Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Поетичний автограф · “Цей край, де Богом названо ріку, Я віршами нащадкові озвучу”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

«СТРАТОСФЕРА»: ПРОЛОГ ДО КОСМОСУ Павлюк Ігор. Стратосфера: Лірика. — Луцьк: ПВД “Твердиня”, 2010. — 228 с.

Слово Просвіти, №52 за 2010 рік

Ігор ОЛЬШЕВСЬКИЙ, м. Луцьк Почну з філологічного казусу — в українській (та й не лише в україн' ській) мові є слова, що визнаються мовознавчою наукою як синоніми, але насправді такими не є. Візьмімо хоча б по' няття “педагог” і “вчитель”. Чи всіх, хто отримав диплом про педагогічну освіту і працює у тому чи іншому навчальному закладі, можна назвати Вчителями з вели' кої літери (згадаймо, що на Сході поняття “Вчитель”, якщо й не ототожнюється пов' ністю, то принаймні наближається до по' няття “Святий”)? А як із поетами?.. Чим відрізняється справжній поет від просто віршника? Не від графомана (тут не те, що різниця — прірва), а від інтелектуала, який уміє писати цілком пристойні вірші і їх вряди'годи навіть публікує в періодиці й видає окремими книжками? Питання за всієї позірної легкості не з простих і ризи' кує поповнити розряд “майже риторич' них”, якщо вчасно не згадати добре приза' буту в наш цинічно'прагматичний час людську здатність дивуватися. Справжній поет (та й узагалі митець) — це той, хто, по'перше, вміє дивувати, а по'друге, зму' шує замислитися і над власною долею, і над долею людства, це той, для чийого серця буває замало земного тяжіння й во'-но прагне польоту… Щодо Ігоря Павлюка, то подив і по' штовх до роздумів із кожним новим видан' ням відчуваєш дедалі більше. Але чи не най' більше — у новій збірці лірики поета, яка цьогоріч побачила світ у луцькому Полігра' фічно'видавничому домі “Твердиня”. Уже сама назва книжки “Стратосфера” налаш' товує на політ — якщо не космічний, то принаймні десь у вищих шарах атмосфери. Звісно, політ поетичної думки може йне відзначатися якимось особливим смис' ловим навантаженням: от просто ширяє собі людина у просторі своєї фантазії й не' ма їй діла до того, що відбувається на гріш' ній землі. Власне, й причиною такого по' льоту може бути бажання на якусь мить абстрагуватися від жорстоких буднів, на' братися сил для подальшого протистояння нелегким життєвим обставинам. Не так у Ігоря Павлюка — поет і в польоті не поли' шає свого земного болю. Більше того — з тієї висоти йому ще виднішими й драма' тичнішими видаються земні проблеми. Ігор ПАВЛЮК * * * Білі рейки санного сонного сліду. Лиш на сході, десь там… кров’яніє… напевно, печаль. Перебитий мій сон, ніби зірки далекої злиток, І слова, наче гени, крізь мене до Бога кричать. Золотий, мов коньяк, розливається день по чорнилу… В хуртовині зірок чує ангельський голос душа. Кольорове минуле мене в сиве завтра зманило, Про нас є перша згадка в Геродота. У горі доти йдемо крізь віки. (“Важкий політ двадцятого століття…”) То що з того польоту в стратосферу, як' що він не рятує від страждань? Якщо є Ук' раїна, і в Україні є Волинь, до якої після всіх сходжених доріг щоразу повертається, не спокусившись заморськими дивами, душа поета… За горизонтом знову горизонти — І сивина — волосся, очі, сніг… В Америці живу, як на курорті. Америки не хочеться мені. А хочеться в прості ліси Волині, Косити сіно, слухатись зірок, Не зрадивши ні хаті, ні дитині, Що полином пропахли до кісток. Приспати час, боротися з душею, Яка іще не продана за гріш. Росте печаль. І я росту із нею — Світліше, вище, глибше і тихіш… (“Росте печаль…”) І де відхід поетового дідуся із земного життя трансформується у моторошне від' чуття власного “часткового скону”: На сільському, старому, небесному цвинтарі Поховали мене — мого діда — навік. (“Похорон мого діда”) Доки з музою пас я крилате біленьке лоша. До озер молодих ми молились. І цвіт полиновий Налипав на серця і на очі… На все налипав… А душа на вагу, наче куля, — Така ж безтолкова І така ж, як і куля, Гаряча й сліпа. То летить, то тремтить десь у гільзі, А то заночує На перетині скіфо'арійських тужавих шляхів. І кочує душа. Цілим всесвітом гола кочує, Бо без тіла у неї немає ніяких гріхів. Але й щастя нема. І ні болю, ні ласки, ні встиду. Лиш на злеті, десь там… кров’яніє… Напевно, печаль. Білі рейки санного сонного сліду. І слова, ніби гени, Крізь мене До Бога Кричать. * * * Україна… Танці на протезах… І фламандська щедрість бідноти. Боляче сприймати на тверезо, Як беззубо нам смієшся ти У паркім, жорстокім щасті — жити На планеті, що вмира від нас… Стогнуть президенти й ворожбити: гослов у Першому соборному посланні (ІV, 20): “Як хто скаже: Я Бога люблю, та ненавидить брата свого, той неправдомо' вець”. Адже любов до людини — віддзер' калення любові до Всевишнього. І саме ця любов спонукає поета до граничної відвер' тості, яка межує зі сповідальністю: Напиши мені морем велику поему про вітер. Свіжоспеченим хлібом бездонну печаль затули, Доки я іще вмію летіти і вмію горіти, — Час такий… — Такий нам випав час… Бо коли богів міняють люди — Стрімко ціни падають на кров. Доки панство схудне — Нас не буде, А Дніпро… Й під німцями Дніпро. Ще співаєм високо і ніжно, Ще будуєм корчми і церкви: Розпусно — перші, Білосніжно — Другі Виростають із трави. Ми ж відходим без пилюки й шуму На оцій невидимій війні, Мертві душі, Як боброві шуби, Саморозіп’явши на стіні. …Українські танці на протезах… І фламандська щедрість бідноти… І маленькі радості тверезі… І великі зламані мости… * * * Горизонт — мов коло крейдяне, Я замкну ключем пташок. Скільки ліній вже перейдено, Скільки збилося в клубок… Стиль життя козацько'зеківський. Світ відбілює мій біль. Між ацтеками й генсеками — Неба вина голубі. Між деревами залізними Й дерев’яними людьми Й воскресати умію з крутої, мов магма, золи. Доки близько до серця беру я кургани і прірви, Пуповину ріки, що єднає солоне й просте. Холуя і раба у собі я із коренем вирву, А дитяче й невинне в мені ви самі уб’єте. Синьо-срібні, як лід, небеса наді мною і птахи, І воскресла весна, молода і легка, як Христос. Модернові постануть навколо і цвяхи, і плахи, І за когось, за щось знову піде на них іще Хтось. Сам я славу на ласку міняю і гроші — на волю. Грішно й широко жив, приберігши святе на свята. А тепер я… тепер я кохаюся з долею. Вишивай мені хрестиком вічну печаль про Христа. (“Напиши мені морем…”) “Стратосфера” Ігоря Павлюка — про' лог до його космічної мандрівки, але кос' мос, про який ідеться — це внутрішній ду' ховний простір людини. Цей простір поет означує і “Батьківщину душі”, і відкриття її в духовному сенсі, і любов як стан душі: Кохання приснилось — Дитинно-звірина оказія. Дівочу сльозу цілував на устах і кругом… А потім у долі були і Європа, і Азія, І Америки ром, Калинове небо моєї вітчизни тернової. Березові лиця святих у церквах молодих. Отут мені добре. Отут і проситиму знову я Полежати вічність… І знову неждано прийти. Митець виходить на потрібну орбіту, з якої йому ще виднішою й ріднішою стає рідна земля, до якої Ігореві Павлюку народу написано щоразу, після кожної з ман' дрівок, повертатися, увічнюючи її у своїх поезіях і в серцях читачів: Цей край, де Богом названо ріку, Я віршами Нащадкові Озвучу. У чумну безкрайність ліземо І у вічність також ми. Правдоборці з правдолюбцями Й ті, що плачуть в кулаки… Всі шукаємо пропорції Поміж медом і гірким, Поміж піснею й короною, Між коханою і ні… Між горілкою й іконою… Між небесним і земним. Горизонт — мов коло крейдяне. Тільки в зорі не дивись. Всі екватори перейдено. З кола можна лиш увись… * * * Час іде — як діти ростуть. А сніг — всі гріхи сховає. Дядьки щось із пляшок червоне п’ють, Бо білого більш немає. Тьотки капусту цілують у снах І родять дітей від клена, Бо в жилах весна — така, як весна, А ще — як трава, зелена. І гуси дурні, і кури чудні. І люди — просто зурочені. А я співаю свої пісні Дорогою заохочений. Бо жінка пройде, І слава мине… Й горілка згорить, оводниться. А хлопець з Венери згадає мене — І в ньому поет народиться.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин