Ім’я · “Від літератури нікуди не дінешся — якщо ти для неї народжений, то вона буде з тобою”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
ІВАН АНДРУСЯК: ««ЯЯ ДДУУЖ ЖЕЕ ООППТТИИММІІССТТИИЧЧННОО ННААЛЛААШШ ШТТООВВААННИИЙЙ Щ ЩООДДОО ППООЕЕЗЗІІЇЇ»»
Слово Просвіти, №52 за 2010 рік
Іван Андрусяк — один із чільних поетів 1990-х — увійшов у літературу як учасник літературного угруповання “Нова дегенерація”, до якого також входили Степан Процюк та Іван Ципердюк. Його проза густометафорична, з великою кількістю діалектів. Письменник досліджує психологію людини в символічно-межових ситуаціях на матеріалі Гуцульщини 1940—1950-х років. Із 2000 р. він активно виступає як літературний критик, аналізуючи переважно поезію, обстоює моральні принципи в літературі та розмежування “високого письменства” й “попси”. Живе і працює в Києві.
— Іване, що таке для Вас сучас= на поезія? І чи вона існує взагалі? — Я оптимістично налаштований щодо поезії бодай тому, що в нас є ціла низка авторів, до того ж різних поколінь: від найстарших до зовсім юних, чиїх книжок я з нетерпінням чекаю. Звісно, чимало відсівається, і це природний процес. Зізнаюся, нещодавно перечитав власну книжку десятилітньої давності — і вжахнувся! Тепер з неї не більше десятка віршів ризикнув би оприлюднити, а тоді вона сприймалася дуже гарно. У моїй домашній книжковій шафі поезія на окремій полиці, я полюбляю час від часу повертатися до цих книжок. Так-от, щойно роздивився її: поряд із улюбленими Франком, Еліотом, Свідзінським, Мандельштамом, Лоркою завважив більш як два десятки книжок, виданих протягом останнього десятиліття — Герасим’юк, Римарук, Забужко, Москалець, Савка, Бедрик, Дністровий, Девдюк, Мідянка, Голобородько, Талалай, Воробйов, Вольвач, Гірник, Кухта, Соловей… навіть юний Андрій Любка, в якого не суцільний “тероризм”, а є дуже проникливі, глибокі речі. Сучасна поезія для мене — це розмаїття, в якому завжди можна знайти суголосне внутрішньому стану в той чи інший час. — Чому сьогодні немає патріо= тичної поезії? Адже без неї літера= тура втрачає свою автентику … — Патріотичну поезію знищили шістдесятники. Свого часу вони підняли її планку доволі високо і… не втримали. Ну, і вона впала їм на голови! Дехто від цього удару досі не годен прийти до тями й продукує таку патріотичну муру, що просто соромно за нібито поважних людей, які колись були добрими поетами… Очевидно, революції 1991-гой 2004 років не народили адекватної часу громадянської поезії. Бо зміст виливався в іншу форму, немистецьку. Закономірно, що писання “під Симоненка” зараз сприймається як марґінальне — той дискурс уже вичерпаний, це історія літератури, а не власне література. Зараз мусимо шукати форму, суголосну нашому часу. І це справа вже не мого покоління, а таких, як Любка або ще молодших. Саме вони приречені її знайти, можливо, тоді, коли вийдемо скидати януковичів-табачників-калєсніченків… Я не погоджуюся, що без патріотичної поезії література втрачає автентику. Скажімо, геніальна Герасим’юкова “Коса” — це філософська лірика, але автентики, глибини, зрештою, національного духу там більше, ніж у найпотужнішій “барабанщині”. І в “чортирийських” медитаціях Воробйова про листочок чи квіточку його більше! Тож не все так кепсько… — В одному з інтерв’ю Ви ска= зали: “Сучасної української люди= ни в сучасній українській літера= турі немає — і в цьому наша вели= ка поразка”. Де, у чому шукати причину цього явища? Як можна це змінити? — Я мав на увазі сучасну українську прозу, яка розповідає здебільшого про життя марґіналів — як не бандюганів, то студентів-неформалів. А про те, чим живе селянин, чи “офісний планктон”, чи інтелігенція, чи робітники на заводі, чи люди, які торгують на ринках, чи навіть ті ж бізнесмени різного штибу — про це в нас практично немає адекватних текстів. Останнім часом, щоправда, з’явився гучний роман Оксани Забужко, кілька дуже гарних романів Володимира Лиса, передовсім “Століття Якова”; з’явилася “Дрозофіла над томом Канта” Анатолія Дністрового, яка дає змогу зовсім іншими очима поглянути на нашу наукову й викладацьку інтелігенцію; ще є “психотерапевтична” серія з чотирьох романів Степана Процюка, останній із них, “Руйнування Ляльки”, щойно вийшов у видавництві “Ярославів
Вал” у новій серії, започаткованій Сергієм Грабаром; є ще цікава соціальна проза Галини Тарасюк — з усього цього помалу й починає викладатися та мозаїка, яка називається “прописуванням” часу. Якщо до цього додати ще історичну прозу Василя Шкляра, міфографію Марії Матіос, парадоксографію Тані Малярчук, інтелектуальну прозу Тараса Прохаська, романтично-інтелектуальне фентезі Галини Пагутяк, ну і, звісно, бандюганів Вольвача, неформалів Жадана, бо це теж наш час і від цього нікуди не подітися, — то вже щось починає вимальовуватися. Утім, для повноцінної літератури цього замало. Мусимо створити певний корпус текстів, прочитавши які, люди через 50—100 років зможуть уявити собі нас, наш часі те, як нам у цьому часі жилося. Ось тоді завдання буде виконане. Дев’яності й двотисячні роки ми вже в цьому сенсі втратили, тож не повинні втратити бодай 2010- ті, бо далі зміниться все, передовсім атмосфера, дух часу стане іншим, і відновити це буде просто неможливо. А ми досі не маємо навіть роману про події 1991 року, та й про 1994-й — лише побіжні згадки. Сама лише публіцистика, яка хоч і цікава, але ж це “недолітература”! А уявіть собі, як цікаво було б читати роман, скажімо, про якийсь один будинок — мешканці з різним соціальним статусом, із різним рівнем освіти, хтось стає скоробагатьком, хтось втрачає роботу і спивається, хтось вживає наркотики, когось ловить міліція, тут же, поряд, хтось робить відкриття, хтось грає на скрипці, хтось цілими днями забиває цвяхи, робить вічний ремонт, хтось когось заливає, хтось чинить самогубство, хтось комусь б’є морду — і всі ці люди якось спілкуються, взаємодіють між собою… Це ж був би бомбовий романисько!!! Ось лише не знаю, хто таке здатен написати… Хіба, може, Дністровий… — Дитяча література завжди була прибутковою. І сьогодні багато видавництв береться за видання книжок для дітей. Мене як молоду маму турбує: наскільки сьо= годні професійно це робить= ся? Адже після “Карлсона”, “Маленького принца” та “Їжачка в тумані” важко придумати щось дитинніше і безпосередніше… — Робиться дуже по-різному. Я вже неодноразово казав: мисливим батькам варто скласти для себе “білий” і “чорний” списки видавництв, яким можна або не можна довіряти. А для цього їм варто, принаймні попервах, самим читати кожну книжку, перш ніж пропонувати її дитині. Бо є низка порядних і фахових видавництв, які працюють по-людськи, мислять, шукають, експериментують, творять, а є таке, що хоч за голову хапайся! Я надибував книжечки з красивими малюнками… і перекладеним “Рутою” текстом, якого жоден редактор у вічі не бачив! Узагалі ж, наша дитяча література останнім часом оживає. Після 1990-х, коли не було взагалі нічого, прийшло ціле покоління напрочуд цікавих авторів, таких, як Зірка Мензатюк, Галина Малик, Марина Павленко, Сашко Дерманський, Сашко Гаврош, Олесь Ільченко, Катерина Паньо; а ще ж Леся Воронина і Володимир Рутківський, які об’єктивно вже класики української дитячої літератури; а ще ціле ґроно талановитих молодих авторів, таких як Оксана Лущевська, Зоя Жук (вона ж Зоряна Живка), Дзвінка Матіяш, Таня Мельник, Таня Савченко; а ще ж чудова дитяча поезія Романа Скиби, Юрія Бедрика, Сергія Пантюка, Лесі Мовчун, Мар’яни Савки… А які цікаві дитячі письменники середнього і старшого покоління — Анатолій Григорук, Ігор Січовик, патріарх дитячого письменницького цеху Дмитро Семенович Чередниченко, геніальний грузинський казкар Ґурам Петріашвілі, який живе, працює і видається в Україні… А образи які! Джури Рутківського, нямлики Лесі Ворониної, домовичок Марини Павленко, вуж Онисько Сашка Дерманського, лулуки Катерини Паньо, Бедрикова Тьотя- Бегемотя, Скибин кролик Петрик… Я можу дуже багато про це розповідати — і мені нашу дитячу літературу останнім часом навіть цікавіше читати, ніж дорослу! І я дуже сподіваюся, що й мої Чакалка, родина Дибайлів та інші
“м’які й пухнасті” персонажі теж не псують враження… — Іване, в книжці “Одкровення в кафе Пегас” Ви сказали, що хо= тіли б видати книжку кулінарних рецептів. Як жінку мене зацікави= ла ця ідея, бо давно збираю різні рецепти: від прабабусиних до су= часних… Коли чекати на “Куліна= рію від Івана Андрусяка?” — Я всерйоз за це ще не брався — все ніколи… Але колись неодмінно напишу таку книжку, яка зватиметься “Із татом на кухні”. Вона буде не для мам, а саме для татусів і дітей. Це так чудово — суботнього чи недільного вечора, маючи дещицю вільного часу, разом із дитиною приготувати щось смачненьке, а заодно поспілкуватися, поділитися якимись таємницями… Там навряд чи будуть якісь особливо складні страви — лише проста, здорова й гармонійна їжа; але головне, що там неодмінно мусить бути — це атмосфера любові й родинного щастя. — Як з віком змінювалися Ваші цінності? Що зараз для Вас голов= не у житті? — Гармонія. Колись, замолоду, я думав, що головне — література. Але зараз я впевнився, що література — лише частина головного. А його, головного, багато, і воно дуже просте, навіть банальне: щоб жили батьки, щоб не хворіли малі й не дуріли великі діти, щоб із дружиною міг поговорити про все на світі, а найважливіше розумілося без слів, щоб роботу міг робити з любов’ю, а не байдуже, щоб для друзів був час, щоб мав власний закуток (мені це дуже тяжко далося), де улюблені книжки й улюблений комп’ютер завжди були напохваті, щоб ні дня не минало без молитви, спілкування з природою… А від літератури нікуди не дінешся — якщо ти для неї народжений, то вона буде з тобою, незалежно від того, який ти, де ти і що ти…
Спілкувалася Тетяна ВИННИК
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
