10 З блокнота письменника “Саме Диченко був одним із тих мистецтвознавців, які справді вловили суть кубофутуризму”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Денді Диченко», с. 9
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Денді Диченко
Слово Просвіти, №52 за 2017 рік
Закінчення. Початок на сторінці 9
Ігор часто читав із пам’яті французькою Аполлінера, Бодлера, Верлена, Малларме, звертав нашу увагу на оркестрацію віршів, коментував, як їхній звукопис гармоніює з настроєм творів. Ніхто з “молодогвардійців” не знав французької, але ми з цікавістю його слухали. Бож читав він артистично, насолоджуючись тими словами, котрі вимовляв. Якось я взяв російський переклад “Квітів зла” Бодлера (українського не було) й попрохав його прочитати кілька віршів в оригіналі, а сам стежив за звуковим плином творів у перекладі. Певно, саме тоді вперше гостро відчув неможливість аутентичного відтворення мелодії вірша. Переклади мали спрощений звуковий малюнок і загалом буденніший тон. Отоді й зрозумілася його залюбленість у французьку мову — вона прийшла до нього через французьку поезію. До речі, він часто (але не з нами, а з людьми свого кола) говорив російською. Це була літературно правильна мова, анічим не схожа на “киевское полурусское наречие”. І дуже добре знав українську, часто бравував маловживаними словами, які, гадаю, він вичитав із Бокаччевого “Декамерона” у блискучому, лексично багатому перекладі Лукаша. Якось я йому сказав, що він космополіт, а він мені уточнив: “Я — український космополіт. Є й таке явище”. І я тоді погодився з ним. Людина легко стрибає з мови на мову і завжди пам’ятає, хто вона і звідки. Відтоді Ігор уявлявся мені еталонним представником української міської цивілізації, котру нам ще належало створити. Українцями мали в Києві бути не тільки вчорашні селюки. Ігор собою мовби показував приклад для міщуків, які свято були переконані, що культура — принаймні міська — починається передовсім із російської мови, яка (ще раз наголошу на тому) була вельми калічна і лексично вбога. Оцією плебейською недовченістю, вузьколобим рагульством Диченко бридився і не дуже те приховував. Ігореві важко було прилаштуватися на якусь респектабельну й добре оплачувану роботу — він над усе цінував свободу (що він одразу втрачав би, записавшися у функціонери), а також свій снобістськи-богемний спосіб життя. Він перебивався якимись непрестижними, як на нього, роботами (був викладачем і науковим співробітником у Центральному архіві музею літератури і мистецтва, в столичному хореографічному училищі, в Музеї історії Києва). Позірно безтурботний, іронічний бонвіван не уявлявся за якоюсь серйозною роботою. Здавалося, його органічна стихія — імпрези, презентації, дефіляди і нескінченні розмови на мистецькі теми (інші були для нього образливо приземлені), однак він написав дуже оригінальні праці про Анатоля Петрицького, Георгія Нарбута, Олександра Богомазова, Василя Єрмілова, Миколу Глущенка, Тетяну Яблонську, Аллу Горську та низку інших художників різних генерацій. Але головна його увага — митці українського авангарду. Загалом він мені видавався своєрідним двійником Марселя Пруста, якого за життя колеги довго вважали літературним дилетантом, що береться за перо в години нудьги, які настають тоді, коли немає культурних розваг. Ігор також ніби щось там знічев’я писав, дивував тим, що раптом брався віршувати французькою, котру добре знав, або писав філософські есеї. Такі собі вибрики безтурботного інтелектуала. Поверхово безапеляційному погляду могло видатися, що Ігор не живе, а грається з життям чи в життя. Ніколи мені не доводилося чути від нього розмов про хліб насущний, про ціни, про потребу десь би заробити грошей. Він був, як птах,
60-х Віталій Коротич, оглянувши його колекцію, сказав: “Твої українські кубісти зараз нікому не потрібні. А через 20 років вони будуть модними у світі”. Так воно й вийшло. Ігореві не раз пропонували грубі гроші за той чи той твір, але він не продав жодної картини. Його колекція експонувалася, окрім столиці України, в Нью-Йорку, Единбурзі, Токіо, Лондоні, Тулузі, Вінніпезі, Катовіце, Санкт-Петербурзі, Москві. Вона фантастично розрослася, він уже не міг зберігати її вдома. Уклав спеціальну угоду з “Мистецьким Арсеналом” на її тимчасове там зберігання.
“Гавань”. Анатоль Петрицький. 1930–1931 роки. Колекція Ігоря Диченка що привільно перелітав із гілки на гілку й співав своєї, не переймаючись тим, чи хтось слухає його. Це унікальні люди. Загал майже ніколи не сприймає їх поважно, бо вони (так здається загалові) ні до чого в цьому житті не здатні. Але… Але в кінцевому підсумку Марсель Пруст створив “Пошуки втраченого часу”, що стали унікальним явищем світової літератури XX століття. А Диченко зібрав приватну мистецьку колекцію, якій в Україні немає аналога: широко репрезентовано український авангард, сучасне мистецтво у найяскравіших іменах. Хтось із журналістів, пишучи про Диченка, назвав свій матеріал: “Від Сальвадора Далі до Марії Примаченко”. Понад тисячу артефактів — колекція Ігоря Диченка. Серйозні експерти надзвичайно високо оцінили її мистецьку вартість. Колекціонер урятував од контрабандного вивезення за кордон сотні шедеврів українського авангарду, коли в роки перебудови й початки незалежності України довкола них спалахнув такий ажіотаж. Якось Ігор обмовився, що наприкінці
Мистецтвознавець Дмитро Горбачов наголосив: “Ігор позбавив Київ іміджу провінційності. Коли нещодавно нищили українських інтелектуалів, Київ став поза світовим контекстом. Ігор довів, що Київ — не периферія. Бо мистецтво, яке він рятував, є явищем міжнародного класу. З часом до Ігоря почали вчащати інтелектуали з-за кордону, він став відомий на Заході. Можливо, тому КДБ його не чіпав. Адже Ігор багато у чому ризикував. Він купив — або йому подарували — твори Ярослави Музики, бойчукістки зі Львова. Це — видатна художниця, яка була зв’язківкою Шухевича, її заслали до Сибіру. Ігор весь час був на межі дозволеного. Недоброзичливці у Спілці художників усе сподівалися, що КДБ візьметься за нього. Але КДБ побоювався людей, які відомі і не є відвертими антирадянщиками. Тож Ігор якось зберігся”. Вже у 2000-х роках Диченко наголошував: тепер жодна з робіт його колекції не була б йому приступна. Колись він або скуповував їх за безцінь, або навіть одержував задарма. Скажімо, розшукав удову Єрмилова, сказав, що цікавиться його творчістю. Вона зраділа: хоч хтось знайшовся, що пам’ятає це проскрибоване ім’я. За копійки віддала хлопцеві те, що в неї лишилося від чоловіка. А супрематична композиція Казимира Малевича потрапила до нього (зовсім задешево) як робота учня Малевича. За якийсь час Ігор з’ясував: це робота самого Малевича. Авторитетні експерти солідаризувалися з ним у висновку. Він був жадібний на знаменитих людей. Але — не для того, щоб “засвітитися” побіля них і козиряти своєю наближеністю до них. Вони головним чином цікавили його для того, щоб мати пов’язані з ними артефакти або автографи. Пам’ятаю, як дав мені список українських письменників, чиї рукописи хоче мати в колекції. Починався список Бажаном і Ліною Костенко. І він був не довгий. Одних серйозних авторів Ігор не знав (література була не його “хліб”), інших не визнавав вартими своєї уваги. На літературу в нього вже не вистачало часу. Непогано знаючи зарубіжних письменників і російський модернізм, він цим обмежувався, пояснюючи, що вже й так почав зраджувати собі, дедалі частіше заглядаючи на літературну територію. Бо ж головне для нього — це український мистецький авангард. Саме з нього і з думкою, що в нього буде лише він, колекція починалася. А потім непомітно її тематичні контури розмилися. Я гаряче Ігоря переконував, що не варто замикатися тільки в авангарді. Якщо він має змогу збагачувати своє зібрання видатними полотнами, то хай себе не стримує. Колись це буде високо оцінено. Він обережно іронізував з мого пафосу, але, здається, що подібна надія теплилася і в його душі. Але він ніколи нічого подібного не сказав уголос — амбіції йому цього ніколи не дозволили б. Дехто (з тих небагатьох, кому він показував свою домашню виставку) категорично не сприймав Ігоревих смаків. Про те докладно пише у своїй ґрунтовній статті “Вартовий українського авангарду” Катерина Бондаренко, яка наголошує, що “колекція Диченка ввійшла до десятки найкращих приватних зібрань у СРСР, а сам Ігор Олексійович виступав консультантом провідних аукціонних домів світу”. Це вже було під кінець перебудови, коли валився Союз. “Значущість велета українського малярства Олександра Богомазова, роботи якого теж є у колекції Ігоря Диченка, була зрозуміла далеко не всім арт-критикам того часу, — пише Катерина Бондаренко. — Яскравість, надприродність кольорів, піднесення технічного прогресу, злиття форм у неймовірну суміш — ці зображення часом шокують. Утім, саме Диченко був одним із тих мистецтвознавців, які справді вловили суть кубофутуризму”. Іще спостереження тієї ж авторки (вже після вистав-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
