СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗
Борис ОЛЕКСАНДРІВ-ГРИБІНСЬКИЙ (1921—1979) Радість у журбі, тепло у смутку
Слово Просвіти, №52 за 2012 рік
Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
…Є радість і в журбі. І в смутку є тепло людського серця. Б. Олександрів-Грибінський ірик без претензій на своєрідність. Формально й інтонаційно невигадливий. Серед учителів, чий вплив простежується — Рильський, Сосюра, Плужник.
Тим, ким ми були і хто ми сьогодні — завтра не будемо ніколи! Овідій
Час
День зачах у мареві смеркання. Впала в море крапля. Тишина. В безвісті космічного єднання Ти одна — одна — одна — одна…
Ти одна, людино. І печальний Колокруг — і душ одвічний щем. Тихо віє вітер проминальний Яснооким нам, що проминем…
* * *
Ходить осінь у лузі… П. Тичина
Все це прийде хутчій, ніж здається. Одсіяє, осиплеться день. Сумно промінь косий відіб’ється На брунатній корі черешень;
Позолотою бризне по полю На осіннє потемрене тло І погасне. І чітко до болю Ти відчуєш, що все відійшло;
Поезії Олександрова властивий розумний ліризм. Ліризм стриманий, підконтрольний розуму. На відміну від стихійного, спонтанного, імпульсивного. Втрачаючи щось на безоглядній відвертості, поет компенсує втрати доречною мірою її оприлюднення, що рятує вірш від інфантильності, несмаку, надміру слів. Цей вияв самоорганізації, підпорядкованість почуттів певному наглядові, що зводить до мінімуму ризик розминутися зі здоровим глуздом, відрізняє лірику Олександрова від лірики Сосюри. Це поет автологічної мови, у якого марно шукати несподіваних тропів, рідкісних метафор чи образів. Його виражальні можливості скромні в тому розумінні, що жодною мірою не претендують на відхилення від норми. У цій поезії відсутні чарівні неправильності, які незрідка спрацьовують на репутації поетів. Як, приміром, пуант у Плужника.
І ця осінь, некликана, рання, Ця журлива притишеність рік — Мов примарні човни сподівання, Що хитнулись — і зникли навік… 10. 10.1969
Знахідка
Тіло князя зітліло давно, Але кості в рудім саркофазі І в полив’янім дзбанку вино Залишились. Коритися спразі
Мертвий князь уже, звісно, не міг, Але дзбанок поклали — з шоломом, І воловий посріблений ріг, Що у битвах вилунював громом.
Чи над ним голосила жона Чи дочка, чи коханка — не знати. Але витязів темна стіна Окольчужена стала на чати.
“Вже з тобою нам, князю, не йти У походи, у виправи бранні…” І яріли під сонцем щити У незайманих трав колиханні.
Спалахнули списи на плотах, Тесаки загриміли залізно… Підняли на смаглявих руках І на кручу протупали грізно.
Тіло князя зітліло давно, Але кості лишились донині. І старе потемніле вино У камінній рудій домовині.
Чорна смуга між дугами брів, Ніби запис — про січу шалену. Хто він був? Запитайте борів, Запитайте вітрів Бористену… 1.06.1974
Петрарка
(1304—1374)
Він пережив її на цілих двадцять сім, На двадцять сім печаллю критих років. І в самоті, у затишку німім, Він чув луну її останніх кроків По авіньйонських плитах кам’яних, Роздзвіння слів, малі уривки речень, І в храмі, між уквітчаних святих,
Б. Олександрів (Грибінський — це його автонім) — поет правильний. Відкритий, ясний, чистомовний, без фонічних “затемнень” (збігу приголосних), що й зауважено І. Качуровським. Вірші його добре читати вголос. Вони щирі й мелодійні, десятки текстів поета стали піснями. Пісні ці в нас невідомі, як мало відома й поезія Олександрова, позаяк він із політемігрантів, емігрував у роки Другої світової. Співучістю його текстів захоплювався Ю. Клен. Ліризм, володіння віршем, культуру мови відзначив Ю. Шевельов. Дорікав за механічність мелодійності, автоматичне вживання трискладових розмірів, надто анапеста, вузькість тематичну й формальну. Закиди резонні: поетика Олександрова мічена певною інерційністю. Нерезонний закид — буцімто він, Олександрів, не володіє мистецтвом розриву фрази. Коли б він ним володів, українська поезія мала б іншого поета. І цей поет навряд чи зацікавив би композиторів. Поезію Олександрова Шевельов заадресував читачеві “пересічної інтелігентності”. Підсумував: “Майбутнє Олександрова як поета залежить від того, чи він зумів вийти за межі того вузького кола, в якому його поезія перебуває, чи зуміє він
Тремкі слова прохань і заперечень. Канон. Закон. Заказана межа. Тривожний сон у ранньому розсвітті… О чарівна, єдина і чужа, Для мене ти — єдина в цілім світі!
Одна, одна… осяяним чолом, Очима, голосом, поставою — назавше! Він так і вмер в сутані, за столом, На книгу віршів голову поклавши. Липень, 1974
На буддійському цвинтарі
Два японці стояли, узявшись за руки, і плакали Над відкритою ямою. Хтось у японців помер. День був дивно простий. Десь над вітами ворони крякали, Підійшов дідуган і, зітхаючи, сльози утер.
І в уяві спливли: Камакура, Кіото, кімоно, Літуни-камікадзе, що знали і славу, і жах, Не роняючи сліз… Щось священик читав монотонно. День був дивно простий. І японці стояли в сльозах. 1973
Прощання з князем
(На смерть Євгена Маланюка, 16 лютого 1968 р.)
Обірвалася нить. Зупинилося серце козаче. Тільки хмари і синь. І та сама гірка чужина. А за милями миль, там, де степ вітровіями плаче, Набрякає земля. Починається рання весна.
І гримить далина. Отрясається з криги Синюха, Виривається в степ, де легенди і скитські боги. Припливає з висот, із незвіданих меж виднокруга, Невпокорена тінь, щоб на рідні лягти береги…
знайти своє, неповторно своє обличчя”. Поза увагою лишилася культура цього, за самохарактеристикою, чистого серця, схильного до елегійності й задуми. Передчуваючи закиди у песимізмі, Олександрів нагадував імовірним опонентам: усі видатні твори мистецтва у плані світоглядному песимістичні. І зауважив, що був би “більше стурбований”, коли б його звинуватили у нещирості. Певна річ, він знав формулу Плужника: “Бути щирим — не всім зуміти”, і — зумів. Надто в інтимній ліриці, де його дисциплінована щирість відбилася найвиразніше.
Дні, вогні, переходи, походи, ісходи, Сонцеярі пожари — і серце поета, борця. Із піднятим чолом, наче князь, він проходив негоди Із пером і мечем — неухильно твердий до кінця.
Завершилася путь. Наче пісня — сувора і славна. Відпливає поет — залишає хвалу і хулу. І затужить, заплаче за ним Ярославна, Україна заплаче на древнім козацькім валу.
Пам’яті Т. Осьмачки
Прийди… я самотній… я не чув цього літа ні зозулі, ні солов’я, і моє серце має кривду до когось великого, на якого немає ні суду, ні управи… Прийди! …Я знаю, що ти могутніша від мого великого кривдника: звуки твого голосу заставлять зашуміти мою душу всіма переливами пісень усіх пташок з усіх садків весінньої України… Т. Осьмачка
Могила Тодося Осьмачки, на відміну від інших могил побіч його, цілком занедбана, забур’янена… З листа
Цей сірий плащ. І бриль. І буйні брови. Чола ясного лінія крута. Так, це Тодось… Гортанний виспів мови, І саркастично складені уста.
Який же він інакший, незбагненний! Все ніби так — і ніби все не так. Поет, злидар. Бездомний і шалений, Що по світах бродив, як вовкулак.
І не було ніде йому спокою. Весь білий світ здавався чорним сном. І ось тепер — цей камінь над тобою, Над гробівцем, що вкрився бур’яном.
“Ніхто, ніхто не буде нас жаліти, Коли крилом війне над нами тьма…” Ну, що ж, бур’ян. Він теж — немовби квіти, Коли нічого іншого нема.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
