Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Постать · “Друковане слово Івана Огієнка пронизане щирістю, небайдужістю до побаченого, а ще підкріплене яскравою художньою образністю”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Письменник Іван Огієнко

Слово Просвіти, №52 за 2021 рік

У сучасному інформаційному просторі Івана Огієнка представляють передусім як науковця, православного митрополита, міністра уряду УНР, ректора Кам’янець-Подільського університету, а також автора найбільш поширеного перекладу Біблії українською мовою. Натомість літературна спадщина видатного українця досі вивчена недостатньо. Дотепер твори Івана Огієнка не внесені до шкільних і університетських програм (за винятком кількох спеціалізованих курсів з підготовки філологів), їх майже не перевидають, а відтак вони невідомі широкому колу поціновувачів красного письменства. Заслуговують на повагу огієнкознавці М. Тимошик і Є. Сохацька, літературознавці В. Атаманчук, В. Біляцька, В. Поліщук і Н. Лізниченко, які намагаються популяризувати художню творчість митрополита Іларіона. Втім, це ще далеко не та увага, якої варта різножанрова література майстра слова, бо, наприклад, його поеми та церковні вірші, де високі моральні ідеали утверджуються не проповіддю, а пером письменника, цілком могли б заповнити порожнечу духовної літератури сьогодення. Володимир СВЯТНЕНКО, м. Брусилів Іван Огієнко змалечку виховувався на цінностях, возвеличених у легендах, козацькому фольклорі, народних піснях, а його життєві ідеали утверджувалися в суспільному протистоянні правди й обману, радості й горя, багатства й бідності, добра й зла. Уже в дитинстві він відчув усю красу художнього слова, зумів угледіти силу, витонченість і неповторність живої літературної мови для майстерного творення образів. Його чіпка пам’ять назавжди закарбувала незабутні враження тієї непростої історичної доби, тому в прискіпливій до дрібниць мистецькій уяві письменника постійно поставали щоденні турботи матері, родичів і односельців, затишок старенької батьківської хати, мальовнича природа рідного краю. Забашта – найдавніший куток Новомістя Брусилова, де при дорозі, що вела на Івницю, стояла маленька дерев’яна хатина, вкрита соломою. Видовжена до городів, висунута майже до самої вулиці причілком з низькими вікнами, що ледь не торкалися призьби, вона привертала увагу високою ялиною посеред двору. Тут 2 (15) січня 1882 року в сім’ї колишнього солдата царської армії Івана Андрійовича Огієнка (по-вуличному Рульки) народився найменший син Івасик, якому судилося стати незгасним світочем української культури. В автобіографічній поемі “На Голготі” митрополит Іларіон так згадує батьківську хату: Оця хатинка при дорозі Навіки пам’ятна Борині, Бо тут його дитячі нозі Ходили, наче по Святині. Навпроти Огієнкової хати ріс березовий гайок, що впритул підступав до Міщанської вулиці – єврейського кварталу з великими дерев’яними будинками на кілька квартир. Допитливий Івасик проводив багато часу з місцевими єврейськими дітлахами, завдяки яким опанував іврит. У подальшому підтримував дружні стосунки із земляками-євреями, про що, зокрема, свідчить його листування за 1910–1912 рр. з Дувідом та Генею Турбовськими із Брусилова, а також із Пашею Марховською з Ревеля (нині Таллінн). З юних літ Іван Огієнко виношував мрію звертатися до Бога рідною мовою, бо церковнослов’янщина була важкою не лише селянам, а й інтелігенції. Коли став професором, то розпізнав недосконалість українськомовних текстів Святого Письма авторства П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, І. Пулюя. Тоді й усвідомив необхідність перекладу Біблії живою літературною мовою. Він добре розумів, що Біблія – це книга, яка серед усіх народів найбільше шанується, тож намагався найточніше передати зміст оригіналу, особливо дбаючи про змістову точність багатозначних слів. І. Огієнко прагнув забезпечити її переклад природною м’якістю, чарівною милозвучністю і співучістю мови, щоб вона довго служила рідному народові. Про свою двадцятирічну працю митрополит Іларіон розповідає в поемі “Святая Біблія відвічна” (1962). Я все життя орав та сіяв І обробляв Господню ниву, І дух святий на поміч віяв, І думку яру, й думку сиву! Перекладав я слово Боже, Святую Біблію відвічну На слово наше, рідне й гоже Сильне, як меч той обосічний... Щойно Івасик освоїв абетку, то захопився читанням. Він брав газети у сусідських ремісників під “чесне слово”, що наступного дня поверне. Коли йому виповнилося тринадцять років, то неабияк подивував рідне містечко, передплативши журнал “Сельскій вестнікъ”, а в п’ятнадцять друкує в ньому свою першу замітку “Как живут крестьяне?” На творчий розвиток Івана Огієнка великий вплив мав учитель Іван Григорович Сливка, який по-батьківські, опікувався здібним учнем. Він давав йому книги і допомагав з віршуванням. І цю невичерпну цікавість до друкованого слова, що зродилася в провінційному містечку в злиднях і голоді Огієнко проніс усе своє життя. Підтвердженням цього слугує фрагмент листа професора від 22 квітня 1946 року до відомого російського книгознавця Миколи Рубакіна: “В 1904 году, когда я был студентом II курса историко'филологического факультета Киевского университета, шел я один раз купить себе галоши. Рядом с магазином галош был книжный магазин Оглоблина, а в ветрине выставлена была книга Н. А. Рубакина “Среди книг”. Я купил книгу и остался без галош, ибо на них у меня денег уже не было. Иногда моим ногам было холодно, но с книгой тепло было на душе. Все это я вспомнил, когда не по своей вине я очутился на чужбине в Лозанне и стал пользоваться Вашей ценной библиотекою…” [Листування митрополита Іларіона (Огієнка) / Упорядник о. Юрій Мицик. – К.: Вид. дім “Києво'- Могилянська академія”, 2006. – С. 16]. Визначальною подією в житті студента Огієнка стала зустріч із професором В. Перетцом. Іван брав участь у засіданнях його “Семінару російської філології” (1907–1914), що переріс межі гуртка і став відомим центром дослідження літератури Давньої Русі. Тут брусилівець опанував основи книгознавства, архівота бібліотекознавства, сформувався як учений, найперше історик і лінгвіст. На студентські роки припадає початок журналістської і громадської діяльності Івана Огієнка. Він співпрацював з редакціями газет “Громадська Думка” й “Рада”, з громадськими організаціями – Товариством “Просвіта” та Науковим товариством імені Тараса Шевченка. У цей період з’являються його перші художні твори. Загалом ранню літературну творчість Івана Огієнка (1905–1914) можна умовно розділити на чотири групи. Перша. Поезія. Вірші брусилівського поета, які він підписує літературним псевдонімом Іван Рулька, друкувалися в газеті “Громадська Думка”, у періодичному виданні “Нова Громада”, поетичних збірниках “Терновий вінок” і “Розвага”, їх також було введено в поетичну антологію за редакцією Олекси Коваленка “Українська Муза”. Мотиви душевного смутку, печалі, безвиході, болісних розчарувань, тривожного очікування чергової невдачі, а то й біди, наявні в більшості поетичних творів молодого Огієнка (“Життя голодне, одиноке”, “Я квітку барвисту в садку посадив”, “Могутній орел”, “Мої пісні”, “Все падає листя”, “Давно це було”). 1906 р. газета “Громадська Думка” надрукувала вірш “Не питай”, якому в майбутньому судилося стати народною піснею. Ще одна українська пісня досі не відомого авторства “Ой, у вишневому садочку”, очевидно, також належить перу Івана Огієнка. Першим, хто висловив таке припущення, був письменник Олексій Опанасюк. У книжці “Іван Огієнко та літописний Воздвижень з його окресами. У спогадах, документах, оповідях, версіях” (2011) він навіть надрукував для порівняння два варіанти тексту романсу – огієнківський і народний. Добре пам’ятаю, що за мого дитинства у Брусилові на весіллях літні жінки й бабусі зверталися одна до одної із проханням: “Нумо, Рулькину заспіваймо!” А потім зачинали: Ой у вишневому садочку, Там соловейко щебетав. Додому я просилася, А він мене все не пускав. Друга. Оповідання, образки. У невеликих прозових творах Іван Огієнко постає справжнім майстром пера. Його герої – добре знайомі люди або й він сам, наприклад в оповіданні “На щедрий вечір”. У ньому йдеться, що маленькому Івасикові випала важка сирітська доля і одні з матір’ю чоботи. Коли мати пішла до знайомих заробити чогось їстівного на Щедрий вечір, бо вдома не було ні крихти, хлопчик босоніж подався на морозну вулицю, щоб покататися на ковзанці разом з товаришем. Там він упав і вдарився головою, після чого захворів, а згодом помер. Звичайно, такий трагічний кінець автор вигадав, щоб з особливою гостротою змалювати своє злиденне дитинство. Друковане слово Івана Огієнка пронизане щирістю, небайдужістю до побаченого, а ще підкріплене яскравою художньою образністю. Оповіді автора не тільки цікаві, а й спонукають до роздумів, викликають співпереживання. Ось як він починає образок “Скрута”: “Коли б я не приїхав додому, мене завше тягне до себе ота маленька старенька хата, що стоїть похилившись окремо од інших хат, серед городу. Павлова хата, наче со' ромлячись, заховалась за інші хати і вигля' дає звідти завше з дірками в поверсі, завше з затуленими шматтям побитими шибками. Павло – ще не старий безземельний селянин. Щоб не вмерти з голоду, він кравцює: шиє кожухи”. Персонаж цього твору – один із сусідів Огієнків із Забашти, де кожний другий селянин безземельний і зайнятий якимось промислом: кожушник, чоботар, кравець, чинбар чи стельмах. Третя. Публіцистика, здебільшого представлена нарисами й есеями. Упродовж 1909-го газета “Рада” друкувала цикл таких творів у рубриці “Нариси з духовного життя наших селян”. Серед них особливо виокремлюються: “Як колись читали Шевченка”, “Шевченко на селі (Чи знають Шевченка та його твори наші селяни?)”, “Українська самосвідомість наших селян”, “Вчімося рідної мови”. Перший нарис шевченкіани було вміщено у спеціальному номері, до 48-річчя смерті Кобзаря. Твір виявив уміння молодого автора аналітично мислити, надавати викладу емоційної наснаженості, ідейної виразності та підтекстового філософсько-символічного змісту. Порушує Іван Огієнко таку актуальну на той час проблему, як нестача української книжки, якої “обмаль у нас для народу, мало пишеться, мало видається”. Автор з гіркотою констатує, що в селянській хаті немає портретів Шевченка не через небажання їх придбати, а тому, що їх бракує. Натомість “селянин у “кацапа” завше купить собі за 3–5 коп. найкращого патрета з Пушкіним чи яким іншим російським письменником”. Четверта. Замітки й дописи. 20 січня 1906 року на сторінках “Громадської Думки” в рубриці “Дописи” вийшла замітка Івана Огієнка “Містечко Брусилов”, у якій ішлося про матеріальне становище селян рідного містечка. Особливу увагу автор приділив земельному питанню: “Багацько є землі навкруги Брусилова, дуже багацько, але більша половина брусиловських селян землі зовсім не має”. 30 червня 1906 року часопис надрукував статтю “Забастовочний рух” (з Радомисльського та Сквирського повітів). У ній Іван Огієнко описував населені пункти, де відбулися страйки. “Нарешті наш народ став підійматися з колін і вимагати для себе кращої долі. Селяни відмовляються йти до панів жати, косити, якщо не будуть покращені умови їхньої праці і життя”. Бунти пройшли у селах Озеряни, Костовці, Соловівка, Привороття, Дивин, Кочеров, Морозівка, Лазарівка під гаслом: “Досить вже терпить! Досить дурно працювати на своїх павуків! Це тільки цвітки, а плоди будуть потім”. Під час опрацювання історичної літератури Іван Огієнко раз у раз натрапляв на цікаві відомості про рідне містечко. Він вирішив зібрати їх докупи, щоб згодом систематизувати й написати науково-популярну розвідку, яку назвав історичним нарисом “Містечко Брусилів та його околиці”. Упродовж 1913 р. на сторінках повітової газети “Радомислянин” вчений опублікував 30 заміток про історію рідного краю. Ці публікації стали першими краєзнавчими працями про Брусилівщину. Щедрим на творчі здобутки (передусім на ниві мовознавства) був польський період життя Івана Огієнка (1925–1932), коли він обіймав посаду професора церковнослов’янської мови й кириличної палеографії на кафедрі православно-богословського відділу Варшавського університету, Тут одна за одною вийшли його книжки “Істо-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин