Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Абетка відомих імен · “Круто працювати на одній сцені зі справжніми корифеями, народними артистами. Вони тобі допомагають, а ти у них вчишся”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

ХХррииссттииннаа Ф ФЕЕДДО ОРРААКК:: “У кожній ролі шукаю свою органіку”

Слово Просвіти, №52 за 2021 рік

– Що можете розповісти про співпрацю з режисером Іваном Уривським? – “Безталанна” – це наша третя спільна робота у Театрі Франка. А до цього була “Олеся. Забута історія кохання” у Київському театрі “Золоті ворота”. Іван тоді ще працював в Одесі і приїхав, аби ввести мене у роль Мануйлихи у цій виставі. Тоді мий познайомилися. Він надзвичайно талановита людина. З цим режисером мріють працювати мої колеги не тільки з київських театрів, а й усієї України. Наразі це один з лідерів режисури в сучасному українському театрі. Ніколи не знаєш наперед, що він тобі запропонує. Всі його вистави різні, але у всіх можна прослідкувати стиль, почерк режисера. Приміром, вистави Театру Франка “Лимерівна”, “Пергюнт” і “Безталанна” дуже різні як драматургічно, так і за режисерською будовою. Але є щось подібне утому, як він монтажно поєднує сцени, вибудовує колажі, які в нього переходи. Надзвичайно велику увагу приділяє світлу, музичному оформленню. Іван наголошує, що для нього дуже важливий монтаж сцени. “Пергюнт” у нас вийшов казковий, колажний. Всі персонажі дуже яскраві, великій подієвий ряд. Від початку до кінця дії проходить багато часу. І кожна сцена — це немов спалах, кадр з фільму. А в “Безталанній” з цим простіше. Тут вибудовується досить зрозумілий сюжет. Є любовний трикутник і навколо нього все обертається. – Зіграти роль Варки запропонував режисер? – Так. І думаю, що важко знайти артистку, яка б не хотіла зіграти цю роль. Для мене, чесно кажучи, ця робота стала несподіванкою, була приємно здивована. Коли читаєш п’єсу, то сприймаєш Варку як першу дівку на селі, яка користується великою популярністю у представників протилежної статі. А я прагнула відсторонитися від такого трактування персонажу, як його розуміє більшість. Визначила для себе інший напрямок. Під час репетицій Іван Уривський давав місце для творчого пошуку, і цей образ ми створювали разом. Зрозуміла, що треба спробувати для себе щось нове. Чим більше працювали над матеріалом, заглиблювалися у нього, тим більше розуміла, що ми з Варкою різні. І це круто. Адже, шукаючи образ, ти сама розвиваєшся, знаходиш у собі нові грані. Це дуже цікавий процес. Мені близько те, що Варка вільна у своїх поглядах, своїх думках, своєму виборі, своєму слові. Якщо ж хоче щось змінити, то намагається докласти до цього зусиль. Вона пішла заміж за Степана, бо пообіцяла собі, що піде за першого зустрічного. Ми радилися і думали чи можливо таке зараз. Коли писалася п’єса, то, може, так і було. Але чи зможе сьогодні дівчина, кохаючи хлопця, при маленькій сварці (ав п’єсі це була навіть не сварка, лише хтось когось неправильно зрозумів) прийняти для себе рішення, яке повністю змінить її життя? Мені це не зрозуміле і не близьке. Я б ніколи “не рубала з плеча”, як моя героїня. Я вкотре переконалася, як це круто працювати на одній сцені зі справжніми корифеями, народними артистами. Вони тобі допомагають, а ти у них вчишся. У нас не було поділу – хто старший, хто молодший. Хто більш чи менш досвідчений. Всі працювали на одну справу. Ми довірилися нашим старшим колегам, а вони – нам. Прекрасні колеги – народні артисти України Ірина Дорошенко та Олексій Богданович (з паном Олексієм ми вже працювали у виставі “Війна” – режисер Давид Петросян). Вони добре розуміють молодого режисера, який нетрадиційно трактує п’єсу Івана Карпенка-Карого. Молоде покоління у виставі – це наш любовний трикутник: Акмал Гурезов, Віра Зінєвіч і я. З цими акторами я вже раніше працювала. Вони неймовірні партнери. У глядача особливо прискіплива оцінка роботи нас трьох, тому було важливо, аби між нами склався творчий тандем. актор з його внутрішніми переживаннями складаються в один пазл – це, як мені здається, і є мистецтво. Під час роботи над виставою у мене завжди виникають сумніви. Прем’єра не ставить крапку, це ще не кінець роботи. Відбувся певний етап, але пошуки тривають, і таких етапів буде ще багато. Є речі, які мені подобаються, але є ще багато незрозумілого, до чого потрібно прийти внутрішньо. Буду й далі шукати… – Багато хто вперше запам’ятав вас у виставі “Буна”. – Ця вистава для мене особлива, бо з неї почався мій творчий пошук, і досі граю в ній на камерній сцені Театру Франка. Зізнаюся, образ було робити складно, бо навчаючись на другому курсі ще багато чого не розуміла. Не мала професійного і сценічного досвіду, починала все з нуля. Мало просто зіграти. Треба ще внутрішньо відчути, що це за людина, яка вже прожила своє життя і сьогодні їй 80... За понад п’ять років вистава дуже змінилася. У роботі над створенням образу Буни мені дуже допоміг режисер Давид Петросян. Кожна наша репетиція починалася з тренажів та етюдів. Не можна були прийти з вулиці і відразу починати сцену. Проводили тренаж на пошук персонажу, його характерність, пластику і тільки після цього поступово входили в репетиційний процес. Давид Петросян і сьогодні приходить на репетиції, щось підказує. Робота над виставою триває. Перед кожним показом ми збираємося на прогін, щось пропонуємо одне одному. Завжди імпровізуємо. Такий матеріал дозволяє це робити. Також наші спільні з Давидом роботи – “Війна”, “Земля” і “Кассандра”. Зустріч з цим режисером стала доленосною. Вважаю Петросяна своїм вчителем і наставником. Завдяки йому досягла того, що сьогодні маю. Довіряю його творчому смаку, він неймовірно цікава творча особистість, має свій стиль. Дуже добре відчуває матеріал і персонажа. Актор для нього на першому місці. Давиду треба просто довіритися і робити все те, що він пропонує. Він любить, коли між ним і актором відбувається діалог, так іде творчий пошук. Усі чотири мої ролі в його виставах дуже різні. Якщо у вже згаданій “Буні” я граю бабусю, то у “Війні” — 14-річну дівчинку з психічними проблемами. “Кассандра”, прем’єра якої відбулася минулого театрального сезону, також складний матеріал. А наша перша спільна з Давидом робота на сцені Театру Франка – “Земля”. Я граю у парі з Іваном Шаруном, виконую роль Рахіри. Намагаюся відійти від стереотипного бачення цього персонажу. У нашому трактуванні ця пара – недолюблені колись діти зі своїми проблемами. Вони діють так чи інакше не тому, що погані. Насправді ці герої прагнуть щастя. – У виставі “Верба” за драмою-феєрією Лесі Українки “Лісова пісня” (режисер Сергій Маслобойщиков), де ви граєте Мавку, мене особливо вразило сценографічне рішення. – На сцені бачимо пилораму, ліс уже порубаний. Зрізали дуб, про який говорить дядько Лев. Всюди тирса, чути голос пилок... Це не зовсім традиційна “Лісова пісня”, до якої ми всі звикли. Намагаюся зробити інакшою і свою героїню. Це не хрестоматійна лірична героїня, яка стала жертвою, в моєму трактуванні це зовсім не жертва. – Якщо у більшості вистав ви почали працювати з дня прем’єри, то у постановках Петра Ільченка “Кайдашева сім’я” та “Шельменко-денщик” – це вводи. Чи відрізняється якимось чином специфіка робіт над виставами? – Коли тебе вводять у виставу, то з’являється певний острах. Бо ти заходиш у виставу, яка вже має свою історію, в якій є певне коло людей, що грають у цій виставі бага- У 49-му числі газети ми писали про прем’єру вистави “Безталанна” у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Роль Варки у цій виставі виконує Христина Федорак. Сьогодні Христина – гостя “СП”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин