Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Для Ірини Калинець, і Ярослава Дашкевича важливим було ніколи не піддаватися зовнішнім впливам”. Незабутні 6 · с. 6сторінка оригіналу ↗

Розмовляючи серцем

Слово Просвіти, №52 за 2012 рік

Богдан ЗАЛІЗНЯК Нещодавно у Львові відбулися дві акції: 10 грудня у Львівському національному університеті ім. І. Франка вечір пам’яті письменниці, громадсько-політичної діячки, науковця Ірини Калинець, і відкриття 13 грудня меморіальної дошки (скульптор Любомир Яремчук, архітектор Василь Каменщик) Ярославу Дашкевичу (1926—2010), видатному історику, сходознавцеві, археологу, громадському діячеві, по вулиці Винниченка, 24, у будинку, де Ярослав Романович працював понад 20 років, зокрема і як керівник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. Єднає ці непересічні особистості несхитна відданість українській нації, за що й отримали “нагороду” — змушені були пройти пересильні в’язниці та виправно-трудові табори радянського режиму. “Ірина Калинець, ця сильна духом жінка, належала до когорти нескорених. Вона говорила правду і в 60-ті, і в 70-ті, і у 80-ті роки, за що й була засуджена совєцьким режимом. І в час української незалежності говорила правду”. Аудиторія актової зали ЛНУ імені Івана Франка зустріла ці слова ректора Євген ЦИМБАЛЮК, Рівненська обл. Від батька до сина, від Батькова — до України Батько Ореста Фотинського — священик Преображенської церкви, яку в селі Батьків збудували 1745 року. Перейняв він парафію від о. Варфоломія (Гордасевича). А на додаток до парафії і настанову священика — берегти й примножувати церковну книжність (ішлося про низку рідкісних видань, які о. Варфоломію дісталися від попередника Михайла Боруцького). Авксентій Фотинський не зрадив цій традиції, бо й надалі храм був справжнім центром культурно-духовного життя — аж до 1920 року, коли більшовики його зруйнували. Продовжив батькову справу Орест Фотинський, який робив перепис усього наявного церковного майна. Освіту Орест Фотинський здобував у Кременецькому духовному училищі, Волинській духовній православній семінарії, Київській духовній академії. Готувався до священицької місії. Натомість обрав інший шлях — викладацький (викладав історію в училищах, гімназіях і Волинському народному університеті, був професором Житомирського інституту народної освіти) та чиновницький (очолював відділ охорони пам’яток старовини і мистецтва Волинської губернії). Він входив до Товариства дослідників Волині, збирав краєзнавчі матеріали, писав наукові праці, чимало з яких увійшли до “Трудов Общества исследователей Волыни”. Найголовніші його іс- Університету професора Івана Вакарчука палкими оплесками. Ірина Онуфріївна була професором кафедри української літератури ім. академіка Михайла Возняка ЛНУ імені Івана Франка, вона любила своїх студентів, вірила, що саме українська молодь будуватиме незалежну, соборну державу. “Говорити про Ірину Калинець, — звернувся до присутніх доктор філологічних наук Любомир Сеник, — це означає сьогодні говорити серцем. Бо ця людина справді віддала все, що було в неї, для України, для рідного народу, для майбутнього”. Восьмитомне видання творів Ірини Калинець презентував на вечорі, за допомогою телеекрана, Ігор Калинець, який разом із пані Іриною зазнав усіх “переваг” радянського способу життя. В аудиторії звучала поезія мужньої жінки, яка 1998 року була удостоєна звання “Героїня світу”. Присутні захоплено вітали виступ капели “Трембіта” (диригент — Микола Кулик). Ірина Онуфріївна — філологславіст за фахом, була співредактором самвидавчого журналу “Євшан-зілля” (1988—1990). Вона — один із організаторів “Меморіалу”, РУХу, активіст духовно-релігійного відродження, депутат Верховної Ради України першого демократичного скликання, автор кількох поетичних збірок, детективно-історичного роману, а також наукових праць: “Загадки хрещення України-Русі”, “Студії над “Словом о полку Ігоревім”, “Епоха гунів та її передісторія”, “Життя Феодосія Печерського”. Вступну статтю до праці “Епоха гунів та її передісторія” написав Ярослав Дашкевич, професор, доктор історичних наук, керівник (на 2007 рік) Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, який відійшов від нас у лютому 2010 року. Ярослав Романович — видатний український історик (автор понад двох тисяч праць), який повернув із забуття для наших сучасників постаті відомих українських політичних і військових діячів, аналізував стосунки України з її найближчими сусідами, історію вірменських колоній в Україні, був сумлінням української нації. Він походить зі славного українського роду. Його мати — Олена Степанів, визначний український учений-географ, хорунжа Українського Січового Стрілецтва та Української галицької армії, а батько — Роман Дашкевич — генерал-хорунжий армії УНР. Спочатку чекісти арештували його, прийшовши за молодим науковцем до бібліотеки з пістолетом у руках, а потім — і маму, за звинуваченням в українському буржуазному націоналізмі. Обоє, — як зазначав у нашій з ним розмові 2007 року Ярослав Романович, — були під слідством, яке вела спеціально утворена в складі слідчого відділу Львівського управління МДБ група у справі Головного проводу ОУН. Після в’язниці й таборів його не раз звільняли з роботи. Але Я. Дашкевич вистояв, не зневірився, зберігаючи в собі ту силу українськості, яку успадкував від батьків. Від 1995 року викладав на кафедрі давньої історії України ЛНУ ім. І. Франка, а 1998-го, отримавши звання професора, очолив новостворену кафедру сходознавства, поєднуючи викладання в університеті з працею в Інституті археографії та джерелознавства (Львівське відділення). Меморіальну дошку на пошану Ярослава Дашкевича, одного з найвидатніших і найдостойніших істориків України, було встановлено, як про це повідомив керівник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства НАН України доктор історичних наук Мирон Капраль (ведучий акції), з ініціативи львівського історика Ярослава Ляльки. “Академічна спільнота ЛНУ ім. І. Франка, — сказав у своєму слові ректор ЛНУ ім. І. Франка професор Іван Вакарчук, — пишається тим, що кафедра, на якій працював Ярослав Романович, нині носить його ім’я”. “Треба читати Ярослава Дашкевича, — підтримав Івана Олександровича Степан Гелей, проректор Львівської комерційної академії. — А ще, окрім цієї пам’ятної дошки, будуть у Львові і вулиця його імені, і пам’ятник”. Читаємо наукові дослідження Ярослава Дашкевича і книги Ірини Калинець. Зокрема книгу нарисів Ярослава Дашкевича “Постаті” — нариси про діячів історії, політики, культури (Львів, Пірамі-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин