Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Бачив і відтворював правду життя”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

ЗУПИНИСЯ, МИТЬ!

Слово Просвіти, №52 за 2007 рік

Любов ПОНОМАРЕНКО, письменниця Володимир Білоус під час першої зустрічі здається суворим і похмурим. Але то тільки хвилинне враження. Ви заходите в затишне помешкання на дев’ятому поверсі. Потрапляєте в царство картин і книг та грандіозного годинника з боєм. Той годинник, незважаючи на гостей і господарів, живе своїм потаємним життям, відраховуючи роки й десятиліття. Бім-бом! Минула година. Бім-бом! Злетів уже день. Непомітна праця цього велетня створює в домі той особливий затишок і лад, коли не пам’ятати про час, не шанувати його і не схилятися перед ним просто неможливо. У Білоусів гостинно приймали письменників Миколу Вінграновського, Анатолія Дімарова, Михайла Шевченка, Петра Засенка, Дмитра Шупту, Григорія Білоуса. Господарі запрошують до світлиці та пропонують зручне місце на дивані. Тамара Степанівна клопочеться з чаєм, а Володимир Федорович ділиться радістю: відкрили-таки фотоклуб, є в Лубнах на Полтавщині два члени Спілки фотохудожників, два кандидати. Є нарешті павільйон для зйомок у колишньому приміщенні міськвиконкому. А головне — одну з вулиць міста перейменували на вулицю Григора Тютюнника. Прикріпили табличку на будинку, де бував письменник. Те, що не вирішувалося роками, міський голова Василь Коряк зміг зробити протягом місяця. Радість митця зрозуміла. Тривалий час усю творчу роботу він проводив удома. Тут народжувалися задуми, здійснювалася реставрація, робилися дивовижні знімки, справжню ціну яких люди збагнуть через десятки років. Фотохудожник Володимир Білоус вельми вимогливий до своїх творів — з усього матеріалу радянської доби відібрав вісімнадцять знімків, які мають справжню художню цінність. Але той, хто бував на його виставках, пам’ятає типажі минулого, які дивляться в очі з глибини віків, пам’ятає картини й епізоди, які допомагають зрозуміти душу нашого народу. То безцінний матеріал! Мабуть, саме це далекого 1971-го зблизило Володимира з Григором Тютюнником. БУНТІВНИК ІЗ ДЕРЕКІВЩИНИ Фотохудожник народився на Лохвиччині, в хуторі Дереківщина. Коли навчався у восьмому класі, директор школи прийшов і наказав хлопцям готуватися до вступу в комсомол. Білоус із товаришами відмовився. Тоді їх вигнали зі школи. Спочатку вони приховували це від батьків, і щоранку ходили начебто до школи. Та минув місяць: довелося зізнаватися. Наступного року пішли до вечірньої школи в Лохвиці і там закінчили навчання. Ще в дитинстві разом із другом Володя знайшов старий фотоапарат, папір, проявники. Тоді й зацікавився відтворенням світу, заглянув у бездонне око об’єктива. П’ятдесят другого року зробив перший знімок тією старовинною камерою. — Якби вона збереглася, то можна було б за неї купити “Нікон”, — усміхається Володимир Федорович. Потім була служба в армії, а далі, за фіктивною довідкою, що став начебто студентом, Володимир отримує паспорт і виїздить у Лубни. Як відомо, за тих часів виїхати з села було не так просто. Тут влаштовується працювати на завод “Комсомолець” слюсарем-лекальником, виготовляв точні деталі. Трудився там сорок два роки. Коли служив в армії, придбав фотоапарат “Смена”. Тоді й надрукував перші знімки в армійській газеті. Потім він кілька разів міняв фотоапарати, але дорогої, сучасної техніки придбати не вдалося. Нині Володимир Білоус користується цифровим фотоапаратом. Митець не добирав матеріалу, який прославляв радянську дійсність. Навпаки — бачив і відтворював правду життя. Ось у його об’єктив потрапили жінки колгоспу “Комуніст”, що готували тютюн до просушування. Сидять біля старої обідраної клуні. Схилені голови, білі хусточки, смуток на обличчях. Ніхто не позує. Мовби бачиш кадр із документального фільму. Як це не схоже на загальну піднесеність тодішніх творів соціалістичного реалізму! “ІНОДІ Я ВІДЧУВАЮ ЛЮДИНУ, ЯК РАНА СІЛЬ” Ці слова належать дивовижному майстрові українського слова Григору Тютюннику. 1964 року в журналі “Дніпро” було надруковано його оповідання “Чудасія”. Володимир Білоус на той час теж пробував перо, писав оповідання. Прочитане справило на нього велике враження. Він почав шукати твори Тютюнника, намагався дістати його першу книжку “Зав’язь”. — Я зрозумів, що краще не напишу, а гірше писати просто не зможу, — згадує Володимир Федорович. “Зав’язь” з’явилася в міській бібліотеці. Він записався туди читачем, а коли отримав книжку, сказав бібліотекарці: — Я вам її не поверну. Готовий заплатити вдесятеро більше зазначеної ціни. — Нічого собі заявочки! — обурилася вона. Згодом Володимир написав Григорові листа з проханням надіслати “Деревій”. А ту книжку йому подарували. І Білоус надіслав листа Тютюнникові з приписом, що “Деревій” у нього вже є. Якось лубенська студентка, що навчалася в Харкові, була на зустрічі з Григором, і той запитав: — Знаєш Білоуса? Я хотів би з ним зустрітися. Познайомилися вони 19 грудня 1971-гов Києві, у Спілці письменників. Відтоді зав’язалася дружба між прозаїком і фотохудожником. Григір любив бувати в гостинній родині Білоусів у Лубнах. До речі, Тютюнник, побачивши в Білоуса бібліотечний примірник “Зав’язі”, написав: “Хай вічно живуть злодії, які крадуть книжки”. Звичайно, він не мав на увазі лиходіїв, які крали й крадуть книжки заради наживи, заради збільшення власної колекції чи перепродажу. Григір часто бував у Лубнах, у невеликому помешканні на вулиці Леніна. Володимирі Тамара дали йому ключ од житла, щоб міг приїздити в будь-який час, навіть коли господарів не було вдома. Петро Засенко згадує: “Григір не засиджувався в київській квартирі. Його тягнуло між люди, на далекі села — там і характери вистояні, і мова, як густий вишневий узвар”. У Білоусів підростали дві доньки Лариса й Оксана, а пізніше з’явилася прийомна дочка Катя. Одного разу Тамара Степанівна поїхала у відрядження, а Григір прибув до Лубен. Телефонує Володимир додому, Тютюнник бере слухавку й розповідає: — А ми тут з Оксаною ходили на базар, тепер борщ варимо. — А чому Оксана не в школі? — здивувався Білоус. — Та нехай дитина відпочине. Борщ був улюбленою стравою Григора. Він затовкував його салом, борщ виходив дуже смачний. А ще він любив рибалити. Над весняною Сулою лежав легенький туман. Тихо розмовляли між собою щойно розбуджені дерева. “Сидиш із вудочкою замріяний, а хвилька дивись і приб’є до берега потрібне слівце…” — писав Григір. На вулицях міста, на риболовлі, за робочим столом, з письменниками і з родиною, під час читання своїх оповідань, взимку і влітку зображений Григір на світлинах Володимира Білоуса. Близько двохсот знімків із життя видатного майстра слова протягом 1971—1979 років зробив Володимир Білоус. БЕЗ РЕТУШІ У роки, коли режим “пас” вільнодумців, коли необережне слово могло стати причиною багатьох неприємностей, у родині Білоусів довіряли повністю тільки Григорові. За радянських часів на Володимира Федоровича було заведено кілька кримінальних справ, за якими загалом він міг “загриміти” за ґрати на сім років. — Мені допоміг Борис Олійник, який був на той час депутатом Верховної Ради СРСР, — згадує Володимир Білоус. Григір дуже тонко відчував справжнє мистецтво і високо цінував творчість Володимира Федоровича. Одного разу над Сулою фотохудожник зробив знімок свого товариша з розвихреним чубом, з пильним поглядом великих очей. Цю світлину і нині вважають чи не найкращим знімком Григора Тютюнника. Ось Григір у новому світлому кожусі, який подарували йому Білоуси сімдесят шостого року і в якому він “уперше взимку нагрівся”. А ось він читає вголос власні твори — натхненно, вдумливо, немов у п’єсі, немов граючи ролі за своїх персонажів. А який зворушливо щасливий він у родинному колі, поруч із дружиною й синами! Один із творчих циклів знімків майстра називається “Без ретуші”, інший — “Таке життя”. Автор вболіває за Україну та її майбутнє. Які стражденні обличчя, які натруджені руки, які вицвілі очі! Не дивно, що два митці добре зрозуміли один одного. Великий майстер слова, майстер характеру, деталі Григір Тютюнник своєю творчістю впритул підійшов до художніх робіт Володимира Білоуса. І коли він побачив на знімках те, що малював словами, був вражений. Такою була перша зустріч зі світлиною “Проводи”. Зібралися на кладовищі селяни, щоб пом’янути односельців. Є така традиція — цього дня сідають в один ряд чи в одне коло і п’ють за “царство небесне” покійних. На розісланих рушниках нехитрі наїдки. Точиться тиха розмова — вже розвіяли вітри і змили дощі великий біль і скорботу. Хто зазнав багато горя, той розучився бурхливо радіти й сумувати. Бабусі такі старенькі, що скоро поминатимуть і їх. Здається, звичайна картина, але скільки смутку між схиленими головами і дубовими хрестами! Побачивши це фото за склом у шафі Володимира Федоровича, Григір став перед ним на коліна і видихнув:

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин