Незабутні · “Леся Силенко — тендітна квітка з Надросся, з села Лютарі”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
«О НАША ПАМ’ЯТЕ, УСІ В ТОБІ ЖИВІ!»
Слово Просвіти, №52 за 2010 рік
Тарас СИЛЕНКО, кобзар Велична земля Богус' лав’я овіяна ореолом слави й діяльності таких українців, як С.Самусь, М. Со' шенко, І. Нечуй'Левицький, А. Петюх, О. Іванченко, А. Люлька і багатьох інших. Наповнює нашу пам’ять гор' дістю і патріотизмом “Дума про Марусю Богуславку”, ба' лада “Про Бондарівну”, леген' ди про Коліївщину, оповіді про героїчну боротьбу медвинців проти московсько'більшо' вицьких загарбників, про виз' вольний рух отамана Цвітков' ського, отамана Зеленого. Знають на Богуславщині, що, плекаючи потужність свого історичного коріння, — плекають могутність духу на' щадків, тому пошанування визначних діячів або подій тут традиційне. Шанують на Богуславщи' ні поетесу Лесю Силенко — (03.01.50—12.01.91 рр.) — тен' дітну добру квітку з надросьо' вого села Лютарі, де пройшло Лесине дитинство, де й зараз росте каштан, який вона по' садила. У краєзнавчому музеї су' сіднього села Саварки в екс' позиції, присвяченій Лесі Си' ленко, поміж книжок, журна' лів та інших друкованих матеріалів є схема древа роду Силенків, оформлена племін' ницею Лесі Савівни — Тетяною Силенко — порядною, скромною дівчиною, яка 2006 року закінчила навчання в Савар' ській школі з золотою медаллю. Недарма в народі кажуть “який рід, такий і плід”. Родичі поетеси розповідають, що Леся з дитинства любила й шанувала родину, людей, природу. Хотіла вступити в універ' ситет на журналістику, але їй заборонили, бо батько — Сава Дмитрович — був у Ні' меччині остарбайтером. На філологічний факультет тричі складала іспити, бо прин' ципово не хотіла давати хабара, а до всту' пу, щоб не гаяти часу, працювала продав' цем, потім — у Палаці школярів. Брат Василь Савович розповідає, що сестра, старша на 5 років, була і як нянька, і як мати, бо батьки — весь день на роботі. Запам’яталося, як ходили дитячою вата' гою в ліс і побачили мурашник. Леся всіх зупинила й загадала шукати мурашину доріжку, щоб ніхто не наступив, бо мурахам буде боляче. Коли хтось вередував, тут же вигадувала для нього іграшку з соснової кори, схо' жу на коника. Так зацікавила дітей, що всі почали шукати “іграшки” й фантазувати. У Києві Василь Савович деякий час жив у сестри. Вона дуже любила читати, а брат — ні. Леся не примушувала, але хотіла долучити його до книжки. Часто запрошувала в гості письменників, цікавих людей, які вміли так побуду' вати розмову, що брат ніколи не відчував дискомфорту. Після візиту Сергія Плачинди сестра зуміла так запропону' вати книжку цього письмен' ника “Ніч перед стартом”, що брат після цього став книго' любом. У Саварській школі ім. А. Люльки учні нерідко чита' ють і декламують вірші слав' ної землячки. Її слово — різ' нобарвне і запашне, як літнє буйнотрав’я. Дитяча со' ром’язливість і безпосеред' ність дуже личить тим вірши' кам, які відповідають вікові декламаторів. Хоча, щораз вникаючи у глибину хоч би тих самих дитячих віршиків, розумієш — поетичне відчуття, закладене в них, збіга' ється з науковими, езотеричними, фоль' клорно'символічними уявленнями про людину та Галактику, про гармонію нашої душі і Вселенської… Проаналізуймо на' сиченість дитячої поезії сонячними моти' вами: “сонцем золочена тиша”, “ранок збирає ягоди і показує сонцю”, “заходить сонечко у дім”, “нас вітає сонце золоте”, “скільки у ній (квітці) сонечка і тепла”, “вітало сонце їх здаля” тощо і порівняймо з тими процесами зростання сонячної ак' тивності, які зараз відбуваються і спону' кають людство переорієнтуватися з мате' ріалістичного світогляду на духовний. А всі, хто позитивно налаштований, мають встигати за новими сонячними та косміч' ними вібраціями. Чуєш, як кожен листочок, Як кожна травиночка дише?
А почути в дихан' ні трави дихання Все' світу може лише світ' ла, насичена Сонцем, глибоко духовна Лю' дина. Саме на те, щоб малі й дорослі україн' ці формували світог' ляд відповідно до ви' щих законів, і спрямо' вана поезія Лесі Си' ленко. Щоб із ди' тинства пробуджува' ли в собі (на свідомо' му і підсвідомому рів' нях) потяг до чистих джерел знань, інфор' мації, прапам’яті. Символом цього в нас, українців, є вода. І саме цю модель духовного шляху можемо відчути у вір' ші “Біля річки”, де до води прийшли (!) верба з вербе' нятком (символ життє' ствердження та невмиру' щості), калина з калиненят' ком (символ відродження генофонду і жіночого нача' ла), тополя (символ вірності), щоб потім розростися величним священним гаєм, — ось де запорука величі і єдності нашого на' роду і його, скажемо тут — богуславності! А те, “як прибуває вода…” — потужно, чи по' вільно — залежить від чистоти або зашла' кованості наших думок, нашого енерго' комплексу, елементарного здоров’я і бага' тьох інших чинників, заради реалізації яких ми приходимо в цей світ. Оце і є пра' ведна нелегка праця — повернення до себе справжнього, і саме цю суть можна просте' жити в поезії “З вирію”, де і “нелегкий спогад про чужину” (тобто все деструктив' не і непотрібне), і радість єднання з усім рідним (потрібним, гармонійним). А в су' часних реаліях це і є основний невидимий фронт боротьби з нашим народом на всіх рівнях (державному, суспільному, ідеоло' гічному, релігійному, культурницькому іт. д.), і де ми, врешті, маємо усвідомити свою чітку радикальну позицію.
Леся Силенко з сином Тарасом
Вірші Л. Силенко насичені кольором. І небо, і калюжі, й душа, і настрій — усе має свій колір. Загальновідомо, що й наші чари'чакри мають кожна свій колір, і що не лише аура кожної людини має кольо' ри, а й, скажімо, зернята, чи структура води. І якщо біля них звучать позитивні слова, то змінюється і колір аури, і життє' ва сила. У кольористику й сонцесяйність нав' колишнього світу Леся Силенко часто до' дає золотої субстанції, що співзвучна фольклорним предківським уявленням про мету нашого втілення — протягом життя досягти самореалізації, щоб писан' ка нашої душі (нашого енергокомплексу) стала не простою, а золотою. Щоб світ став світліший, “а з'поза лісу викотилось со' нечко, і всіх позолотило!” Ці не дитячі роздуми над дитячими вір' шиками варто проаналізувати глибше в окремому дослідженні. Із пошаною згадує про Лесю Силенко журналістка, письменниця, лауреат пре' мії ім. Лесі Українки Зірка Мензатюк: “Найдорожче, що було в Лесі — це чуй' ність, доброта, розуміння. В совєтські часи ми разом ходили на українські захо' ди, шукали книжки. Ми вірили, що Ук' раїна житиме. Леся мріяла, щоб люди жили інакше, щоб країна була інакша. Кажуть, совєти культуру підтримували, але у випадку з Лесею переконуємося в протилежному. Вона — приклад нереалі' зованого таланту. Їй пропонували напи' сати “паровозик” про Лєніна чи партію, бо за “паровозиком” можна протягнути у збірку й інші вірші, але вона відмовляла' ся, бо не вміла кривити душею. Була за' надто порядною. В цьому її неповтор' ність. Вважаю, що треба відновити спра' ведливість і прийняти Лесю в Спілку письменників бодай посмертно. Вона на це заслуговує”.
Сім’я Силенків: Леся, Василь, мати Софія Федорівна, Люда, батько Сава Дмитрович
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
