Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · с. 10сторінка оригіналу ↗

ЗАПОРІЖЦІ СПОВІДАЮТЬСЯ КОБЗАРЮ

Слово Просвіти, №52 за 2006 рік

У Запоріжжі відбулося вшанування переможців конкурсу “Т. Г. Шевченко в моєму житті”. Їх тепло вітали голова облтелерадіокомпанії Анатолій Ставничий, голова обласної організації Товариства “Просвіта” Тарас Шевченко, голова обласної організації Національної спілки письменників України Григорій Лютий та ін. Крім почесних грамот, учасники конкурсу отримали бібліотечки цінних книг, а також нове видання “Кобзаря” Т. Шевченка. Як повідомив Петро Ребро, спогади запоріжців буде видано окремою книжкою. Надати фінансове сприяння в цьому зголосилася відома страхова компанія “Оранта-Січ” (голова правління — В. Г. Петровський). бою, у нього влучив фашист. Але куля пробила шинелю, Шевченків “Кобзар” і зупинилася… Після війни батько вчив мене саме на цьому фронтовому “Кобзарі” й казав: “Шевченко — мій спаситель!” Свого часу мені як радіожурналісту, власкору Українського радіо довелося готувати матеріали про відкриття погруддя Т. Г. Шевченку біля третього корпусу Запорізького Національного університету. А загалом у Запорізькій області встановлено 15 пам’ятників Кобзареві, який відвідав Запоріжжя 1843 року, а згодом написав: “На Хортиці у матері буду добре жити”. За даними паспортистів, на Запоріжжі понад сто моїх земляків мають прізвище Шевченко, а чимало зних — ще й звучне ім’я та по батькові — Тарас Григорович. У моїй домівці ім’я Батька нашої нації звучить щодня та ще й не один раз. І не тільки тому, що ми всі в родині безмежно любимо Великого Кобзаря, і не тільки тому, що моє помешкання прикрашає чудовий рушник із вишитим на ньому портретом поета (робота відомої майстрині В. Харлової), а ще й тому, що назвали сина Тарасом. Я обрав за професію журналістику, яка й подарувала мені незабутні зустрічі з видатними сучасниками — Олесем Гончаром, Борисом Олійником, Миколою Куценком. І так вийшло, що героєм нашої розмови зними був саме Шевченко. Пригадую, як автор “Собору” — незабутній Олесь Терентійович сказав: — Кожен народ читає Шевченка по-своєму, але кожен буває вражений його ясновидінням, кожен всмоктує душею його високий гуманізм, справжнє братолюбіє і, звичайно, жагуче прагнення до волі. Ще з молодих літ у мене, як, мабуть, і в кожного українця, було непереборне бажання побувати на батьківщині Великого Кобзаря — на Черкащині. І ось мій однокашник Василь Капиш, сам черкащанин, запросив мене в мандрівку по шевченківських місцях. Я з радістю погодився, і ось ми з Василем і його дружиною Галиною — в місцях, “які сходив Тарас малими босими ногами”. Аж дух захоплювало: Моринці, Керелівка, Канів, Корсунь-Шевченківський, де жив мій друг. А також Сміла, Жашків, Суботів, Шпола, Золотоноша, Звенигородка. А потім були Зелена Діброва, Городище, Вільшана… У селі Мліїв нам розповіли, що це їхній славетний садівник Левко Симиренко допоміг Т. Шевченкові видати “Кобзар” 1860 року. Коли ж ми їхали “жигулями” у Тарасовій Керелівці, трапилася маленька пригода, яка мені видається глибоко символічною. Попереду нас на велосипеді їхав школярик. Коли Василь хотів його обігнати, хлопчисько додав швидкості. Так ми разом і прибули в центр села. Зупинилися, розговорилися зі школярем, запитали, як його звати, і почули: — Як звати? Тарас Шевченко. У нас тут усі хлопці — Тараси, а дівчата — Катерини й Оксани. — І з гордістю додав: — Ми тут усі — Шевченки! …Вдома мене зустрічає доброзичливим поглядом і благословляє з рушника Великий Тарас. Як хочеться, щоб ми з вами, читачу, духовно мужніли, красивішали, багатшали і мали право, як той школярик із Керелівки, сказати: “Ми тут усі — Шевченки!” Григорій Мацегора — художник, заслужений діяч мистецтв України, вже вкотре запитує: “Де ж пам’ятник Великому Кобзареві у Запоріжжі?” Мости, стадіони, фонтани… Місто “прикрашають” так званими пам’ятниками, які аж ніяк не можна назвати творами мистецтва. На все це запорізька влада знаходить немалі кошти. А ось на спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченкові коштів немає. Тому вони нав’язують ідею створення такої собі паркової фігурки, статуетки Шевченка. Тобто, намагаються звести задум нанівець. У центрі Москви, в Києві, в Харкові, в Каневі височать монументальні пам’ятники Т. Шевченкові, в яких втілено образ поета-генія, борця за волю і славу України. А в Запоріжжі дехто пропонує поставити, даруйте, ляльку, а не пам’ятник. Це робиться свідомо, аби справу загнати в кут, а може, й зовсім “похоронити” цю ідею. Я переконаний, що в Запоріжжі повинен стояти пам’ятник, за художнім рівнем не нижчий пам’ятника поетові в м. Харкові. У ньому має бути втілено дух “Заповіту” Тараса, а також могутній дух запорозького козацтва, оспіваного поетом. Пам’ятник, постать Т. Шевченка повинні виконуватись у традиційному класичному стилі і, звичайно, у бронзі й граніті. Для цього треба проводити конкурси на кращий проект пам’ятника не келійно, не в місцевих рамках, а у всеукраїнському масштабі. Але, думаю, це станеться лише тоді, коли біля керма влади у Запоріжжі будуть свідомі українці, патріоти своєї нації. Родом — козак, духом — запорожець, — стверджує П. Ребро після виходу книжки “Т. Г. Шевченко і Запоріжжя”. — Працюючи над книжкою, я пережив багато високих, майже святих, хвилин, — говорить наш відомий краянин. — Найменше відкриття наснажувало мене, кликало до пошуків. Було й неабияке здивування, майже обурення: шевченкознавців сотні, а чи не найграндіозніша тема — “Шевченко і Запоріжжя” — малодосліджена. Родовід Великого Кобзаря — мовби за сімома замками. Навіть “Шевченківський словник” (у двох томах) про козацьке походження поета мовить між іншим. Уже не кажу про десятки монографій, де про “запорозство” Т. Шевченка (є такий термін у автора “Кобзаря”) — жодної згадки. Одне слово, Шевченко духом — запорожець. — А родом? — І родом він козак. Коріння Шевченкового роду (і по лінії батька, і по лінії матері) сягає в Запорозьку Січ. Чи не найавторитетніше свідчення про це — порівняно недавнє повідомлення правнука поета Д. Красицького та правнучки Л. Красицької, опубліковане в “Літературній Україні” під назвою “Гілки шевченкового роду”. Нащадки Т. Шевченка розповідають, що його предок був січовиком, служив у Чигиринському полку, брав участь у битві під Жовтими Водами… Не менш цікаве дослідження нещодавно опублікував письменник С. Пушик: виявляється, прадід поета (по лінії матері) воював на Запорозькій Січі, був учасником Коліївщини, прославився на Закарпатті як побратим легендарного Олекси Довбуша. З огляду на сказане, слова М. Огарьова “Україна прокинулась у Шевченкові” потребують уточнення: “Запорожжя прокинулося в Шевченкові”. Зі сторінок “Кобзаря” на весь світ засяяла козацька душа — щира і щедра, вільна і правдива, ніжна і мужня, весела і смутна, довірлива і мрійлива, любляча і стражденна, непокірна, а часом, ніде правди діти, й грізна. Найщиріше про наші кроки до Шевченка сказав професор Запорізького національного університету, доктор філологічних наук, академік Академії наук вищої школи України, член Національної спілки письменників України Віктор Антонович Чабаненко: — Захоплення Шевченком у мене зростало в міру того, як моїм очам і моєму дитячому розумові відкривалася навколишня дійсність. Усе в цій дійсності я оцінював і сприймав через призму Шевченкових ідеалів. В’ячеслав ДРИГАЙЛО, заслужений журналіст України z

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин