Поетичний автограф · “Мить — неповторна. Іншої — не жди”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Звести оселю
Слово Просвіти, №52 за 2017 рік
Покинута хата У червонім намисті вишня зустрічати гостинно вийшла. Хвіртка скрикнула. Скрип той — подив: гість прийшов, повернувсь господар?!
Ні стежини. Полин та м’ята. Похилилась старенька хата. Сиротливо дивились скоса вишні, яблуні, абрикоси…
Нічиє Схилились мальвові вінки на хату — пам’ятник чеканню. Скриплять обвітрені хвіртки, протяжно й болісно зітхають.
Ой не чужі вони мені — двори, неначе кладовища... Покинуті, мов по війні, колодязі, хати і вишні.
А земляки повимирали або до міста подались. Давно городи не орались... Та це ж недавно, не колись!
Торкаюсь звалених воріт. Невже зозуля відкувала? Невже земля відвікувала? Чужою стала... Де ж мій рід?
Зростають, слава Богу, діти. І в селах родичі ще є. Але ж чужіє нічиє! Лелекам нікуди подітись.
Мене, заблудлого, прости… І сили дай звести оселю, щоб воскресити рідну землю і лелечат-внучат ростить.
Подовження миті Мене покликав місяць-молодик, аби не продрімав, бува, світанок. Здавалось би, іще занадто рано. Якби не пізно. Подивуйся, йди!
Поглянь, які природи чудеса! Як розквітає волошкове небо!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
