Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Ще з давніх&давен філософи говорили, що багато бід людських — від неясності термінів і слів”. І. Дзюба · с. 8сторінка оригіналу ↗

У ПОШУКАХ УКРАЇНСЬКОГО ПРОТЕЯ

Слово Просвіти, №52 за 2007 рік

нака роботи — ґрунтовність і широта фактологічного матеріалу. Монографія складається зі вступу, чотирьох розділів (“Поезія — Медея, що вбиває своїх дітей”, “Україна в параметрах міфу”, “Домен держави майбутнього”, “Духовне і плотське в національному розумінні”) і висновків. У вступі авторка зауважує, що міфологічний світогляд людини розумної однозначно підтверджує її належність до цивілізації загалом і належність до свого рідного етносу зокрема. Міф — складова частина нашого підсвідомого і, цілком імовірно, навіть закодований у генах, він допомагає націям гідно й адекватно пристосуватися до свого оточення в світі. О. В. Слоньовська детально аналізує погляди зарубіжних та вітчизняних філософів, психологів, етнологів, антропологів, фольклористів, літературознавців на природу і функціонування міфу, окремо зупиняється на нових наукових дослідженнях української літератури у руслі міфу. Цінними є зауваження дослідниці про співвідношення понять міф — візія, які активно використовуються у літературознавчих працях останніх років. За О. Слоньовською, візія — спонтанне, нетривале, переважно одноразове візуальне осяяння пересічної людини чи Божого обранця, вже не стільки зорове, скільки квантоподібне, згорнуте, послане “небесним архівом” повідомлення, яке підсвідомістю письменника розгортається в процесі натхнення. Візія може стати складовою частиною міфу, але міф аж ніяк не може поміститися у візії — її параметри та обсяг цього не дозволяють. Дослідниця стверджує, що міф безперервно постачає літературу міфологічними парадигмами, міфологемами й міфемами, а література трансформує старі міфи в нові, але міф у художньому тексті має свої особливості, зокрема здатність мімікризувати, майже розпадатися, розчинятися, набувати дифузних форм. Вказуючи на особливості міфологізму (архетипної критики) як літературознавчої методології, О. Слоньовська зазначає, що художні тексти потрібно розглядати в широкому контексті творчості того чи іншого автора, а інструментарію архетипної критики “підвладні несподівані “перехресні” проекції літературних творів, у світлі яких вони по-новому відкривають свою оригінальність та комунікативну силу”. Авторка підкреслює, що водних художніх творах міфічний аспект несе особливе навантаження. А тому далеко не кожен художній текст виявляється благодатним для глибокого і серйозного дослідження на рівні міфу. У науковій розвідці детально й багатоаспектно проаналізовано твори І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, Є. Маланюка, О. Ольжича, О. Теліги, У. Самчука. Пропонуючи свою інтерпретацію творів письменників діаспори, О. Слоньовська зауважує, що кожен високохудожній твір нашої діаспорної літератури для належного розуміння своєї міфотворчої сутності теж вимагає широкого контексту й усередині творчого доробку окремого автора, і зіставлення та порівняння зі спорідненими текстами не лише всієї української діаспорної, а й материкової української літератури різних періодів. Ця вимога тим актуальніша, що йдеться про одну й ту саму національну літературу, яку з об’єктивних причин було розірвано на кілька ланок єдиного ланцюга. В ілюстративному матеріалі для підрозділу “Ефект дзеркала: natura naturans і паtura naturata”, який перспективно прояснює міфологічну інтерпретацію художніх текстів у наступних розділах, задіяно тексти материкової і зарубіжної літератур, в яких цей ефект виявляється дуже виразно. У підрозділі “Астральна і реальна Україна в парадигмі кольористики міфу художнього тексту”, що розкриває підсвідомі візії раю, пережиті письменниками, використано усталену парадигму “чорного Стефаника”. Для розділу “Духовне і плотське в національному розумінні” використовуються відповідно дібрані тексти, зразки гендерного міфологічного ракурсу і діаспорних, і материкових письменників, зокрема й сучасних. Ключовими у розвідці є питання міфічного розв’язання проблеми Фауста й Мефістофеля, бича Божого, захисту й збереження національних доменів нації, мови, моралі, мистецтва, історії, науки, сім’ї, осмислення міфопоетичної парадигми феномена переваги окупованої нації над окупантом, гендерних стосунків у параметрах національного міфу. Авторка аналізує також ознаки занепадницького міфу у творах П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Стефаника. О. Слоньовська намагається всебічно дослідити макроі мікроструктуру спільно витвореного митцями української діаспори позитивістського консолідуючого міфу й визначити його основні метафізичні параметри. Разом з тим дослідниця наголошує, що окремі його складники творило материкове письменство: М. Стельмах, О. Довженко, П. Загребельний, Ліна Костенко, Вал. Шевчук, В. Дрозд. У сучасній українській літературі виникають цікаві міфопоетичні парадигми у творах Ю. Андруховича, О. Забужко, В. Герасим’юка, І. Римарука, І. Малковича, М. Матіос і знаходять підсвідомий вплив на читачів нової генерації. Важко не погодитися з думкою дослідниці про те, що “Народжений уявою і творчим генієм українських письменників XX століття позитивістський національний міф України став продовженням міфу незнищенності українського народу й здобуття ним державності та входження в когорту найпотужніших духовно народів світу. Тяглість і дивовижна смислова ідентичність багатьох міфопоетичних парадигм, міфологем і міфем однозначно доводять просторово-часову єдність і спадкоємно передавану з покоління в покоління національну ідею в усій новій українській літературі, від Шевченка до теперішнього часу”. Дослідження О. В. Слоньовської “Слід невловимого Протея” — значуще явище в освітньо-науковій сфері, оскільки пропонує наукову інтерпретацію позитивістського національного міфу, виявленого в художніх текстах літератури української діаспори, здійснену за допомогою міфологічного методу аналізу художнього тексту, що відкриває нові горизонти для досліджень, ламає табу закритих тем у багатьох напрямах. нальної бібліотеки ім. В. І. Вернадського. — Ще 1992 року Кабмін України прийняв Постанову, якою передбачено створити державний реєстр старовинних та рідкісних книжок. Але його не створено і досі! Тож напевно ніхто не знає, скільки рідкісних книг є в Україні, а скільки втрачено назавжди. Можливо, цього реєстру немає тому, що внесені до нього книги не підлягають вивезенню за межі держави. Отже, “мисливці” за рідкісними старовинними книгами і досі безперешкодно вивозять за кордон стародруки. Вони не гребують нічим: крадуть старовинні книжки чи вирізають із них малюнки, гравюри, карти… Тому цифрова копія книжки задовольнить усіх охочих — можна і переглянути її, і вберегти від злочинців. Крім того, через поважний вік, розпад паперу, згасання чорнила та фарб деякі книжки загинуть. Ми у своїй бібліотеці оцифрували найрідкісніші й оригінальні книжки. А також твори українських філософів XVIII століття. Адже більшість їхніх текстів залишалася недоступною для масового читача. Перевели також у “цифру” рідкісні почаївські книжки цього ж століття, у яких є “жива” українська мова… У вересні 2007 року Британська бібліотека вже розпочала сканування власного фонду старовинних документів. Подібну технологію створено та втілено у життя і в Україні. Проект “Підвищення освітнього потенціалу Київського національного університету імені Тараса Шевченка” — результат співпраці університету з Програмою Розвитку ООН в Україні. Цифровий репозитарій складається зі стародруків рідкісних і цінних видань університетської наукової бібліотеки ім. М. Максимовича. На фото: Юрій Кардаш, націо& нальний консультант проекту, де& монструє роботу сканера.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин