Читацьке віче · “Ідентифікувати всі хати і згадати тих, хто в них мешкав, краєзнавцеві допомогли земляки”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Історію села Чернечий Яр написав його талановитий син
Слово Просвіти, №52 за 2021 рік
Ганна АНТИПОВИЧ (ДЕНИСКО), заслужена журналістка України Я по-доброму заздрю полтавському краєзнавцеві Григорієві Титаренку, який не відкладав на потім пізнання рідного краю, а багато років збирав матеріали і щойно видав книгу “Історія села Чернечий Яр 50-х років ХХ століття” (Біла Церква, 2021), присвячену 350-річчю першої літописної згадки про Чернечий Яр, а ще – пам’яті Панаса Яковича Михайлика, краєзнавця і патріота рідного краю, який мріяв написати історію цього мальовничого села. У підзаголовку книги читаємо: “Спроба написання тогочасної історії села, іноді з поглядом у віддаленіші роки (де була така можливість), а інколи цей погляд линув і в далеке минуле”.
Стала у пригоді мапа Чернечого Яру Григорій Титаренко ніколи не був байдужим до життя своїх земляків, тож народження цієї книги закономірне. А поштовхом до того, щоб вона була саме такою, як вийшла, стало те, що від свого товариша Олега Борисовича Кошлатого, будівельника, викладача Полтавського техуніверситету й автора книги про гриби в літературі і народній творчості “Увійду я у ліс…”, пан Григорій дізнався, що існують чудові мапи лісів поблизу Полтави, такі детальні, що там навіть позначені хати, якщо серед лісів лежить село. Ці мапи 50-х років були засекречені, та й сьогодні широкому загалу недоступні (автор цілком слушно іронізує, що це “вельми смішно, адже нині з Космосу на Землі легко можна прочитати газету”). Олег Кошлатий і роздобув для товариша чудову мапу Чернечого Яру. Ідентифікувати всі хати і згадати тих, хто в них мешкав, краєзнавцеві допомогли земляки, яких Григорій Титаренко з вдячністю називає у передмові.
Фрагмент фільму “Пригоди на хуторці біля Диканьки”. Біля ставка — Лесь Сердюк
Став у пригоді й архів Великобудищанської сільради, яким надала можливість скористатися тодішня голова Великобудищанської селищної ради Христина Степанівна Покутня. Пронумерувавши хати на мапі, Григорій Титаренко створює інформативно насичений розділ “Кожна хата Чернечого Яру”. Описано 399 хат: хто жив, роки народження, як на долі мешканців позначилася Друга світова, а де автор міг розповісти щось цікаве про ту родину, то додавав такі мініновелки, які читаєш з величезним інтересом, – там то добрий гумор, то гордість, то печаль, то біль за тими, чиє життя обірвали комуністичні репресії. Ось інформація про хату 115. Не буду переповідати всю, згадаю тільки ветерана Другої світової Григорія Тимофійовича Іванченка. 1946 року його призначили головою колгоспу. “У 1946-1947 роках на Україні була організована чергова хвиля терору. Люди пухли і помирали з голоду. Одного разу, коли був відсутній голова, прислали з району в Чернечий Яр кілька десятків вантажівок з військової автоколони і начисто вимели з колгоспу всі запаси зерна, залишивши тільки небагато кукурудзи, частину якої Григорій Тимофійович як смілива людина без погодження з районною владою роздав голодним колгоспникам. Розправа була миттєвою. Наступного дня, 22.10.1946 р., викликали його нібито на нараду в Диканьку, а звідтіля Григорій Тимофійович уже не повернувся. Забрали непокірного голову, і більше селяни його не бачили. Кажуть, що він в НКВС тримався гідно, до кінця відстоював свою правоту, тому й був засуджений на 6 років концтабо-
Краєвид на південний бік Западні. Світлина Миколи Рудика рів і висланий на каторгу в Уфу”, – пише Григорій Титаренко. Двоюрідний брат Григорія Іванченка Іван Купріянович Іванченко поїхав шукати правди до Хрущова, цілий тиждень чекав прийому і все-таки потрапив, попросив втрутитися і допомогти. “Хрущов пообіцяв розібратись, а розібралися так: через місяць прийшло з Уфи повідомлення, що ув’язнений Іванченко Григорій Тимофійович застрелений при спробі втечі…”.
сенків і багато інших видатних діячів української культури. “У 1917 році Стешенко стає першим міністром освіти України в Центральній Раді. Після вбивства Стешенка у 1918 році будинок продали і перенесли в Полтаву. На його місці залишився лише фундамент. До сьогодні там виорюють залишки цегли, а від колишнього маєтку залишився до нашого часу вхідний погріб”, – пише автор і для відтворення картини минулого цитує лист Василя Короліва-Старого до дружини Івана Стешенка Оксани. У ньому докладно описано садибу, красу Чернечого Яру (ліворуч близько від садиби починається розкішний луг із сагами й тягнеться аж до Ворскли, що лежить верстов за півтори), щедрий сад (“В саду – забув раніш сказати, добрі груші, сливи, тернослив, добрі персики, абрикоси. Останні роки з саду дядько мав рублів 70-80. Народ в селі тихий, і в тім місці людей майже ніколи не видко, хоч цілі дні ходіть в райській одежі. Навкруги добрі шляхи для велосипедистів…”). Нагадаю, що Григорій Титаренко 2013 року упорядкував і видав своїм коштом 630-сторінкову книгу “Іван Стешенко. Твори. Переклади. Вибране листування”, написав дуже містку передмову до неї “На гострому сірому камені блиснуло щось, наче пломінь”. Епіграфом до книги стали рядки з вірша Івана Стешенка: “Хай згинеш ти – та з силою новою Другі борці полинуть за тобою!” А завершував краєзнавець Титаренко свою передмову такими словами: “Іван Стешенко повертається вдячною народною пам’яттю, квіткою ломикаменем розлущує вікову зашкарублість, за якою сяє-нуртує світло нашого духовного очищення, повертається в рідну незалежну Україну, на святий жертовник якої він поклав тяжку, неоціненну працю і власне життя”. Світло нашого духовного очищення пробуджує і Титаренкова книга про Стешенка, і його “Історія села Чернечий Яр…”.
Містичний порятунок хати Цікавий запис про хату 103: “Хата, яку збудував 1939 року як тимчасове житло мій дід Григорій Петрович Титаренко. Поряд ліс. Можливо, тому німці побоялися її палити. Народився Григорій Петрович 1900 р. На війну пішов 27.09.1943 р. Пропав безвісти. Жила в хаті вдова (моя бабуся по батькові) Титаренко Віра Харлампіївна (нар. у лютому 1899 р.). Вона пояснювала казковий порятунок хати від німців тим, що її знайома-черниця стояла на вулиці з іконою, молилася і спинила руку паліїв. Віра Харлампіївна мала сина Титаренка Володимира Григоровича (нар. у серпні 1926 р.) і двох доньок: Титаренко Катерину Григорівну (нар. у травні 1931 р.) і Титаренко Марусю Григорівну (нар. у квітні 1936 р.). У 50-ті роки в хаті, крім Віри Харлампіївни, жив мій батько з моєю мамою Титаренко Вірою Іванівною (з роду Іванченків, 21.01.1928 р. н.) У 1949 р. народився я – найстарший, мій брат Олексій 1951 р. і пізніше, у 1958 р., сестра Валентина. Батько пішов на війну у листопаді 1943 р.”. А ось позиція 129: “Тарасова хата. Колись належала Тарасові Лелюку, який поселився після розкуркулення в Западні (поз. 168). Деякий час у цій хаті була школа, а потім сільрада. Вона існувала до 50-х років. Почесним членом своєї сільради селяни Чернечого Яру обрали письменника Пилипа Капельгородського, якого пізніше репресували… […] Поет Микола Костянтинович Пойдеменко, нині покійний, свого часу розповідав завучці Великобудищанської школи Ярославі Городницькій, що Капельгородський мав навіть власний будинок у Чернечому Яру”.
Чернечий Яр – батьківщина вождя ірокезів Ось краєзнавець розповідає про хату
“Другі борці полинуть за тобою!” Хата 250, де у 1950-х роках жила родина Кушніренків, споруджена до 1918 року на дуже цікавій садибі – на початку ХХ століття тут мешкав місцевий священник Яків Королів – дядько майбутнього відомого письменника Василя Короліва- Старого. Після загибелі панотця (коні понесли на крутій дорозі) саме племінник за дорученням вдови у травні 1916 року продавав цей будинок родині Івана Матвійовича Стешенка. Відтак тут бували родини Старицьких, Черняхівських, Ли-
Чернечоярська церква. Робота художника Михайла Беркоса. 1910 рік. По4 лотно. Олія. Національний художній музей у Києві
263. Тут мешкав у юності Іван Даценко, легендарний льотчик і вождь племені ірокезів на ім’я ТойЩоПройшовКрізьВогонь. Іван Даценко помер у 80-х роках, і Григорій Титаренко пише: “Деякі канадські українці вважають, що тут не обійшлося без рук московських спецслужб”. У ті ж роки пожежа дивовижним чином цілком знищила музей ірокезів, де були матеріали і про їхнього шанованого вождя. “Я мав честь відвезти землю з Чернечого Яру і розвіяти її біля могили вождя. […] Іван Іванович Даценко став прообразом головного героя художнього фільму Михайла Іллєнка “ТойЩоПройшовКрізьВогонь”. Молодший брат Івана Василь також воював льотчиком-винищувачем, але йому не пощастило. В одному з перших боїв він загинув. Дарія дожила до старості в с. Степанівці з надією дізнатися правду про свого брата. Мріяла про зустріч або хоч відвезти чернечоярської землі на його могилу. Ми не були знайомі з Дарією Іванівною, хоч вона й була моєю троюрідною сестрою, та останнє її бажання я виконав”, – пише Григорій Титаренко. Як бачимо, це не простий перелік хат і мешканців, це героїчна і трагічна історія України, віддзеркалена в долях чернечоярців і по крупинці зібрана талановитим сином свого краю, сумлінним краєзнавцем.
Дідусь Серга – баштанник і рибалка З великим інтересом читаються новелки не лише про відомих людей, а й про звичайних селян, які чимось запам’яталися Григорієві ще з дитячих літ. Ось у хаті 239 з великою родиною Титаренків мешкав дідусь Максим Олександрович з козацьким прізвищем Серга. “Так склалося, що діда Сергу я пам’ятаю з раннього дитинства. Мене батько з чотирьох років водив рибалити, а дід Максим сам був затятим рибалкою та ще й прихильно ставився до мого батька. Тому ми іноді зустрічалися на Ворсклі, а ще, бувало, заходили до нього в курінь на баштані, який дідусь сторожував незмінно багато років. Мені ці відвідини дуже подобались і насправді були казковими. Сторож мав дуже колоритний вигляд. Ходив у білих полотняних штанях і такій же сорочці. Голову прикривав солом’яним брилем, а на ногах не мав нічого. Дід був щедрим сторожем. Кавуни він вибирав сам, а гості тим часом відпочивали в курені. На баштані можна було їсти їх від пуза, а із собою брати зась. Інколи сторож пригощав батька дивовижним напоєм, що його він сам готував на баштані. Сторож у великому кавуні, прямо на огудині, прорізав дірку, набивав туди дріжджі, закривав цією ж пробкою надріз, а через кілька днів бродіння насіння осідало на дно кавуна, а сік перетворювався на хмільний напій…”. Далі автор розповідає про пригоду діда Серги на риболовлі, коли він куняв на березі, а щука вкрала у нього вудлище, і він змушений був плюхатися у воду, навіть бриля не знявши, доганяти те вудлище, а щука живця відпустила та й накивала хвостом…
Злочини комуністичних варварів Один з розділів книги присвячений давній історії села, розповідає про Чернечоярський скит і монастир. А ще – про злочин комуністичних варварів, які на місці монастиря після війни відкрили кар’єр для добування піску. “Добуваючи пісок, — пише Григорій Титаренко, — знищили і старий монастирський цвинтар та поховання почесних громадян-жертводавців і меценатів біля храму. Мешканець села Чернечий Яр Григорій Неділько у ті часи працював на самоскиді (вивозив пісок на будівництво дороги Полтава — Зіньків). Бачив він жахливу картину, коли ковшем разом з піском підняли
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
