Культура 13 · с. 13сторінка оригіналу ↗
СНІГИ ЖИВОПИСНІ ЗІ СМАКОМ ДИТИНСТВА
Слово Просвіти, №52 за 2006 рік
ЮВІЛЕЙ
— Ці полотна я писав, коли був справжній сніг, — говорить митець. — Адже я часто буваю в місцях свого дитинства, це місто Ярославль над Волгою, в давнину, можна сказати, околиця Київської Русі. До речі, навколишні села мають назви “Микола мокрий”, “Микола високий”, до школи ми ходили на Миколину гору, то чи треба дивуватися, що мене охрестили в День Святого Миколая і дали це ім’я. Тож кольори зимових свят, білий пухнастий сніг, який аж дзвенить у мороз, — це одразу запах дитинства, якась інтрига, гра, ось ці роботи і пов’язані зі спогадами, це пережите, дороге, улюблене. Я прагну зробити частину робіт там, на натурі, а повертаюся в майстерню і під цим настроєм продовжую писати цілу серію картин. — Але ж насправді сніг не білий, він або червоний, чи синій, зелений… — Так, він переливається всіма кольорами райдуги, якщо в таку
ОСОБИСТІСТЬ
— Де минуло Ваше раннє дитинство? — У селищі Верховина, в Карпатах. Нині живу в Івану-Франківську. А в гори їду на свято фотографування. — Як це? — 20 кг спорядження і щонайменше 10 кг фотоапаратури в рюкзаку і — на гору Петрос 2020 м заввишки. Мета походу — побродити схилами гори, побачити там улюблене урочище Церкви. Воно покрите великими дивовижних форм валунами розміром із церковну споруду. А ще тут найдавніші смерекові ліси. — Коли вперше взяли до рук фотоапарат? — Якось хлопчиком позичив у друга кишенькову камеру. На неї фотографи кажуть “мильниця”. І сталося те, що рано чи пізно трапляється з кожним туристом. Він розуміє, що мить, якою милується, помре через кілька секунд. Тоді хапаєшся за фотоапарат, щоб передати іншим людям цей момент. Інакше вони ніколи й не знатимуть, що таке є, що воно взагалі можливе. — Фотоапарат на таке здатний? — Щоб зафіксувати для інших свій момент захоплення, я перебрав багато фотоапаратури. Виникло питання якості. Так почався важкий, але справжній етап мого становлення як фотографа. ...Опівночі. Стежинка виводить на заболочену дорогу. Хвилин сорок ходу і я доберуся до одного недобудованого будиночка без вікон і дверей, де можна буде кілька годин поспати. В горах такі хатки — “зимарки” ставлять для перехожих. Раптово з-поміж дерев з’являється пара зелених очиць. Вони відбиваються в світлі мого ліхтарика. Намагаюся почуватися безстрашним шукачем пригод. А може, це й не вовк, не рись, а просто здичавілий кіт… Звірина ніби й не страшна, та розберися в такій темряві. Колись у дитинстві, блукаючи самовільно лісами, надибав ведмедя. Це було ранньої весни, ведмідь тільки прокинувся, виліз із барлоги — худющий, хилитається, шкура клаптями висить. А все одно від активну сонячну пору. Раніше були інші зими… — О, відома позиція: упору нашої юності й зими були красивішими… — Ні, справді, вони були більш морозними, морози і 30, і 40 градусів, у таку холоднечу діти не ходили в школу. Однак це не означало, що ми не каталися на лижах і не гуляли цілий день. Коли ти катаєшся на ковзанці чи на лижах, качаєшся у снігу — це казка. — І сніг тихцем куш! тували, і льодяні буруль! ки… — Аякже, все це пройшли, як усі нормальні діти, і не хворіли від цього. Тож сніг і справді увечері рожевий, фіолетовий, ближче до ночі він синій — це й називається Живопис! Це дуже складне поняття, у якому не може розібратися ніхто: ні художники, ні мистецтвознавці. Але коли йдеш Андріївським узвозом, чуєш від людей: “Я хочу купити живопис”. А я запитую: “Вибачте, а що таке живопис?” — “Ну, що ж Ви, не знаєте, Ви не художник?
Живопис — це полотно, олія. Це вже живопис”. Я кажу: “Полотно продається у магазині тканин, а олія в гастрономі. Але як створити з цього живопис?” Усі знають, тільки художник, починаючи кожну нову картину, страждає, бо не знає цього. — Як же пояснюєте такі високі матерії своїм вихованцям — сту! дентам дитячої академії? — З ними говоримо на серйозні теми, з того ж малюнка, кольору,
наші діти з перших років навчання вже знають, що таке колорит, композиція, виконують завдання на задану тему. Не кажучи про те, що оволодівають усіма графічними техніками. І я захоплююся їхніми здобутками. Ось і на відкритті моєї виставки були деякі поважні персони, яких і не впізнаєш, бо вже зросту під два метри, мої випускники, вони вчаться в Академії образотворчих мистецтв на першому курсі, всі відчувають себе суперхудожниками. І дуже приємно на них дивитися, серйозних, красивих, талановитих. Вони ростуть у творчості, і завжди учень повинен перерости вчителя.
— Тож Ви, як справжній Мико! лай, подарували цього дня своїм уч! ням і всім охочим задоволення бачи! ти справжню зиму в живописному виконанні. — А що художник ще може подарувати? Ось я в свій ювілей подарував собі це свято — відкриття виставки, а отже, і всім, хто прийде її подивитися. Тому і в Новому році хочу побажати читачам газети, щоб вони бачили красу снігів з усіма кольорами веселки, відкривали живопис нашої природи і гарний живопис на виставках художників, тільки щоб ті мали де його писати і виставляти. Бо олію можна придбати в кожному гастрономі, а ось справжній Живопис…
Валентина ДАВИДЕНКО
z
Художники пишуть зимові пейзажі навіть тоді, коли снігу немає. Але найперше дітям хочеться вікна, через яке видно веселі зимові святки із санчатами, сніговиками, музикою заметілі. Саме таке вікно у справжню зиму відкриває ювілейна виставка київського художника Миколи Соколова у Київській дитячій академії мистецтв.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
