Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Культура – найпереконливіший показник розвитку держави, нації і громадянського суспільства”. 3 Суспільство · с. 3сторінка оригіналу ↗

для Нас і для Світу

Слово Просвіти, №52 за 2021 рік

ви; про встановлення дня проголошення самостійності України 22 січня; про утворення відзнак “Республіка”, “Слава України” та про заборону носити ордени та відзнаки колишньої Російської держави; про українські написи на кінематографічних фільмах в Українській Народній Республіці. Постановами, розпорядженнями Ради Народних Міністрів УНР, наказами Міністерств народної освіти та культів УНР зобов’язували викладати лекції українською мовою в школах; використовувати українську мову духовним правлінням інославних ісповідань у діловодстві та офіційних взаємовідносинах; створити Український національний архів у м. Києві; виділяти кошти директору Департаменту позашкільної освіти Міністерства народної освіти УНР С. Русовій для утримання дитячих притулків на Південній Волині; виділяти кошти на допомогу Українським культурним організаціям в Галичині; виділяти кошти Лук’янівському народному дому на улаштування бібліотеки та позашкільну освіту; асигнувати кошти на утримання Холмської духовної колегії та багато інших актів стосовно національно-культурного розвитку України. Тому доволі спірними є оцінки й думки, висловлені окремими істориками, що аналізували соціокультурну ситуацію в УНР часів Директорії, намагаючись протиставляти культурну політику Української держави гетьмана П. Скоропадського та уряду УНР. Так, у 10 томі академічного видання (Українські визвольні змагання 1917–1921 рр., 1999) зазначено: “Після приходу Директорії до влади, за свідченням сучасників тих подій, єдиним її заходом, який вона встигла не лише задекларувати, а й здійснити, стала українізація вивісок у столиці”. Для підтвердження цього наводяться саркастичні слова Винниченка, який писав: “Не знаючи інших способів боротьби з небажаними явищами, отаманщина й у всіх сферах своєї “політичної” діяльності дбала тільки про те, щоб було змінено вивіски…”. Подібні джерела є не найкращими свідченнями про зміст національно-культурної, науково-освітньої політики української влади періоду Директорії. Цю необ’єктивну версію спростовують не тільки великий масив нині відкритих для суспільного загалу архівних матеріалів, але й ознайомлення з персональною діяльністю окремих очільників у тодішній владі, зокрема Івана Огієнка, який був Міністром освіти, Міністром культів, ректором Кам’янець-Подільського Українського Державного університету, Дмитра Антоновича, що очолював Міністерство мистецтв, та інших. Мабуть, така точка зору може задовольняти лише тих, хто вважає для себе імперативом “істину” про нібито “прихильність окремих діячів до насильницької українізації”. Гадаю, що невдалим для таких умовиводів є як посилання на Винниченка, такі той порівняльний зріз, застосований до причин створення Української Республіканської капели, яка нібито появилася замість державного симфонічного оркестру, народженого раніше законом гетьманського уряду. Справді, до капели була прикута увага на найвищому рівні державної влади УНР, оскільки ця творча інституція відображала не тільки загальний поступ молодої республіки на шляху українізації суспільного життя, але й слугувала головним складником її культурної дипломатії, візитівкою України за кордоном. Капела була ефективним інструментом, що формував українську ідеологію, що впроваджувалася в життя незалежно від політичної ситуації. Цікавим документальним матеріалом для кращого розуміння тогочасних завдань є маловідома стаття О. Доценка “Заповіт Головного Отамана С. Петлюри”, написана до десятих роковин Його трагічної смерті. У ній стверджувалося про нагальну необхідність існування (за будь-яких обставин) Українського Державного Центру, який має виконувати два завдання: а) створення єдиного національного фронту і б) обґрунтування та поглиблення української державної ідеології… А опинившися на чужій території, здійснювати заходи політично-дипломатичного характеру, консолідувати всі громадські сили в суцільне однолите життя. Невдовзі цю місію активно реалізовувала культурною дипломатією Капела Кошиця. Не дивно, що на посаду очільника пропонувалися високо достойні кандидатури. О. Кошиць у своїх щоденниках так описує тодішню ситуацію: “Після затвердження Директорією законопроекту про капелу почали вибирати дірігента. Назвали кандидатів: Стеценка, Приходька, Леонтовича й мене. Усі зріклись, крім мене: кандидатуру не знімаю і буду щасливий, коли вибір упаде на мене… Через хвилину об’явили, що обрано мене”. Обрання керівником капели