Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство 2 · “Світовий тріумф „Щедрика“ – · 100 років культурної дипломатії України”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Український «Щедрик»:

Слово Просвіти, №52 за 2021 рік

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України У ці святкові Різдвяні й Новорічні дні давня українська Коляда своїм співом віншує всіх добрих людей, зичить їм миру, достатку й Божої благодаті. Водночас вона є також знаковим нагадуванням чванливим “путінцям” про те, якого ми Роду і Народу, звідки пішла і постала Руська земля – Україна. Бо коли українці, торжествуючи, колядували, щедрували, маланкували, сотворили в Києві та Львові наприкінці ХVІ ст. багатоголосий партесний спів, кількість голосів якого коливалася від 3–12 і до 48, поєднавши національні самобутні риси з хоровою європейською культурою, то на землях теперішньої Московії (окрім загарбаних українських етнічних територій) вміли лише мичати в півголоса. М. Дилецький тривалий час учив московитів співати, Смотрицький, Славинецький, Полоцький, Прокопович, Туптало, Яворський та багато інших навчали граматиці, духовним і церковним справам, дипломатії, латині, малярству, друкарству, відкривали школи й академії. “Ще в 1640 р., – пише І. Огієнко, – Київський митрополит Петро Могила писав цареві, що в Москві дуже потрібно завести науку, і він може йому прислати учителів (з України)”. Справді, науку там все-таки завели, вивчивши в Могилянській Академії їхніх “ломоносових”, а козацький син Кирило Разумовський понад 50 років очолював їхню імператорську академію. Московський академік Пипін на початку ХХ ст. заявив, що “в ХVІІ веке в Москве было наконец понято, что для книжного дела нужны настоящие ученые люди: у себя дома таких людей не было; их стали призывать из Киева”. У ті часи в Московії не тільки не вміли співати, колядувати, друкувати книги, навчати дітей, а навіть пекти хліб. Недарма з України ще в ХVІІ ст. просили привезти для царського двору “хлѢбника, который гараздЪ хлѢбов и пирогов печь”. Такою є правда. Отож, навчили на свою голову. Хоча правильніше – явно недовчили, бо вони й досі, судячи з брехливого путінського інтерв’ю, вимірюють себе та світ так, ніби все суще на землі розпочинається з ленінського саркофагу або з байок (замість московської історії, якої тоді ще не було), які полюбляла читати “їхня” катерина. То є наш перший урок для засвоєння. Однак нині не хочеться говорити про ницість. Людська душа прагне високого, колядуючи-щедруючи на два рівновеликі Різдва для українського і всього Світу чаруючим і величним “Щедриком”. Справжнім дарунком до цього стало урочисте відкриття 23 грудня в Києві на Андріївському узвозі пам’ятної дошки Олександру Кошицю – видатному культурному діячеві періоду УНР, композитору, диригенту, етнографу, творцю Української Республіканської капели. Завдяки національному сумлінню, ініціативі та праці низки громадських організацій (“Музичний батальйон”, “Всесвітній день вишиванки”, “Народний музей України”, Київський академічний драматичний театр на Подолі, “Інститут Леонтовича” та ін.) вдалося втілити прекрасну ідею відновлення у публічному просторі столиці життєпису славетного Українця. Інститути громадянського суспільства показали добрий і повчальний приклад, передовсім для міської влади (і не тільки), а якою має бути справжня культурна столиця України – Київ, колиска нашої національної історії. Очевидно, Пантеоном слави, звитяг і вершинних талантів Українського народу. А допоки в центрі Києва бовваніють руїни ленінського “ката-творця” невідомо якого народу, а в пустоти історії прамцує “щорсокінь”, то в кожного свідомого громадянина виникає природне запитання – а чи такою має бути поведінка української влади? Виникає й інше – чому досі (в умовах військової агресії Московії) україномовний режим не стає домінуючим в освітніх закладах, позашкільних установах української столиці? Мабуть, чекатимемо повноліття наших дітей, щоби їм, москвомовним, прискакалі ординці розпочали всучувати двоголові кремлівські паспорти, згідно з шовіністичною путінсько-лавровською “концепції”, що їх власниками ставатимуть усі “руськороті”. Бо не личить “культурно-освітнім” міністрам та уповноваженим захисникам, мерам столиці і великих міст “заколядовувати” суспільство лише формальною статистикою про 96% україномовність, адже вона ще й не таке витримувала. Однак треба дивитися правді у вічі й не ігнорувати головні підвалини національної безпеки. Адже імперативно діє рішення Конституційного Суду України від 25 квітня 2019 року, який визнав конституційним Закон “Про забезпечення функціо­нування української мови як державної”. Там зазначено: “Українська мова є невіддільним атрибутом української державності, що зберігає свою історичну спадкоємність від давньокиївської доби. Українська мова – доконечна умова державності України та її соборності. А тому будь-які зазіхання на юридичний статус української мови як державної на території України неприпустимі, оскільки порушують конституційний лад держави, загрожують національній безпеці та самому існуванню державності України”. Чому ж тоді давно “імпортовані” інформаційні глашатаї на кшталт шустерів, кисельових, співакових…; олігархізовані телеканали “нашистів” та “україн...”; обслинені, обціловані (за В. Симоненком) малороси на гордонівських діалогах продовжують руїну українства, розпочату ще царями, псарями, кочівниками й більшовиками? Тому словами “Щедрика” закликаємо владу: “Вийди, вийди, господарю, / Подивися на кошару”, оціни своє газдування в столиці (і не тільки), та й запитай себе про наступне. Чи формуватиме такий суспільний простір, розбещений ганебними чужомовними шоу-програмами, шансонними “піснями”, вивісками та проституйованими інородними рекламами (від меладзів до шуфутинських) українську ідентичність та громадянську культуру Нації? Однозначно, ні. Бо в такому інформаційному кагалі лише вдаємо, що рухаємося в Європу, вперед, але, на жаль, з повернутою головою назад. Невідомо, скільки наші владоможці та мери витрачають коштів платників податків на закордонні поїздки, що часто перетворюються на фуршетні вояжі. Чимало. Але “якби ви (ми) вчились так, як треба…”, то, очевидно, мали б інші результати. Адже в тій же Великій Британії замість рекламних білбордів з непристойними “обличчями” міський простір наповнюється творами мистецтва. Наприклад, кількарічний проєкт “Art is Everywhere” перетворив 22 тис. реклам на художні виставки на вулицях. Автобуси, трамваї, тролейбуси, рекламні щити, зупинки презентують мистецькі твори британських художників (не таке ганьбовисько, що нещодавно демонструвалося в київському метро з карикатурами Шевченка). Отож, якщо “ми” такі просунуті модерними перфомансами, то чому ж тоді не популяризуємо справжнє українське мистецтво, а продовжуємо каламутити воду й місити “проплачену” інформаційну багнюку в просторі, який належить Народу. А тому українці мають відчути й зрозуміти, що немає для нас другого Дніпра, Києва, України. На цій землі наша честь, гідність, національні обереги. На землі Тараса і Богдана, а не в нав’язаних зайдами та їх обслугою “цінностях”, не в спа- Олександр Кошиць сенному множинному громадянстві (треба ж додуматися до такої антиконституційної нечисті!). Тому й не випрошуємо, а зобов’язуємо усім миром творити український Київ, Україну, а не “Російську Україну”, яку зухвало впихують, куди влізе, нам чорносотенні руськомірці, всесвітники та інші “какієразніци”. Мусимо згадувати, на жаль, про це в святошні дні, коли відбуваються напередодні Різдва та Нового Року етично охайні дійства, коли “Щедрик” Леонтовича урочисто звучить на всіх континентах, стаючи нашою історичною традицією, моральним взірцем поваги до своєї національної культури, ідентичності та достойною відповіддю тим московським рейхскомісарам, що воліють донині писати велику історичну Брехню для українства. І для того, щоби успішно протистояти забаганкам і намірам номадів з кремлівського улусу, треба безустанно навертатися до власних джерел та рідних витоків, де міститься оберіг нашої правди і сили. Бо, опираючись саме на них, сто років тому талановиті виступи Капели Кошиця в Європі та Америці зробили всесвітньо відомим не тільки твір Леонтовича, ставши найпопулярнішою різдвяною піснею ХХ–ХХІ століть, вони “відкрили” Україну, утверджуючи престиж української нації. Творче дійство спричинило бурхливий розвиток хорового мистецтва в багатьох країнах світу, передовсім у США. А в середині 30-х (1936 р.) американський українець П. Вільговський написав усіма знану сьогодні англомовну версію “Щедрика” – “Дзвінка колядка, Колядка дзвонів”. О. Кошиць протягом кількох десятиріч залишався одним з найвідоміших хорових маестро в Північній та Південній Америці, записавши десять платівок з піснями різних регіонів дорогої йому України. Понад сорок українських народних пісень в обробці Олександра Кошиця стали популярними хітами і були видані (англійською) мільйонними тиражами, а хори Кошиця знімалися у Голівуді. У кінці грудня 1922 р., коли Україна морилася першим голодомором та “входила” в смертельну пастку створюваного на крові більшовицького СРСР, Кошиць продовжував дивувати й захоплювати світ українським мистецтвом. Це були ті окремі проблиски правди про Україну, які засвідчували, що на Землі існує Україна, великий і талановитий Український народ, котрий не переставав боротися за свободу. А розпочиналася ця знакова для національної і світової культури подія (створення Української республіканської капели) дещо несподівано, про що О. Кошиць розповідає у своїх щоденниках (ЦДАВО України. Ф. 3965. Оп. 2. Спр. 95. Арк. 2-3). Тоді “1 січня 1919 р., – зазначив він, – на святкуванні М. Вороного Симон Петлюра, здоровкаючись зі мною, сказав: “Ол. Ант! Заберіть з собою Стеценка і приходіть до мене завтра, – єсть важні справи… До Петлюри пішли ми вдвох. На аудієнції, звертаючись до мене, сказав: “Через тиждень щоб була зорганізована для закордонної подорожі Капела, а то, добавив сміючись, – розстріляю”. Відразу в січні державним законом УНР й було утворено Українську республіканську хорову капелу, в репертуарі якої поважне місце займали твори М. Лисенка, М. Леонтовича, К. Стеценка, самого О. Кошиця. Її призначення – через національну культуру Україна мала бути почутою світом у часи боротьби народу проти російського більшовизму. Воістину це був класичний приклад державної і народної культурної дипломатії, що втілювалася О. Кошицем зі своїм творчим колективом у світовому культурному й політичному просторі. Про це заграничне турне Капели і почесну місію української культури, талановиту, окутану українською ідеєю, постать О. Кошиця цікаво “розповідає” впродовж тривалого часу дослідницькими розвідками Тіна Пересунько, які нині стали основою виставки “Світовий тріумф „Щедрика“ – 100 років культурної дипломатії України”. Ушанування пам’яті Кошиця, цього знакового ймення українського “ренесансу”, є важливою подією для днів сьогоднішніх, оскільки забезпечує неперервну тяглість вічних цінностей національної культури, формує громадянську позицію суспільства у ставленні до національних надбань. Цими скрижалями зміцнюється безперервний, видимий і невидимий зв’язок поколінь, що несуть знамено української культури, забезпечуючи її вічність, розвій і досконалість. Безпомильність відчуттів такого стану сприймається тоді, коли слухаєш Народну хорову капелу „Дніпро“ Київського національного університету імені Тараса Шевченка (найдавніший співочий осередок України (1843 р.), спадкоємицю капели О. Кошиця; Національний заслужений академічний український народний хор України ім. Григорія Верьовки, створений століття потому; Духовий оркестр Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут чи відомого скрипаля України К. Стеценка, голову Київської “Просвіти” та інших, які брали участь у заході по вшануванню О. Кошиця. Відчутно, як “мертві, живі й ненарожденні” українці стають носіями тієї великої ідеї, закладеної в буремні роки українських національно-визвольних змагань, коли феномен Кошиця заставив здригнутися культурний світ. Водночас ця історична постава чину Кошиця – яскравий прояв і доказ того, якою, насправді, була політика відновленої української державності. А ще більше – вона спонукає замислитись, якою повинна бути культурна політика в сучасній Незалежній Україні. Бо тоді навіть війна з більшовиками Московії, розруха, холод і голод не змогли зупинити поступ на шляху до становлення (політично, духовно, культурно) суверенної України, про що засвідчувала націєтворча спрямованість діяльності Української Народної Республіки. Адже в тому ж січні-лютому 1919 року приймаються законодавчі й урядові акти, зорієнтовані на зміцнення й розвиток національної ідентичності, українськості, формуючи нову свідомість, українця, неуярмленого Московією, який мав жити в лоні рідної мови, школи, Церкви, своєї історичної пам’яті. Без цієї політичної лінії, що проводилася УНР, неможливим був би світовий тріумф Кошиця. Матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України) засвідчують, що лише за півтора місяця зазначеного періоду були прийняті Закони УНР: про державну мову в Українській Народній Республіці; про Верховну Владу в Українській Автокефальній Православній Миротворчій Церкві Православної соборної церк-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин