“Ще з давніх&давен філософи говорили, що багато бід людських — від неясності термінів і слів”. І. Дзюба · с. 8сторінка оригіналу ↗
ГЛИБИНИ ПАМ’ЯТІ НАРОДУ
Слово Просвіти, №52 за 2007 рік
Ірина КОВАЛЬ=ФУЧИЛО
Бог ся народив в місті Вефлиємі в стаєнці, Ним ся утішають усі українці на землі /…/ Ми прийшли до Тебе, щоб життя віддати за народ І за тих, що вмерли в Східній Україні на голод… Народна колядка
Голодомор українського народу 1932—1933 років — нечувана в історії людства акція нищення людей. Цей геноцид нашої нації — не лише мільйони невинно убієнних мучеників, це підірвана українська ідентичність, знищення села як оплоту нації, посіяний страх у серця і підсвідомість на кілька поколінь уперед. Ось чому дослідження Голодомору, збір свідчень людей, причетних до цієї трагедії, а особливо очевидців завжди актуальні та вкрай потрібні. Серед тих, хто присвятив цій справі багато часу, — Наталія Могилевська і Меланія Трипілець. Ці жінки зібрали чимало архівних документів, спогадів, свідчень очевидців голодоморів і репресій на теренах Богодухівського району Харківської області. Це так звані малі історії родин і поодиноких людей, які складають загальну історію трагедії українського селянства за часів сталінізму. Пропоновані матеріали розповідають про родини багатьох Слобожанських сіл, зокрема Кобрині Івани, Заброди, Вінницькі Івани, Павлівка, Івано-Шейчине, Сінне, Курчик, Крисине, Петропавлівка тощо. У розповідях з перших уст завжди вражає правдивість і безпосередність, яка виявляється в начебто другорядних деталях, які й переконують у непідробності свідчень. Читаємо свідчення М. Г. Мисецької, уродженки с. Гути: “За нашим селом росли калачики — бур’ян з кругленькими листочками, під якими зав’язувались тугі зелененькі ягідки. Ми дітьми на тих калачиках паслися. Ягідки з них були слизькими та гидкими, а все ж наїдок”. Так вдалося вижити кільком дітям. Із розповіді Ніни Крамаренко, яку записала її онучка, нині американська громадянка Лада Рома Пастушак, дізнаємося, що її родині вдалося вижити завдяки схованому в лісі зерну. Багато людей намагалося заховати зерно в землі, але схованки свої вони необачно робили в городі чи саду, не здогадуючись, що всю землю навколо оселі перештрикають металевими стержнями і викриють закопане.
Ось як просто і глибоко описує селянське життя Ніна Крамаренко: “Селяни від життя багато не вимагали. Вони раділи природі, любили свою землю, любили працю. Жилося нам весело, а горе ще прийде. Прийдуть великі зміни, нечувані в світі”. У книзі зафіксовано важливі свідчення про селянські повстання. Люди обурювалися, бунтували від початку радянської влади, але робили це дуже цивілізовано — намагалися домовитися із землевпорядниками та іншими представниками влади. У 1930-х роках ще ніхто не припускав, що незабаром станеться, не вірили, що всіх хочуть винищити в такий нелюдський спосіб. Найцінніший матеріал книги — архівні дані з Богодухівського РАГСу, опрацьовані Миколою Семеновичем Бєляєвим, нині покійним дослідником голодомору на Богодухівщині. Він уклав списки жертв голодомору в Богодухові й довколишніх селах. Імена розташовано за хронологією. Виявляється, що найбільше людей померло у травні 1933 року. Здавалося, що в такий час уже можна якось перемучитися на нових корінцях, але “люди продовжували вмирати, декого вже не рятувало й зерно нового врожаю, бо виснаження перейшло небезпечну межу”. Може, хто спитає, для чого ворушити страшне минуле? Відповім: щоб зрозуміти, чому ми такі, щоб показати, яким замордованим і знедоленим був наш багатостраждальний народ, у яких скрутних умовах він будував “світле майбутнє”. І немає нічого випадкового в тому, що наша країна опинилася у такому скрутному становищі”. Підневільна праця, катування і смерть не можуть принести щастя.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