саме Кошиця окреслило пріоритети політики УНР, спрямовані на необхідність утвердження культурної україноцентричності, здійснюваної в освіті, науці, церковному житті, урядуванні. Це був той удалий випадок, коли творилася гармонія високої професійної майстерності митця разом з його жертовною відданістю Україні. Труднощі, виклики, переплетені з творчими пошуками робили його щасливим. Сам він так відгукувався про свою життєву долю: “Для мене особисто, Капела була край моїх ждань і мрія всего мого життя”. З такими настроями, бажаннями, сподіваннями на початку березня 1919 року Кошиць вирушив з мистецьким колективом (понад 70 співаків) з Кам’янця-Подільського до Європи. Це були важкі часи для УНР, адже в Харкові вже домінували більшовики на чолі з головою Тимчасового робітничоселянського уряду Х. Раковським, який в лютому 1919-го в Київській раді заявив (як чужинський емісар) про неприйнятність національних устремлінь українців. В Україні вже постала реальна загроза “единой и неделимой” криваво-червоної імперії, хоча Кошиць та його творчі побратими сповна не усвідомлювали, що вороття назад в Україну не буде. За таких обставин розпочинався резонансний успіх української хорової Капели. У доповіді О. Кошиця як Головного диригента Української республіканської капели Головноуправляючому мистецтвом та культурою УНР про гастролі у Франції та Іспанії від 26 лютого 1921 р. зазначено: “15 січня співали концерт у найкращому з театрів Парижа Champe-Elyses. Поспіх був надзвичайний… Весь артистичний, аристократичний і “власть маючий” мир перебуває на усіх концертах. Не бути на тому – ознака поганого тону. Про Капелу пишуть, що це саме артистичне явище в Парижі” (­ЦДАВО України. Ф. 3965. Оп. 2.). З Кошицем та його колективом бажали співпрацювати багато зарубіжних культурних діячів, а “знаменита Айседора Дункан пропонувала з’єднати своє мистецтво з Хорова капела О. Кошиця нашим”. Подібне пропонували також Дягілєв і композитор Стравінський щодо “федеріровання”, “але ми ухилились”. Французька критика 1921 року стверджувала, що український хор має античну цивілізаційність і багатющий фольклор, а професори Сорбони вважали українську пісню у виконанні Капели найдосконалішою пропагандою для пізнання світом української нації. Рівного цьому хору немає серед наших, заявляли німці. Проте, незважаючи на блискучий тріумф, не маючи належної підтримки власної держави, “ми були сплутані, – писав Кошиць, – по рукам і ногам, і не можна було зробити те, що корисно для Української Справи”. Принижень зазнавали особливо в Польщі, куди Кошиць був посланий урядом Директорії для організації концертів інтернованим українським воякам, і де його та українських генералів могли зневажати навіть рядові польські жовніри та ад’ютанти. Він шукав правди і надіявся колись таки повернутись в Україну, однак совдепія, надавши такі дозволи Грушевському й Винниченку, йому відмовила. Його мрії вимушеного емігранта так і не судилося збутися, щоби “бути дома, побачити милих друзів, мій дорогий Київ, мою Україну”. Мимоволі згадуються слова із вірша Богдана Лепкого “Питання”, надрукованого в альманаху “Дніпро” (Львів, 1935): “Коли б ти знав, як тужить він за краєм, / Який гіркий йому з чужої ниви хліб!” Нібито про Кошиця, хоча ця туга була збірним болем усього українства, позбавленого власної державності, коли відсутні „в своїй хаті своя правда, і сила, і воля..“ Очевидно, що одного захоплення хоровим мистецтвом чи унікальним виконанням Кошицем знаменитого “Щедрика” замало, щоби правдиво оцінити національну значущість життєтворчості цього великого Українця. Викинутий українською трагедією за межі рідної землі, він знайшов сили й снагу, громадянську мужність, щоби попри всі незгоди голос упокореної України постав у всій величі її Музи, не зійшовши з українського шляху, гідно несучи національну ідею. Дослідник історії української культури М. Семчишин зазначає, що організована в Києві Українська Державна Капела під керівництвом Олександра Кошиця згодом стала за кордоном славною своїми виступами в усьому культурному світі. Нещодавно в публікаціях архівних документів (О. Єфремова) з’явився спомин В. Короліва-Старого “Олександр Кошиць” (1929 р.), в якому згадується, що жаден з артистів-українців, за виїмком хіба тільки Шевченка, не мав такої літератури про себе, як О. Кошиць. Тріумф концертів засвідчував пророчі Шевченкові слова, що “наша пісня не вмре, не загине”, й що в ній, справді, – “Слава України!” Знаменно, що в цей же час (1928 р.) в США виступала видатна українська співачка міланської опери “Ла-Скала” Соломія Крушельницька, про яку газета “Аме-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин