Про/читання 11 · с. 11сторінка оригіналу ↗
«І В ВІЧНІЙ МЕРЗЛОТІ СКЛАДАЛИ ДУШІ МИ...»
Слово Просвіти, №52 за 2006 рік
ДОЛЯ
Іван Багряний
Іван Багряний почав друкуватися двадцятирічним. Одна з перших його поезій “Біля Дніпрових порогів” з’явилася 1927 року в журналі “Всесвіт”. Того ж 1927 року написав і поезію “Тінь”, видрукувану через два десятиліття на еміграції у збірці “Золотий бумеранг”. Над Кодаком нависла ніч в задумі, І в клекоті води розбився срібний диск… То ґвалт?.. Чи крик?.. То лиш повстання шуми. А на горі — перетинає луни — Маячить сірий палець-обеліск. Хто з нас не знає цей палець-обеліск на місці фортеці Кодак на південь від Січеслава? Побачення з порогами, з Кодацькою фортецею дало багато для роздумів молодому поетові. У великому вірші — маса несподіваних художніх образів і цікавих знахідок. Отже, уявімо собі: внизу вирує перший із Дніпрових порогів Кодацький, а вгорі отой палець-обеліск. Тож слово поетові:
ТЕНДЕНЦІЇ
— Ще донедавна ми мали ситу! ацію, коли люди не ходили в книгарні по українську книжку, а 95 % існую! чих книгарень не розглядали її як то! вар. Яка ситуація сьогодні: спад чи зростання попиту на українську книжку? Адже в Україні на одну лю! дину на книжковому ринку припадає 47 книжок російською мовою і лише одна — українською, а в рік на одну людину видається лише 0,3 книжки, натомість у Росії — 4, у Польщі — близько 12. — Сьогодні про спад на українському книжковому ринку вже не йдеться. Хоча нам ще далеко до рівня російського чи європейського ринку. Але за останні п’ять років попит на українську книжку помітно зріс. І на ринку вже є конкретні пропозиції. З’являється багато цікавих тем, талановитих авторів, які заслуговують на увагу йна те, щоб їх читали. І радує, що з кожним роком книгарні відвідує багато молоді, яку приваблює, скажімо, модерн. Молоді читачі цікавляться класичною літературою, зростає інтерес до української класики. Нині трохи менший попит на поетичні видання. — Чому? — Очевидно, бракує базових знань. Адже поезія — більш тонкий рівень сприйняття, аніж просто чтиво. — Хто з письменників!класиків користується популярністю у су! часного читача? — Сьогодні помітний великий інтерес до творчості Ю. Федьковича. Завжди є попит на книжки І. Франка. Мінімум раз на рік є покупець на повне зібрання його творів. Цікавляться творчістю письменників Розстріляного відродження. І це природно, адже тривалий час не було вільного доступу до їхніх творів, а це цілий пласт не тільки української літератури, а й культурно-політичного життя країни. Наші люди сьогодні прагнуть знати історію своєї держави не тільки з підручників, а й із творчості письменників, які жили і творили тоді в Україні та в нашому
Одрубані, одсічені долоні, Бліді такі — сюди… сюди… — Пливуть і крутяться в шаленім перегоні… Династія расєйських фараонів Вельможним пальцем шикає на заколот води. Вірш молодого поета став глибоким роздумом про долю України. І те, що надихнув його на це наш історичний Кодак (він мало не злився з сучасним Дніпропетровськом), — невипадково. Сюди, на пороги, до 1932 року регулярно їхало, мов на прощу, чимало українських майстрів красного письменства. Для більшості пороги були символом невпокореності нації. Відтак зникнення порогів сприймалося як драма. Навпроти Кодака — рідне село Валеріяна Підмогильного, фактичного лідера літорганізації “Ланка” (згодом “МАРС”). Чи не наймолодшим у “Ланці” був Іван Багряний. Вони разом об’їздили мало не всю Україну. Їхній побратим Борис Антоненко-Давидович через багато років по тому в листі до Дмитра Нитченка згадував один епізод із початку 1930-х (він називав 1933 рік, але Багряного заарештовано 1932 року, отже, це було не в 1933-му, а раніше). Так ось вони вчотирьох стали учасниками “велосипедної подорожі по Україні з Підмогильним і Тенетою, а в Охтирці до нас приєднався ще відомий Вам Лозов’яга Іван (тобто Багряний — М. Ч.), що для цієї мети за один день навчився їздити на велосипеді й одчайдушно майнув у таку ризиковану для нього подорож”. В наступному листі Антоненко-Давидович додав, що маршрут за участю Багряного проліг тоді через Батурин, Глухів, Гадяч, Охтирку й Диканьку. “Це була надзвичайно цікава, насичена багатьма враженнями мандрівка, що у всіх подробицях залишилась у пам’яті на все життя”, — згадував тридцять років по тому Антоненко-Давидович. Так, мандри рідною землею (а Підмогильний часто привозив сюди і своїх друзів), відкриття материка України ще дужче утверджували молодих письмеників у патріотичних почуваннях.
Писав же їхній побратим Євген Плужник: Для мене ж досить, певне, до загину — Кількох губерень чи округ тепер, Що на землі становлять Україну — УСРР. Бо що мені та слава галаслива Про всі дива за тридев’ять морів, Коли я досі і малого дива — Землі своєї ще не зрозумів. Та пізнавання рідної землі для Багряного обірвалося надто рано: вже у 26 він запроторений на Далекий Схід. У неісходимих сибірах зустрічається зраненій поетовій душі інший молодий поет-засланець Михайло Пронченко. Обидва вийшли з шинелі Хвильового. Тільки постріл у скроню Хвильового (1933) був якраз поміж вироками для обох: Багряний заарештований у 1932, а Пронченко в 1934-му. У біографіях Багряного і Пронченка багато спільного. Не перелічуватиму цих паралелей, але одну посутню тезу висловлю. Якщо Багряний у прозі першовідкривач ГУЛАГівської теми, то дозволю собі Пронченка назвати таким же першопроходцем у поезії. Його переважно ГУЛАГівська збірка “Кобза” вийде у Кривому Розі вже в листопаді 1941-го. На засланні Багряний і Пронченко своїх поезій не записували, а запам’ятовували. Вірші ж їхні за шевченківською традицією були захалявні, небезпечні, за них додавали строк. Під їхніми поезіями стоять ті самі географічні позначки — Хабаровськ, Владивосток. А в Пронченка — ще й Хихцир і Тахтамигда… Молоді поети-засланці читають одне одному свої поезії. У них так багато суголосного, де все дихає любов’ю до матері, до України… У Багряного народжуються рядки: Як крик з могил Печори. Як зойки з Колими. Серед нужди і горя На світ родились ми. А Михайло Пронченко від імені знищуваного українства карбував свої класичні рядки: І де нас не було — і в Котласі, і в Тигді, І за Байкалом теж, і в хугах Колими, —
Скрізь наші сльози, наче роси стигли. І в вічній мерзлоті складали душі ми… Михайло Пронченко пройшов “півземлі” (його вислів), Усурійську тайгу, пив воду Буреї і Зеї… Зазнав великого горя й страждання. Дружину змусили зректися його як ворога народу. На лісоповалі поетові перебило ногу. Рятувала живлюща вода поезії. І віра в Україну. Та ще добре слово Івана Багряного. Жив в Австралії чудовий письменник із того ж покоління Дмитро Нитченко. Він порятував від знищення книжки Багряного і Пронченка, вивізши їх на Захід. Із ним листувався Іван Павлович і випозичав у Нитченка власні твори для перевидання на еміграції — ту ж “Скельку” та “Ave Maria”. 1948 року в Німеччині у видавництві “Прометей” Багряний видасть повість-вертеп “Розгром”. На ній зворушлива посвята “Світлій пам’яті поета і товариша Михайла Пронченка, що за українську ідею пройшов через большевицькі тюрми й концтабори і не зломився, і нарешті, був розстріляний в Кривому Розі гештапівськими посіпаками в 1943 році, — цей твір про трагедію покоління присвячую. Автор”. Багряному пощастило більше за Пронченка: він не загинув у війну. Він вирвався у вільний світ, аби розповісти йому про пережите в радянському раю. Натомість ми навіть не знаємо місця вічного спочинку Пронченка: нацисти розстріляли його разом з іншими криворізькими націоналістами й скинули тіла в шурф однієї з шахт. У 1942-му Пронченко напише так: Не треба нам нічого від життя, Ні почестей, ні грошей, ані слави. Лише Держави треба вороття — Святої Української Держави. Мрія поета начебто збулася. Але прокуратура Дніпропетровської області відмовляється реабілітувати Михайла Пронченка, засудженого в далекому 1935-му.
Микола ЧАБАН, м. Дніпропетровськ
z
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
