наприклад, ми думали, що Чорнобиль — просто наша національна катастрофа. Тим часом саме він дав світові сигнал до демонтажу старої системи. Чорнобиль започаткував зміни у Кремлі. Практично після цього вибуху стало зрозуміло, що нагромадження атомної зброї — безглуздя, і потрібен демонтаж усієї, так званої, воєнної доктрини. Це приклад, коли велике нещастя дало світові імпульс. Ніхто не думав, що ця система так швидко впаде... — Було відчуття, що вона вічна... — З’являлися різні публікації... У деяких ставилося питання “Чи проіснує СРСР до 1984 року”... І в Оруела був роман на цю тему... Але все одно вважалося, що це просто гра з драконом, а не вгадування дати. І ніхто не сподівався, що система впаде сама. Дуже боялися, що те величезне нагромадження зброї піде в хід. Боялися Росію — країну, яка визнає силу і тільки силу. І раптом виявилося, що слабенький дисидентський рух викликав “гласність”, розхитав імперію. Рух, який ставив в основу права людини і свободу слова. Але цього було достатньо, щоб повалити Берлінську стіну. На наших очах сталося диво. І ми не зрозуміли... Це диво важко було передбачити і ще важче осмислити. Триста років імперія будувала доктрину, основою якої була вічна дружба з Україною. Якби хтось сказав, що в 1991 році Україна майже одностайно проголосує за відокремлення, — абсурд!.. Коли Єльцин дізнався, що готується референдум, він потирав руки від радості. Думав, що тільки підкріпить формулу “навіки разом”... А тепер подивімося, який народ проголосував за незалежність: здеморалізований, скалічений, позбавлений інтелігенції. У країні, де людина людини не чує... Це друге диво, яке сталося на наших очах. Ми його недооцінили. Безперечно, тут є рука Провидіння. З тією спадщиною, яку залишило нам ХХ століття, дуже важко щось збудувати. У нас виникли партії, які зі спокійною совістю можна було б назвати партіями негідників. Вони навіть не приховували того. І раптом у тій брудній атмосфері — моральна революція минулого року! Думаю, вона стала великим приголомшенням для всіх. Ми учасники подій, які на зміну насильства утверджують принцип моралі. Незважаючи на великий дефіцит моралі... Український світ іде дорогою великих змін... Дорогою, якої його не вчили... — У контексті довготривалих хитань між сходом і заходом, чи реально для України знайти свій окремішний шлях розвитку? — Хитання між сходом і заходом — дуже природне. Україна — це велике розбурхане море. І ясно, що величезна маса людей хитається туди, куди її схиляли століттями. Тобто вона інертно тягнеться до сходу. Разом із тим розум підказує, що на схід дороги немає. Росія — сліпа й інертна сила. Вона навіть не знає, що з нею трапилося. Власне, сьогодні ми маємо справу з інтелектуально і морально збанкрутілою країною. Вона не може піднятися до самоусвідомлення. Не кажучи вже про покаяння та самоочищення. Ще одне з великих чудес, яке сталося, — це утвердження українського імені в світі. Ми навіть не уявляємо, до якої міри воно було спаплюжене. Сприяли повії, які поїхали на захід, і повії, які очолили український уряд. Важко собі уявити більших моральних банкротів, ніж перші два президенти — Кравчук і Кучма. Велике посміховисько і ганьба. І разом із тим усе це якось раптом упало, і світ почав доброзичливо дивитися в наш бік. Раніше знали тільки декілька українських імен. Наші поети-мученики були гарними іменами, але для світу не дуже великими... — Просто світ про них нічого не знав... — Це для мене одне й те саме. Хоча не можна сказати, що світ таки нічого не знав. Принаймні реакція на смерть Стуса була на рівні президентів найбільших країн Заходу. На жаль, через слабке інформаційне поле, ми й досі не зробили популярними славні українські імена... — У нашій державі дуже популярними є консультанти, експерти, політологи... Але чому така слабка затребуваність у моральних авторитетів? — По-перше, що таке “у нашій державі”? Наша держава — це наші державці. Адже якщо говорити про моральні авторитети Кучмі чи його колишньому адміністратору, то для них ці слова нікчемні. Якщо ви їм нагадаєте Євангельське положення про силу слабкості, для них це буде порожнім звуком. Для цього треба бути на певному щаблі морального й інтелектуального розвитку. Нам бракує таких людей. Протягом століть робився відсів і селекція поміж інтелігенції. Щоб не було кому навіть розуміти, хто є авторитет. Маємо спадщину тих часів і не піднялися високо... — Попри все церкви чи не в кожному селі... — Кількість церков не єднає народу і не є показником його морального рівня. Але, думаю, в народі є набагато більше релігійного духу, ніж у церквах. Деякі наші церкви політично заанґажовані. Найбільша церква, яка тепер є в Україні, у прямому розумінні слова виникла із союзу з лукавим. 1943 року Сталін і Берія вирішили відновити Московський патріархат. Його розбудували за допомогою НКВД. Тож сьогодні там ті самі кадри, і носять вони під рясами ті самі ордени і пишаються ними. У найкращому становищі Греко- Католицька Церква, бо вона має вишколені на заході священницькі кадри. Їх поповнюють люди, які проходили чернечий послух. — Пане Євгене, я сприймаю на віру, що християнство — для сильних духом... Але що Ви можете сказати тим, хто вважає християнство релігією слабких? — По-перше, ця концепція з’явилась у період великого духовного занепаду. Її виразником став Ніцше. У математиці є спосіб доведення від супротивного. Зараз ми спостерігаємо у суспільстві цей спосіб. Ми побачили наслідки впровадження релігії “сильних”. І в результаті — повну дискредитацію культу сили. — Вас не лякає потужність сектантського руху в Україні? — Сектантський рух — ознака великої розпорошеності у суспільстві. Православна Церква не виконує своєї місії. І не тільки тому, що вона — поділена. Там бракує позитивного духу й любові, яка б притягувала людей. Панує дух ворожнечі. Передусім поміж єпископату... Цим користуються засновники різноманітних релігійних сект. Україна для них — дуже привабливе поле. В нашому народі вони відчувають більший попит, ніж серед інших націй. — Ловці душ... — Так, ослаблених душ. І якою мірою вони рятують, нам ще не зовсім зрозуміло, але вони працюють на “поділ”. Для народу це дуже шкідливо. Зрештою, маємо успадкований “поділ”. Є в Шевченка такий вираз “Свої люди як чужії — ні з ким говорити”. У нас немає праці на об’єднання та формотворчість. Немає тієї сили, яка б духовно єднала націю. Занадто багато в людей негативної енергії та обмаль позитивної. Люди не вміють запропонувати один одному гарну книжку чи газету. Зате дуже швидко діляться своїми негативними емоціями про президента, який не зробив їхнього життя заможнішим. Вони знаходять винних... Цілком зрозуміло, що жодна революція, навіть якщо вона не така “мокра” та “червона”, як 1917 року, не зробить людей кращими. Не змінить і не наповнить. Вони будуть завтра ті ж самі, що й учора. Совєтський режим силою страху притлумлював негативні емоції, тримав у шорах... — Бо це ж непорядок... — Суспільство тим часом навчилося подвійного стандарту — показувати дулю в кишені. Тепер йому дозволено показувати дулю назовні. І цей негатив оформився в цілі партії. Є партія негідників, є партія тих, що скавчать, є партія тих, що плюються. Ми спостерігаємо об’єднання різних форм душевнохворих людей. — Тобто, знову можемо повторити, що історія нічого не вчить... Коли ж цим негідним утворенням прийде край? — Думаю, що в подібній формі сортується зіпсутий людський матеріал. Ці партії з’являлися уже багато разів і думали, що переможуть. Але терпіли поразку... Значить, позитив є. — Попередньо Ви казали, що будь-яка революція не дає поштовху чи заряду для очищення. Тоді звідки його чекати? Це має бути якесь самоусвідомлення, мовчання, мислення... Але як спонукати думати? — Це вічне питання... “Фантазіє, ти сило чарівна, що збудувала світ в порожньому просторі...” І далі Леся Українка завершує роздум: “Як научить байдужих почувати, як розбудити розум, що заснув?” Вічне українське питання... Аби приспати, над тим розумом добре попрацювали... Найважчий тягар лежить на ентузіастах. Між іншим, коли у XIV столітті була епідемія чуми, то здавалося, що ніякої надії немає. Але знайшовся один лікар і пішов лікувати. Із точки зору здорового глузду, — то був нонсенс. Але він почав щось робити... Кожен чесний крок, кожен одважний крок оцінюється. Люди бачать більше, ніж ми собі уявляємо. z Уляна ГЛІБЧУК За всіх темних часів є такі, що позбавлені спадку, — їм не належить минуле. Та й ближче наступне — не їхнє. Людям далеко й до ближчого навіть. Але ми через це не вагаймося. Дужче в собі зберігаймо пізнаний образ. Він поміж людей вже стояв, поміж недолі стояв і поміж нічогонезнання стояв, як існуючий, зорі до себе пригнувши з неба безпечного. Ангеле! Це я тобі тут покажу! Хай в зіницях твоїх він піднесеться, врятований врешті й стрімчастий. Мури, пілони, сфінкси, аркади, підпори, в занепалих або почужілих оселях — сірий собор. Райнер МАРІЯ РІЛЬКЕ, із “Дуїнянських елегій”

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин