“Людяність і досконалість завжди потрібні в нашому суспільстві”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
«ЛІТЕРАТУРА — СПОСІБ МОГО СВІТОБАЧЕННЯ І СВІТОСПРИЙНЯТТЯ»
Слово Просвіти, №52 за 2007 рік
Ім’я Марії Олексіївни ЗУБРИЦЬКОЇ відоме у гуманітар6 них (культурологічних та філологічних) колах насамперед завдяки упорядкуванню та науковій редакції антології сві6 тової літературно6критичної думки ХХ ст. “Слово. Знак. Дискурс” (або ж “зеленої Біблії”, як називають цю книжку студенти), яка вперше побачила світ у львівському видав6 ництві “Літопис” 1996 року, а доповнена і перевидана 20026го. Марія Зубрицька — упорядник збірника “Нова Ук6 раїна і нова Європа: час зближення” (1997) та антології “Ідея Університету” (2002). Пані Зубрицька ґрунтовно та віртуозно володіє знання6 ми про різноманіття філософсько6літературознавчих тео6 рій ХХ ст., особливо під час читання магістрантам спеціаль6 ного курсу “Методології літературознавчих студій”. Літе6 ратурознавчі школи та революції у гуманітарних дискур6 сах, спричинені ними, Марія Зубрицька розглядає у своїй книжці “Homo legens: читання як соціокультурний фено6 мен” (2004). Мала батьківщина Марії Зубрицької — село Корчин Ско6 лівського району Львівської області, де вона народилася 13 жовтня 1957 року. Пані Марія здобула дві освіти, друга з яких — філологічна (навчання на філологічному факультеті Львівського університету закінчила 1989 року). З 19916го Марія Зубрицька — кандидат філологічних наук, з 1999 — проректор Львівського національного університету імені Івана Франка. 2002 року, коли в університеті було створено кафедру теорії літератури та порівняльного літературоз6 навства, Марія Олексіївна стала доцентом цієї кафедри. Крім рідного навчального закладу, Марія Зубрицька викла6 дала у Ягеллонському університеті (1993—1994), універси6 теті штату Пенсильванія (як стипендіатка програми імені Фулбрайта, 1995), Національному університеті “Києво6Мо6 гилянська академія” (1996). Марія Зубрицька — лауреат кількох українських та іно6 земних премій, серед яких премія імені Соломії Павличко (2001); вона — перекладач й активний організатор гумані6 тарного та освітнього діалогу в Україні. Розмова з Марією Олексіївною Зубрицькою — спроба подивитися на літературу та літературознавство її очима.
— Маріє Олексіївно, Ви здо6 були свій перший фах у Львів6 ському політехнічному інституті, і лише потім прийшли у філологію. А, можливо, інтерес до літерату6 ри був у Вас раніше? Розкажіть про початок того, що тепер у цен6 трі Вашого професійного життя. — Насправді, описати те, що можна було б назвати осяянням, яке раптом змінює особистісну картину навколишнього світу і світу внутрішнього, майже неможливо. Зізнаюся, що змалку любила читати і читала так багато, що мама непокоїлася про мій зір. Мабуть, під впливом прочитаних книжок почала писати вірші, кілька з них опублікувала районна газета, а решту я залишила в пожовклому зошиті як найбільшу таємницю свого дитинства. Для мене література — не лише професія, це радше спосіб світобачення і світосприйняття. Мені надзвичайно імпонує середньовічна теза про світ як Книгу і постмодерністична візія тексту як Світу. — Чи є якась книга або ж ав6 тор, які в період формування справили на Вас велике вра6 ження, змотивували Ваші заці6 кавлення та повернули їх у те чи інше русло? — Не було єдиного автора чи книги, які мали ефект засліпливого сяйва, що просвітлює увесь простір мислення і життя. Натомість до деяких книжок дуже часто повертаюся з потреби серця. Це щось настроєве, коли раптом у кімнаті, заповненій книжками, руки тягнуться саме до цього, а не іншого тексту. Книжки — це найбільша цінність у моїй приватній колекції, у моєму життєвому просторі. Дуже часто вони, як люди, дають поради і є величезною розрадою в стані особливого сум’яття почуттів. І в усіх книгах, до яких з часом повертаюся, найважливіший топос людяності — все, що робить світ, і нас, людей у цьому світі, добрішими, досконалішими. Є книги-символи — Біблія, “Кобзар”, “Одіссея”, вся антична міфологія. — Ви досліджуєте і класичні, й сучасні методології літерату6 рознавства, однаково володієте категоріями обох, однак який саме підхід до вивчення та ана6 лізу художнього твору особливо Вам імпонує? — Якщо говорити про методологічні вподобання та пріоритети, то феноменологічний метод — поза конкуренцією. Можливо, над Львовом витає якась феноменологічна аура; маю на увазі сильну енергетику праць Романа Інґардена, який мешкав у нашому місті та викладав філософію і математику в університеті та гімназії. Водночас як теоретик літератури маю особливі симпатії до семіотики Умберто Еко та Юрія Лотмана, а також захоплююся окремими ідеями деконструктивізму, зокрема тими, що вплинули на появу постколоніальних теорій: ідея децентралізації, концепція вільної гри у співвідношенні “центр-марґінеси”, ідея “сліду” і “просліду” у концепції письма тощо. — Чи можемо говорити про баланс сучасних досліджень, присвячених українській літера6 турі? Багато пишуть про Сково6 роду, Шевченка, Франка, Лесю Українку, Антонича, натомість мало книжок із урахуванням су6 часного розвитку науки про ін6 ших українських письменників, вартих уваги, наприклад Панаса Мирного, Гната Хоткевича, Мар6 ка Черемшину… — Звісно, асиметрія у виборі авторів і текстів для літературознавчих досліджень очевидна. Кожний період в історії літературознавчої думки мав своєрідну моду на окремі літературні явища, окремі постаті та книги, тобто творив свій літературний іконостас. Однак сьогодні нам бракує панорамного висвітлення розвитку української літератури, скажімо, такого, як запропонував Микола Зеров, який мав особливу потребу показувати повноту літературного процесу, тобто зосереджувати увагу не лише на знакових постатях українського письменства, а й на зображенні загальної картини літературного життя. Власне рівень поступу нашої літературно-теоретичної та літературознавчої думки вимірюється спроможністю по-новому прочитувати всю українську літературу за допомогою нових інтерпретаційних методів. І якщо ми не маємо нових досліджень творчості Панаса Мирного чи Марка Черемшини, то це не провина авторів, а брак літературознавчої ініціативи широко відчинити двері у творчий світ цих цікавих і талановитих письменників. — Ваша кандидатська ди6 сертація була присвячена твор6 чості Лесі Українки у літерату6 рознавчих дослідженнях україн6 ських неокласиків. Що Ви може6 те сказати про сучасні дослід6 ження геніальної українки по6 рівняно з ранішими, зокрема, згаданих неокласиків? — Вважаю некоректними будьякі порівняння історико-літературознавчих досліджень, оскільки у різні періоди ХХ сторіччя були цікаві дослідження творчості Лесі Українки, які щоразу зменшували ту відому “смугу відчуження” між поетесою та читачами, про яку писав Микола Зеров у статті “Леся Українка і читач”. Значущість лесезнавчих досліджень неокласиків полягає в тому, що вони першими окреслили реперні точки творчого макросвіту поетеси, які дають змогу уважним дослідникам укласти своєрідну інтелектуальну картографію її поетичного мислення. Замість порівняння хочу сказати лише одне: без досліджень неокласиків, без посилань на їхні влучні та досі актуальні спостереження, без розгортання їхніх проникливих інтерпретацій сьогодні не може обійтися жоден дослідник творчого доробку Лесі Українки. — Що є запорукою успішного аналізу художнього твору? Чи можливий такий аналіз із доб6 рим методологічним вишколом, однак без симпатії та емоцій? Який, на Вашу думку, повинен бути баланс цих двох полюсів у літературознавчому аналізі? — Відповім словами класика літературної герменевтики Г.-Ґ. Ґадамера, автора книжки “Істина і метод”: доктором філософії можна стати без великої любові, але стати великим філософом і цікавим літературознавцем без певної зачарованості світом і, зокрема, світом тексту, майже неможливо. Аристократизм мислення Ролана Барта став наслідком органічного поєднання класичної ерудиції, експериментальної інтуїції та майстерно витонченого впродовж тривалого літературознавчого досвіду структуралістського методу дослідження. Власне, саме цей аристократизм літературного мислення дозволив Р. Бартові легко визнати вади структуралізму і сміливо долучитися до творців постструктуралістських ідей. — Чи можна говорити про за6 пізнілість розвитку української культурологічної науки у контек6 сті світової? Наша культурологія зараз стоїть на тому рівні, на якому була європейська та аме6 риканська не одне десятиліття тому, чи, може, її не варто впи6 сувати у цей контекст, бо наші історико6культурні реалії визна6 чали особливості культурологіч6 ної науки? — Звісно, можна скрушно хитати головою та говорити про “запізнілі квіти” на нашому культурологічному просторі. Та хочу процитувати класика, одного з моїх улюблених філософів і літературознавців — Поля Рікера: досвід людського пізнання ніколи не може бути запізнілим. Історія інтелектуальних ідей засвідчує, що були ідеї, які рано чи пізно охоплювали всі цивілізовані суспільства. Не всі літературні та культурні процеси в Україні відбувалися синхронно з європейськими тенденціями, але вони таки відбувалися. Є ще поняття “повноти” людського досвіду, і тут час не завжди відіграє основну роль. Після “розстріляного відродження” мив Україні не мали академічної, ідеологічно не заанґажованої культурологічної науки. Я оптимістка — багатюща культурна спадщина українців просто спонукає нас до постійного процесу інтерпретації та реінтерпретації, і в цьому процесі світовий досвід ніколи не буде зайвим. — Пані Маріє, що входить у коло Ваших постійних читацьких інтересів? — Якщо дуже лаконічно, то це антична міфологія та література, а також усі нові книжки на цю тему, українська класика і всі нові її інтерпретації, найновіші дослідження з теорії літератури та культурології — переважно англійською мовою. Читаю щодня, як тільки випаде нагода. Це стає формою залежності від читання — як тільки побачу нову книжку на столі, вітрині, полиці — одразу якась нездоланна сила притягує до неї. Здається, моя поведінка не виняток, це модель поведінки всіх філологів. — Ви читаєте сучасну україн6 ську літературу? Наскільки прискіпливо чи захоплено Ви до неї ставитеся? — Без надмірних емоцій читаю сучасну українську літературу. Зізнаюся щиро, що не захоплююся, однак і не ставлюся прискіпливо. Просто констатую сумну для себе річ — нам надалі бракує критичної маси прозових творів різного ґатунку. Мабуть, іще не час. Розумію, що тут варто сказати: далі буде… — Як Ви можете кількома словами окреслити власне про6 фесійне кредо? — Людяність плюс прагнення внутрішньої досконалості. Цього нас і навчає світ літератури. Жан Ваньє 13 жовтня цього року мав у Брюховичах реколекції. Тема реколекцій була проста і водночас важка: людяність. Людяність — вимір духовної досконалості, яка не дозволяє нам принижувати гідність іншого, спонукає простягти йому руку, коли він потребує. Людяність — це мистецтво спілкування. Людяність — це прагнення справедливості, уміння називати речі своїми іменами та мати мужність говорити правду тоді, коли вона чомусь небажана. Людяність не дозволяє нам перетворитися на високопрофесійний механізм-автомат, а перетворює нас на особистостей. Людина завжди прагне досконалості — це незавершуваний процес, це як пошук істини. Людяність і досконалість завжди потрібні в нашому суспільстві.
Розмовляв Данило ІЛЬНИЦЬКИЙ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
