Час і стиль · с. 14сторінка оригіналу ↗
«МАДМУАЗЕЛЬ, САН ГРАМ, САН...»
Слово Просвіти, №52 за 2006 рік
РОЗДУМИ НА ТЕМУ
— Париж — непарадне місто і не найдорожча столиця Європи. Затишне та обжите. Чи у центрі, чи на околицях — це місто для всіх. Там не відчувається поділу на багатих і бідних. Наче втілено лозунг комуністичних вождів: усе для людини, все для її блага. — Не так давно Париж потря! сали вуличні заворушення… Вихопле! ні телекамерою смолоскипи авто! мобілів, натовпи бунтарів… Мега! поліс нагадував вулкан перед вивер! женням… Усе затихло? — Мені розповідали про перебіг тих подій. Мас-медіа препарували їх як апокаліпсис. Той бунт не був масовим явищем… Окремі ексцеси в окремих районах. Здебільшого сконцентровані у передмісті Парижа — містечку Сен-Дені, де живуть арабські й африканські емігранти. Зрештою, той акт непокори не безпричинний. Молодим емігрантам, які легально мешкають у Франції, скрізь відмовляли у працевлаштуванні. Варто було тільки сказати, що ти з Магрібу чи Алжиру… З цього все й почалося. Але в Парижі постійно бунтують. Під час мого перебування були заворушення у самому центрі міста. Страйкували пожежники. Їх було майже п’ятнадцять тисяч. За новим законодавством пенсійний віку Франції продовжили ще на 5 років. Працівників пожежної служби, які мали пристойну вислугу, це не влаштовувало. Була навіть бійка, поранення… Словом, яскраве свідчення, що у Франції є таке явище як демократія… — Начебто й у нас… — Демократія “по-нашому” — це коли народ на виборах передає владні повноваження окремим людям, а окремі люди від його імені керують… У Франції така сама система, але… Французи добре знають: якщо не контролювати людей, яких вони обрали, ті люди почнуть працювати на себе… Тому там існує таке поняття, як пряма дія, тобто прямий тиск на владу. Французи дуже гнучкі й мобільні, якщо йдеться про ущемлення їхніх прав. Там не чекають, а вимагають, аби влада виконувала свої обіцянки. Ідея Троцького про перманентну революцію, на мій погляд, правильна. Необхідно завжди контролювати владу. Попри все французи дуже спокійні. Я жодного разу не бачив п’яних чи хуліганів. Навіть тоді, коли повертався пізно з не надто респектабельних районів. — Важко повірити, що у Пари! жі не п’ють… — Думаю, що 99 % французів п’ють сухе червоне вино. Для мене ж напій, у якому менше ніж сорок градусів, несприйнятний. Пам’ятаю, втомлений перельотом із Києва, зайшов у бар. Замовив сто грамів коньяку. Мені налили ледь на дно і вкинули півсклянки кри-
РЕФЛЕКСІЯ
На цьому можна було б поставити крапку. Якби не відчуття, що чогось не вистачає… Якогось сюжету, новели — листочка від капустяного епосу, вирощеного в “череві” Парижа… Можна далеко зайти, якщо не спинитися на історії з українським присмаком. Наших людей і там багато. Кожен міг би розповісти свою пригоду. Весело, сумно, банально, талановито… Леонід Кононович про нелегку долю заробітчан багато не розбалакувався. Лише зауважив, що ведеться нашим людям по-різному. Добре, коли є робота і можливість скласти копійку… А якщо немає? Тоді, знаєте, не до мистецтва… Хоч іноді й Лувр може стати у пригоді. Особливо фонтан у його дворику… Хочете вірте, хочете ні, але прийшла комусь у голову оригінальна думка: розвести у Луврському фонтані коропів. А може, і не приходила… Може, риба якось сама зародилася. Не розводимо ж ми спеціально павуків чи мух… Не ги. Я кажу: “Мадмуазель, сан грам, сан…” Там було людно: хтось грав у лото, інші розмовляли, курили… Я випив, замовив ще. І тут настала тиша… На мене дивились як на людину, яка ковтає кобру. Для нас це смішна “мірка”, але французи майже не п’ють міцних напоїв. Українці-емігранти також дуже швидко призвичаюються до сухих вин. У Франції я зрозумів, що держава може бути корисною. Французи дивляться на владу як на собаку, яка повинна охороняти хату. У нас усе навпаки. Це так само, якби мій собака поселив мене в буді, а сам жив у моїй хаті. Їв за моїм столом, спав у моєму ліжку. Тобто держава працює для депутатів і заможних людей. Таких особливих в Україні набереться тисяч п’ять. Решту вона визискує за всіма традиціями фашистсько-комуністичної системи. — Ось ти кажеш французи те, французи се… Але ж там добра час! тина емігрантів. Наскільки вони переймають традицію європейської демократії? — Емігрантів там справді багато. Африканці заробляють на хліб переважно фізичною працею. Швидко та якісно інтегруються китайці. Вони вперто намагаються отримати вищу освіту, дуже швидко вчать мову і таки піднімаються по суспільній драбинці. Я переклав із французької китайського письменника Де Сіжі. Його роман “Бальзак і маленька французька кравчиня” у Франції став бестселером. — Чи є загрозою для національ! ної мови така кількість емігран! тів? — Я спілкувався з різними людьми: індусами, арабами. Всі знають французьку. Кроку не ступиш, якщо не знаєш мови. Там не розмовляють російською. Добре, якщо відсотків десять узагалі чули про її існування. Англійською не розмовляють принципово. Так склалося історично. Натомість французькі закони вимагають поваги до своєї мови. Якщо держ-
Фото О. Литвиненка згадуючи всує тарганів… У фонтані поселилися коропи, багато коропів. Один чоловік, назвемо його Петром, про це дізнався. Та й унадився вечорами на риболовлю… І так призвичаївся, що вже й вудочка була йому не потрібна: лапав рибу руками. Може, у Дністрі чи службовець по телебаченню чи радіо вставив десь англійське слово, то може заплатити добрячий штраф. Близько 2 тисяч євро за засмічення національної мови. Ось заплати цю суму і спокійно кажи замість підлітка — тінейджер… — Це вже якісь пуристичні пристрасті… — Це не пристрасті. Після Другої світової війни на цих теренах англійська мова стала панівною. Було засилля американських фільмів і детективів. Своїх авторів не друкували. А потів з’явився Альбер Сімонне. У перекладі його книжка називатиметься “Не чіпай мою здобич”. Вона стала настільки популярною у Франції, що спровокувала перелом у свідомості. Насамперед у мізках видавців. Вони почали активно видавати французьких письменників. Відбулося своєрідне відродження, і літературний процес зациркулював повнокровно. Французький уряд і сьогодні вдосконалює закони й підтримує національну мову. — Таке поняття, як глобаліза! ція, турбує французьких громадян? — Власне захист мови вже протидія глобалізації. Сюди можна вписати і сприяння французькому кінематографу й літературі. Є спеціальні державні програми. Навіть якщо письменник мешкає десь у Сурінамі, його зуміють заохотити: аби лиш писав французькою. У Національному центрі книги сприяють франкомовним перекладам. Усі ці дорогі й кошторисні штуки фінансує держава. У свідомості пересічного українця письменник залишається ледарем. Мовляв, шкрябає папір, аби не працювати… У Європі професія письменника потрібна. Зокрема відчув її важливість, коли побував у Салоні дитячої книги. Розглядаючи різноманітні каталоги, мимохіть помічав багато оголошень. Там йшлося, що таке або інше видавництво запрошує до співпраці письменника… У Франції потрібні перекладачі з різних мов. Вони, як кажуть у нас, затребувані. Добрий
Сулі ніколи б і не спробував, а тут… Талант рибалки розкрився. Одного вечора Петро так захопився, що не зчувся, як хтось торкнув за плече: “Місьє, що ви тут робите?”. Дивиться чоловік, а за спиною французька охоронна гвардія… Та, каже, рибу ловлю. Як? Та ось так: раз французький філолог — забезпечена людина. — Когось із наших письменників переклали французькою? — Хтозна. По-перше, це зовсім інша специфіка: переклад із рідної на французьку. Інший рівень філологічних знань. Та й не так усе просто. Треба постійно їздити на різноманітні книжкові ярмарки, встановлювати особисті контакти. Хіба з нашим достатком це можливо? — Усе, про що ти розповідаєш, це позитивний досвід. Можливо, на! віть трохи поверховий… — Це досвід першого враження. Проблеми, безумовно, існують. Емігранти, злочинність… Але є культурний досвід держави, який напрацьовувався століттями. Тому нереально, щоб Україна через 20 років стала європейською державою. Років п’ятсот потрібно… Річ утім, що людину у Франції цінують. Якщо ти належиш до людського роду, то вже заслуговуєш на повагу. Чому вони приймають усіх африканців-емігрантів? Тому що вважають їх рівними собі. Ось приїхав був Жиріновський у Париж і дозволив собі жарт про те, що Париж — столиця Африки. Незабаром отримав від представника уряду “прохання” покинути Францію за некоректні висловлювання, які провокують расову нетерпимість… Що там казати… Добре у Франції… “Свято, яке завжди з тобою”… — Настільки добре, що залишив! ся б там? — Ні, звичайно. Мені хочеться жити в такому місці, щоб довкола тільки поля, і було видно, як сходить і заходить сонце… У Франції цього не побачиш. Дуже заселена і гамірна країна. Хоч я навіть мешкав не в Парижі, а в містечку Сарсель-сен-Бріс. Це кілька зупинок електричкою від столиці. У тому містечку є Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка. У Франції після війни його відродив видатний політичний діяч Володимир Кубійович. Чоловік, який усе життя працював для України. Під час німець-
— і короп уже в долонях. Ох уже й подивувалися французькі гвардійці… Риба у фонтані… руками рибу? Поплескали Петра по плечу і дозволили продовжувати промисел. Така ось красива історія про Петра, Лувр і рибу. Я свідома того, що цю історію можна оповідати по-різному. Змінивши акцент, можна розмалювати про страшне бідування нашого люду, котрий із голоду дійшов уже до краю. Обов’язково йойкнути, оповідаючи, яке у Петра було змарніле лице і яка засмаркана хустинка стирчала з кишені… Можна взагалі пуститися берега і, втрапивши у сюрреалістичне русло, створити власний наратив. Асоціативний: Ти ловиш рибу? Ти ловиш у дірявий сак луску. А ви ловите рибу чи вітер? Ми — рибу, рибу… буревій… Жирну з м’якими губами, які прицмокують-випрошують ковток води.
кої окупації він захищав інтереси українців перед німецькою окупаційною владою… — А які в нього для цього були повноваження? — Кубійович тоді очолював Український допомоговий комітет. Мав особисті контакти з деякими впливовими фігурами німецького політикуму. Він працював над поверненням українських остарбайтерів на Батьківщину. Крім того, Кубійович був причетний до створення дивізії “СС-Галичина”. Власне, українці мали свій інтерес, коли створювали цю дивізію в системі вермахту. Знали, що рано чи пізно, але німці відступлять. Тоді дивізія “СС-Галичина” мала б стати частиною українських збройних сил. З того нічого не вийшло… Кубійович після війни переїхав до Франції. З його спогадів відомо, що на прохання кардинала Йосипа Сліпого Ватикан придбав для Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка замок під Парижем. Палацові майже чотириста років, туди ще король приїжджав полювати на качок. Там дуже складний подвійний льох. Є також підземний хід. Із сарсельської мерії приходили його обстежувати. Півтора кілометри пройшли і спинилися. Далі було завалено: провалилося склепіння. У тому замку Кубійович працював. Усе своє життя він присвятив створенню Енциклопедії українознавства. Залишилися його архіви. Їх ще ніхто навіть не розбирав. У бібліотеці Товариства ім. Т. Г. Шевченка є унікальні книжки. Але грошей на утримання немає. Головує в товаристві Аркадій Жуковський — чоловік уже літнього віку. Він пропонував українській державі взяти цей замок на утримання. Звичайно, за умови, що Товариство і далі буде працювати. З цією ситуацією ознайомлений і український посол у Франції, й інші наші достойники у Міністерстві культури. Прохання Жуковського переадресували Академії наук України. Академія надіслала відповідь Жуковському, що в них немає коштів на утримання замку. Отак воно і залишається… — Але ж купити такий палац у Франції коштує мільйони! — А тут задарма пропонують… До речі, української власності у Франції чимало. На жаль, наші співвітчизники не можуть її достойно утримувати. Наприклад, є земля в Арденах. Там у нашої громади її орендують мусульмани. Для відпочинку… Але ж ми й могли б самі організувати табір праці та відпочинку для українців. Звичайно, все це потребує капіталовкладень. Та хіба до наших можновладців достукаєшся? Якщо вони рвуть один в одного фабрики і заводи, то хіба їм потрібен Сарсель чи Ардени?
Але вона задихається, ми втрачаєм її… Не жаль. Себе жалько, “ко-коко” — нехай хоч просте яєчко. Золоте вже потім, після смерті. Пересунь себе в інший кут кімнати, горб спини візьми у рамку… І усміхнись, усміхайся… Чііз, увага, з пліснявою. Тут що, висмоктали все повітря? Ні, тільки винесли меблі. Навіть двоноге кріселко. А скільки ж у нього було ніг? Три… Тому й здається, що мало повітря, а його забагато. О, це не вакуум. Це акваріум! Будемо плисти-плисти, прокладати доріжки пилюки, прилипати носом до замурованого вікна. Як морські котики… Мур-мур-мур… Мур розтане від нашого гарячого подиху, і ми випливемо в океан. Але ж я не вмію плавати. А табуретки замало? Думаєш, куди її винесло? В океан, коханий, в океан…
Сторінку підготувала Уляна ГЛІБЧУК
z
Мегаполіс, немов капустина, одягається у все нові й нові легенди. Особливо Париж, у який з усього світу з’їжджаються ті, що прагнуть змінити своє життя. Для шукачів кращої долі це місто “терра інкоґніта”, яку вони заповзялися “обжити”. Комірка за коміркою, квартал за кварталом мимохіть доповнюють міф мегаполіса новими історіями. Щоб глибше пізнати Париж, письменник Леонід Кононович намагався використовувати всі свої шість “законних” відчуттів. Він ходив його бруком, слухав розповіді простих людей… Колір, запах, звукове тло… Дивився і запам’ятовував.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
