Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство і ми · с. 4сторінка оригіналу ↗

ІДЕОЛОГІЯ РЕВАНШУ — ВПЕРЕД ДО ІМПЕРІЇ

Слово Просвіти, №52 за 2006 рік

МОВА ВЛАДИ Віце-прем’єр із гуманітарних питань Дмитро Табачник дав кілька інтерв’ю, в яких виклав свою концепцію мовно-культурної політики. Концепція заслуговує на пильну увагу, оскільки її реалізація обіцяє внести настільки суттєві зміни в мовне законодавство, освіту й діяльність ЗМІ, що вони скорегують і напрям політичного розвитку країни — з багатовекторного на одновекторний. Свої погляди на політичну еволюцію України після розпаду СРСР Табачник оприлюднив у тижневику “Российские вести” за 11 листопада. Як вважає віце-прем’єр, українську політику всього періоду незалежності визначило протистояння двох еліт: більшої, але пасивної її частини, орієнтованої на “максимально можливе” збереження інтеграційних зв’язків із Росією, і меншу, але активну, що розглядала Росію як “одвічного ворога української державності”. І Кравчук, і Кучма в перший термін свого президентства, — викладає своє бачення новітньої історії України Табачник, — не могли орієнтуватися на зміцнення і відновлення зв’язків із Росією, оскільки в той час не було авторитетної громадської сили, представленої сильною партією, на яку вони могли б спертися. І головне — російська політична еліта тоді ще не була готова до відновлення свого впливу в колишніх союзних республіках. “В этих условиях “многовекторность”, — заявляє Табачник, — которую правильнее было бы назвать внешнеполитической эклектичностью, оказалась ценой, которую украинское руководство было вынуждено заплатить за сохранение стабильности и видимости общественного согласия”. Проте коли під час другого терміну президентства Кучми центристські партії почали корекцію курсу управління держави в бік зміцнення “життєво важливих” економічних зв’язків із Російською Федерацією, це викликало різку реакцію правонаціоналістичних сил і їхніх зарубіжних союзників, до яких Табачник зараховує країни ЄС і США. Ці сили організували Помаранчеву революцію і досягли “короткочасного реваншу”. Тут варто зупинитися і звернути увагу на вживання в мові віцепрем’єра слова реванш із маніпулятивною метою. Адже значення слова — “відплата за поразку, невдачу, програш у чому-небудь”, а сили, які Табачник вважає “правонаціоналістичними”, при владі ані в часи президентства Кравчука, ані Кучми не були. Водночас визначення реванш якнайкраще підходить до характеристики діяльності нинішньої коаліційної парламентської більшості й сформованого нею уряду. Реванш полягає і в нинішній політиці реінтеграції з Росією, яку й обстоює Табачник: “Сегодня руководство Украины решает трудную, но вполне выполнимую задачу возвращения российско-украинских отношений на курс динамичного поступательного развития, искусственно прерванного в конце 2004 года”. Водночас орієнтацію на добросусідські політичні стосунки й економічні зв’язки з ЄС Табачник вважає “плодом конфронтационного мышления радикальных националистов, мечтающих не столько о независимом украинском государстве, сколько об украинской империи под собственным владычеством”. Звернімо увагу на ще одну маніпулятивну словесну підміну понять — українським “націоналістам” приписані прагнення, притаманні сучасному російському політикуму, де виразно посилюються неоімперські амбіції й мрії про відновлення Російської імперії в її колишніх межах. Віце-прем’єр завершує інтерв’ю “Российским вестям” запевненням у необхідності вступу України до ЄЕП та орієнтації на Росію і на такі середньоазійські країни пострадянського простору, як Казахстан і Узбекистан. Чому саме ці країни Табачник обрав за зовнішньополітичний орієнтир для України, він пояснює тим, що режими Карімова і Назарбаєва виявили готовність “выполнять конституционную обязанность по защите национальной государственности от внешних посягательств и от внутренних мятежников. В отличие от Украины и Грузии, в Казахстане и Узбекистане отказались играть по американским правилам и без борьбы отдавать власть назначенным Вашингтоном “демократам”. Насамкінець Табачник ще раз розвінчує тих, кого називає “свідомою меншістю” (іронічно транслітеруючи це слово в російськомовному тексті й беручи його в лапки), яка нав’язує свої ідеали переважній більшості населення. Українське суспільство має усвідомити, говорить віце-прем’єр із гуманітарної політики, що представники “свідомої меншості” не мають права називати себе демократами й патріотами, бо, повчає Табачник, націонал-демократій не буває, “демократія позанаціональна і наднаціональна”, а термін “націонал-демократія” — такий же евфемізм, які “націонал-соціалізм”, призначений “прикрывать истинную пещерно-националистическую сущность”. Саме ці “пещерные националисты” і “внутренние мятежники”, які з допомогою зовнішніх сил — ЄС і США — організували Помаранчеву революцію, на півтора роки захопили владу і за цей короткий час довели країну до межі розколу за етноконфесійною ознакою. Аналіз міркувань Табачника, який озвучує ідеологію так званої антикризової коаліції, ще раз увиразнює сутність нинішнього протистояння в суспільстві. Лінію розколу визначає ставлення до Росії. Сили, чиїм ідеологом є Табачник, виступають за “максимально можливе” збереження інтегральних зв’язків із Росією. Протилежний табір (відкинемо експресивні характеристики віце-прем’єра, які нагадують навіть не 70-ті, а 30-ті роки минулого століття) бачить державність України незалежною від Росії. Цікаво було б уточнити, де закінчується для Табачника і Партії реґіонів “максимум можливого” у збереженні інтеграційних зв’язків із Москвою? Чи це не надто й завуальований план повернення до Російської імперії? У зв’язку з цим варто розглянути програму мовно-культурної політики віце-прем’єра, яку він оприлюднив в інтерв’ю з Олесем Бузиною в газеті “Сегодня” за 12 жовтня. Ще до того, щойно заступивши на урядовій посаді В’ячеслава Кириленка, новий віце-прем’єр поквапився скасувати такий вияв “печерного націоналізму” свого попередника, як вимога перекладати зарубіжні фільми державною мовою. Тепер усі фільми, як це було заведено в УРСР, демонструватимуться російською мовою, яку Табачник вочевидь вважає не національною, а наднаціональною. Зрештою, він має свою рацію — саме такою російська мова була в СРСР, виконуючи функцію мови міжнаціонального спілкування. Інтерв’юер Табачника Олесь Бузина, нагадавши віце-прем’єрові, що в 1990 р. цей статус російської мови на території СРСР було законодавчо узаконено, запропонував “наповнити його практичним смислом”. Щоб “наповнити практичним смислом” статус російської мови радянської доби, Табачник обіцяє невдовзі запровадити низку змін ів мовному законодавстві, і в освітній сфері. Як повідомляє віцепрем’єр, він уже дав доручення Міністерству освіти розробити і впровадити в шкільну програму курс “Литературное наследие Украины”, куди введуть вивчення мовою оригіналу не тільки російськомовні твори Шевченка і прозу Гоголя, а й твори Паустовського, Булгакова, Короленка, Волошина. Таким чином, українські діти вивчатимуть “двомовну українську культуру” згідно з унікальним у своєму роді визначенням О. Бузини, за “Білою гвардією” Булгакова, де українські діячі доби визвольних змагань зображені жалюгідними нікчемами. Суперечність, яка виникає при вивченні “Білої гвардії” з підручниками з історії України, віцепрем’єра не хвилює — він збирається виправити й підручники з історії. За його вказівками шкільні програми стануть “гуманнішими”, а історія більше не поділятиметься на “періоди ідеологічно вигідні й невигідні”. В історії України пануватиме інтернаціональна дружба народів. Українських дітей навчатимуть, що “успіхи Російської імперії були продуктом спільної політичної творчості двох народів — російського і українського”. Усі міністри й полководці українського походження, які працювали на Російську імперію, мають бути представлені в шкільному курсі історії. “Нельзя вести культурную политику, — заявляє Табачник, — только в интересах узкого слоя украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всем”. Після такої науки і дітям стане зрозуміло: якщо Російська імперія — спільний дім росіян і українців, то нащо ж було розлучатися. До речі, тези про неподільність української та російської культур, про єдність мовно-культурного простору двох народів і про спільну участь українців і росіян у створенні Російської імперії належать до ключових ідеологем книжки Кучми “Україна — не Росія”, назва якої виконує швидше роль словесного камуфляжу, оскільки в праці “неросійськість” України потрактовано хіба що в дусі декларованої “незалежності” колишньої УРСР. Витоки ж пропаганди Російської імперії як “спільного дому” українців і росіян і їхньої взаємозалежності сягають значно давніших часів. Ця ідеологія була сформована ще в надрах самодержавної Росії для протидії українському рухові за мовно-культурну самобутність, що його російський уряд трактував як “український сепаратизм”, а його учасників — як “внутрішніх ворогів” Росії. У нинішній путінській Росії не бракує провладних сил, які сприймають українську державність саме з таких позицій. То чи не варто нашому вищому керівництву замислитися над масштабами загрози, що постала перед державою після формування антикризової коаліції і повернення в уряд ідеологів часів президентства Кучми, проти якого повстав народ у листопаді-грудні 2004 року? І чи варто шукати спільну мову з коаліцією, політику якої визначають такі ідеологи як Табачник? z Лариса МАСЕНКО, завідувач кафедри української мови НаУКМА, лауреат премії імені Бориса Грінченка ПОЗИЦІЯ

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин