Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“То чи не задалеко ми відбігли від себе?” · с. 7сторінка оригіналу ↗

ЗНИЩЕННЯ, ПОШУК, ВІДНОВА

Слово Просвіти, №52 за 2008 рік

Ірина ФАРІОН Продовження. Початок у ч. 48, 49, 50 за 2008 рік Другим визначальним спосо$ бом порушення фонетичної нор$ ми є фонетична російськомовна інтерференція, що у результаті понад чотирьохсотлітнього на$ сильницького впровадження ро$ сійської мови як начебто мови міжнаціонального спілкування і навіть як другої так званої рідної мови призвело до накладання фонетико-ортоепічних (звукових і вимовних) ознак російської мови на українську. Через те своєрід$ ністю теперішнього етапу функці$ ювання фонетико-ортоепічної норми є не так її перегляд, як збе$ реження автентичности та очи$ щення від чужого впливу. Вперше теоретично опрацю$ вав фонетикоJортоепічні норми видатний український мовозна$ вець першої половини ХХ ст. О. Синявський. Саме він звернув особливу увагу на інтерференцій$ ні впливи подекуди польської, здебільшого російської мови, зокрема акання (вимова нена$ голошеного о як а), оглушення дзвінких, пом’якшення шиплячих, м’якість губних та кінцевого р, назвавши їх “каліченням мови” [32, с. 11—12]. Базуючись на спостереженнях ученого іна сучасній тенденції роз$ хитування фонетико-орто$ епічної норми, означимо її основні типи інтерферен$ ційного порушення. 1. Оглушення дзвінJ ких ([б], [д], [з], [ж], [ґ], [г]) в кінці слова (гара[ш], ду[п]) та перед приголос$ ним на зразок гара[ст], що не так вже й рідко призво$ дить до лінгволяпсусів, бо через неправильну вимову слухачеві годі зрозуміти, про що йдеться: казка чи каска, грип чи гриб, ПаJ раска чи параска [поразJ ка]. Згадаймо, як мучився, не вміючи оглушувати дзвінких, герой М. Куліша Мина Мазайло. Знущаю$ чись зі свого артикуляцій$ ного апарата, він замість правильної російської форми [ґраплями] (укр. грабля$ ми) видавав таки своє, рідне “краплями”. Природа вступала у відчайдушний спротив із Мазай$ ловим бажанням стати мутантом — бо природа бажала бути со$ бою, навіть попри те, що оглу$ шення не зовсім чуже українській вимові, позаяк воно властиве пів$ денно-західним говорам, а також сьогодні нормативне у таких фо$ нетичних позиціях: а) префікс зJ або прийменник з оглушується перед дальшим глухим приголосним, зокрема префікс перед глухими [к], [п], [т], [ф], [х], що відображено на$ віть на письмі через асимільова$ ний префікс сJ: сфотографувати, спитися; префікс зJ і прийменник з перед глухими вимовляється тільки як с, але на письмі не змі$ нюється: з тобою — [ст]обою, з чого — [зч]ого — [сч]ого — [шч]ого; б) кінцевий дзвінкий приго$ лосний [з] у прийменниках і пре$ фіксах типу безJ, розJ, черезJ перед дальшим глухим (залежно від темпу мовлення) має подвій$ ну вимову: розписка — ро[з]пис$ ка, ро[с]писка, бе[з]пека — бе[с]пека; в) дзвінкий приголосний [г] оглушується перед глухими [к], [т] у словах ні[х]ті, кі[х]ті, ле[х]ко, во[х]ко та у похідних утвореннях. Завважимо на двох останніх по$ зиціях (б, в), позаяк щодо них у мовознавців немає одностайної думки, зокрема відомий учений О. Пономарів зазначає, що “при$ голосний [з] у кінці префіксів і прийменників не повинен оглу$ шуватися: ро[зх]итати, бе[зп]еречний, чере[зс]илу, а законода$ вець української фонетичної нор$ ми О. Синявський у класичній праці “Норми української літе$ ратурної мови” (1941 р.) зазна$ чає: “…зберігаються дзвінкі пе$ ред глухими, бо вони й у мові зви$ чайно дзвінкі: нігті, кігті, дігтяр, легкий, вогкий…”, що ж до пре$ фікса (приростка) розJ, то у його Плакат Ірини Дутко вимові “іноді можна чути “рос” (вимова “роспитати”)” [48, с. 107; 38, с. 35; 37, с. 18; 32, с. 34, 174]. Це свідчить про тенденцію часо$ вої піддатливости кодифікаторів мови до асиміляційних процесів, а відтак і про трактування інтер$ ферентно засимільованих явищ як чинної фонетичної норми. 2. Вимова звука [в] в кінці слова та всередині після гоJ лосного як [ф]: любо[ф], во[ф]к, тра[ф]ка замість нескладового вокалічного [ў], що нагадує біло$ руський [ў]: хадиў та англійський [w]: window. Мабуть, вивчаючи англійську, ми добре вправляє$ мося у вимові парного дзвінкого [v], що протиставлений до глухо$ го [f] на зразок live [liv] і life [laif], а тим паче у вимові непарного приголосного [w] window [wґin$ dou]. До речі, таким самим не$ парним у нашій мові є звук [в], що належить поряд із [р], [л], [м], [н], [й] до сонантів, у яких голос переважає над шумом. Це суттє$ во впливає на загальну дзвін$ кість нашої мови. Натомість у ро$ сійській мові дзвінкі [б], [д], [г], [ж] у мовленнєвому потоці пере$ творюються на свої парні глухі [п], [т], [х], [ш] як перед глухими, так і на кінці слів: кни[ш]ка, вы$ хо[т]. Отож, разом із перетво$ ренням приголосних на щось ін$ ше перетворюємось і ми. Варто наголосити, що звук [ф] цілком чужий нашій мові й майже у всіх північних і південно$ східних говорах у запозичених словах його послідовно заступа$ ли п, х, хв, рідше в, т, к, кв: хур$ туна, хверма, охвицер, хвартух, Хведір, Хвеська, Химка (< Євфи$ мія), Хівря (< Февронія), Хали$ мон, Хвилимон (< Филимон), Хвока (< Фока) тощо. Натомість у більшості південно-західних го$ ворів навіть у словах хвіст, хвали$ ти, квасоля, хура, вимову яких лі$ тературна мова засвоїла з пів$ денно-східних говорів, виступає на місці хв, кв, х приголосний [ф]: фасоля, фіст, фіра тощо. Од$ нак у слов’янських за по$ ходженням словах, що ма$ ють у південно-західних говорах у своєму складі [ф], літературна мова зас$ воїла вимову південно$ східних і північних говорів [8, с. 73]. Отже, сучасне оглушення [в] у відповід$ них позиціях — це втручан$ ня чужомовного простору, що не має під собою жод$ ного лінгвістичного під$ ґрунтя. Характерно й те, що при збігові [в] із наступним приголосним, [в] перетво$ рюється на [ў]: взяв [ўзяв], Вкраїна [ўкраїна], все [ўсе], що, зрештою, зак$ ріплено і паралельністю правописних форм: взає$ мини / узаємини, вночі / уночі. Неприпустима пара$ лельність у написанні тих слів, у яких [у] / [в] розме$ жовує значення: вдача / удача, вкладка / укладка, вправа / управа, вступ / ус$ туп тощо. У ці суто фоне$ тичні фактори дедалі активніше втручається і стилістика (залежно від стилю вживання), і семантика (залежно від значення). До прик$ ладу, не існує жодної наукової іс$ торичної праці з назвою “Історія Вкраїни”, а тільки “Історія Украї$ ни”; ми вивчаємо курс україн$ ської, а не вкраїнської мови; а в офіційно-ділових документах, у юридичній літературі буде тільки вдова, а не удова [11, с. 90, 93]. Поза тим взаємне заступлення [у] / [в], а також поява приставно$ го [в] між двома голосними на зразок Радивон (Радіон), тивун (тиун), легівон (легіон), Фавуст або Фавст (Фауст) тощо — харак$ терна риса нашої мови від най$ давніших писемних пам’яток ХІ ст. З огляду на милозвучність україн$

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин