Пишуться вірші · “Сонцелюб постає сонцелюбом, життєлюб і є життєлюбом. Самим собою”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
У кожному сущому – Сонце!
Слово Просвіти, №52 за 2023 рік
Збігло більше року, як геніальний (без перебільшень) скульптор Анатолій Кущ познайомив мене з цікавою людиною, пасічником і хліборобом за покликанням – Борисом Кононенком, автором п’яти поетичних збірок, лавреатом літературно-мистецької премії імені Василя Симоненка та загальнонаціонального конкурсу “Українська мова – мова єднання”.
Павло МОВЧАН
Остання книжка Бориса Кононенка “Сонцепоклонні вірші” є, власне, своєрідним маніфестом людини, яка на генному рівні відчуває свою спорідненість із землею, яку вона обробляє, доглядає, живучи не за настінним сьогочасним календарем, а за чотирма порами року, чотирма періодами часу, намагаючись зрозуміти і своє місце на цій землі, збагнути Час: сьогодення і минувшину, адже будучина, як і вічність, є похідною від двох перших категорій. В минуле я видивив очі, зливаючись з болем землі. І гени – невидимі зодчі – відтворюють єдність рідні... Можливо, хтось скаже, що цитовані рядки не бездоганні, не завадила б чіткість поетичної мови до мільської щирості... Так, справді щиро. Так, як розуміє себе сучасний хлібороб: хто він?! Слухаючи розповіді Бориса Кононенка про бджолині сім’ї, про його власні землеробські заклопоти, я пригадав, як у дитинстві з цікавістю розглядав у батьківській коморі два старих вулики, у яких мати зберігала квасолю і пшоно, від матері й довідався, як під час колективізації з нашого двору було забрано все до цурки, весь реманент, залишивши від великої клуні одну шулу, яку не змогли висмикнути із землі... Цю шулу батько використав під повітку, де згодом зберігалася солома, кулики із сухого бур’яну і різне паліччя для розпалювання в печі і грубці. А в тій старій шулі якісь бджолоподібні комахи поробили отвори і щось носили туди – чи пилок, чи нектар... Але я сприймав їх, як бджіл, наших бджіл, це був мій власний вулик. А ті два, порожні, я згодом ототожнив з реальними домівками для божих комах. Бо розкуркулення відбувалося пізньої осені, коли бджоли спали, а слуги народу, на ту пору – сталінські найманці, вирізали стільники, залишивши на тій непіддатній шулі медові відбитки своїх хижих пазурів... Це все я згадав у бесіді з Борисом Кононенком, одночасно вигорнувши з пам’яті епізод, як одного разу, під час оранки городу, вивернули сулію сорокалітнього меду, що був закопаний покійним дідом Устимом, який відійшов у вічність 33-го року... Цей епізод став для мене відправним, коли 56 років тому, працюючи сценаристом у сценарній майстерні кіностудії імені Довженка на запрошення високопорядного чиновника Василя Васильовича Цвіркунова, я написав кіноповість “Коли відстоюється мед...”. Ось така своєрідна ретроспектива: від виораної сулії меду до розкуркулення. Наївний, думав, що моя історія підсолодить наше національне життя... І ось – Борис Кононенко і його бджолині заклопоти! Сімей багато, ніколи вгору глянути, суцільна біганина. А ще ж треба й землю порати, орати, сіяти, підживлювати, жнивувати, зносити збіжжя в засіки – і так рік за роком, як каже Борис – все життя. А в ньому є ще й хвилини радощів –
спілкування зі словом. Словом не буденним, а святошним, вібруючим від особливої енергії – енергії Сонця. Ми ж бо пам’ятаємо, що “в кожній людині є Сонце. Тільки дайте йому світити”. Це – Сократ. У далекі часи він зазначав, що кожен сущий у цьому світі наділений особливою енергією, котра споріднює нас із невгасимим небесним світилом. І йдеться тут про нашу спорідненість із Космосом і, передовсім, з таким звичним у щоденному бутті людини Сонцем, яке животворить, надихає, наснажує, зріднює, сполучає, а відтак і відмірює Час, тобто людський вік, обіцяючи ще й позачасся, адже Сонце вічне в небесному безмежжі... Сонцепоклонство є найдревнішим актом вдячності короткосущого – вічносущому... Людина є носієм скалки-частки від великого єдиного – Сон-ця. Адже всеперемагаюче світло є доказом любові безкінечно небесного до всього земного, внаслідок чого все, за визначенням діда Олександра Довженка, “проізростає” – оживає, формується, видозмінюється, пересотворюється... Світло – це енергія добра в чистому вигляді: кванти цього світла – це спасенні імпульси любові. І за це треба платити взаємною любов’ю: сонячна скалка відбиває, відімпульсовує назустріч світло... Світло – світлу! Проте ми знаємо, що не існує історії як абстрактної категорії поза межами людини... Саме тому Борис Кононенко рефлексує на ті катаклізми темряви, які руйнують і людину, і надовколишній сонячний ландшафт, катаклізми, спричинені носіями не сонячних скалок, а нічних згустків зненависті московських орків, які готові весь світ занурити в суцільну нічну густінь. Центральним об’єктом у геліоцентричному вимірі для Бориса Кононенка залишається людина та її індивідуальна доля. Певною мірою він є містиком, чия віра ґрунтується на сталості світогляду, а його релігійність геліоцентризму – на світі зримому, світі, який можна відчути, розгледіти, а не здобути духовним досвідом, досвідом, що поза межами зримого, який досягається високим духовним напруженням, метафізичними коливаннями душі як визначальної субстанції, пов’язаними з неможливістю осягнути Бога, тобто АБСО-
ЛЮТНО ТРАНСЦЕДЕНТНОГО ДРУГО- ГО, який перебуває і поза часом, і поза простором... Так, справді, важко знаходити місце Богу в просторо-часовому, причинно-наслідковому світі. Так, справді він важкий ів особистісному плані, оскільки наш духовний досвід стрімко уривався в роки совєцького безбожжя та вседозволеності. Ми, живі свідки тих історичних світових недоліків-збоїв, у жодному разі не є суддями чи адвокатами нашого сьогодення: ми є учасниками цього процесу розпаду імперського московського світу, отже, й активними прибічниками тих категорій, що асоціюються зі світлом, Сонцем, тобто категорій моральних: сумління, віри, справедливості. Пам’ятаймо корінь і насіння. Пам’ятаймо звичаї свої, Щоб наступні наші покоління Розцвіли, як грушка навесні. Як бачимо, засоби прості, рими звичайні... Внутрішні вібрації, гра на клавішах складів, відлуння народно-пісенної поезії. Крізь ясність чи затуманеність поетичних текстів проступає розмитість образів і водночас чіткість предметного світу. Відчаї і страхи Бориса Кононенка нам близькі і зрозумілі. Світ страхів – із глибини темряви, а світло неодмінно пробивається крізь будь-які хмари: Сонце заяскравіє над обріями України. Процес освоєння світу через Слово і завдяки йому триває тисячоліття і триватиме, поки людина існуватиме у світі. Усі емоційні та смислові реакції людські зафіксовані у слові: воно, як дзеркало, відбиває, віддзеркалює все, що не лише поза нами, весь макросвіт, але й мікросвіт, а найважливіше – це в тобі самому, у твоєму єстві, що найважливіше в серцевині твоїй, у душі твоїй. Зрозуміло, що дитинним зором ми фіксуємо, вражені побаченим і почутим: сонце! вітер! хмари! дерева! Голоси – людські, пташині, тваринні. А над усім – верховне Сон-це-е! Так, ми всі від народження, з перших своїх кроків сон-це-люби. І зрозуміла річ, що воно, Сонце, є найвизначальнішим у нашій свідомості після Матері та Батька. Сонце! Воно з першокроків ще не виокремлене, ще не закцентоване,
воно зливається з усім, що і творить цілісність світу. Проте з роками воно стає центром світу, воно – в краплині дощу, у стрімкому потічку, воно рухається, голубить, гріє, воно є мірилом часу, воно є на полотнах, що вибілюються на траві побіля річки, воно пронизує крони верб, пірнає в хмари... Воно, воно, воно! І подосі не збагну, чому слова “сонце”, “небо” – середнього роду. Не збагну подосі, чому після двох тисячоліть християнства в Україні трапляються люди, які не втратили того дитячого обожнення Сонця... Як, наприклад, Борис Кононенко, який свою чергову поетичну збірку називає “Сонцепоклонними віршами” – немовби рішуче відкидаючи всі твердження про безкінечний світ, про існування інших галактик, про наявність у Космосі – без ліку! – інших сонць... Що це – інфантилізм, зумисне звуження світобачення, відкидання науки, досягнень аеронавтики, космонавтики, астрономії, та й взагалі самої суті фізичних законів? Запитань виникає безліч, а відповідь, яку знаходжу, у мене одна: віра. Віра дохристиянська, віра пра-пра-правікова, яка оголює одне підложжя нашого автора: первісність. Тому і рідновірство тут присутнє як неспростовний аргумент. І мені цікавий оцей атавізм, оця рудиментарність світоглядна, яка, власне, і спонукає Бориса Кононенка вдаватися до творення поетичних текстів – часом наївних, коли б не сказати – примітивних, але не втому загальному трактуванні, як щось загумінкувате. Ні! Це як творча установка в народних майстрів, що працюють, за нашим розумінням, так, як було до них, до нас... тобто було це завжди, від трипільської доби, на генному рівні. Сакральність ця закладена на підсвідомому не лише у візерунках, символах, що зберігають гончарні вироби, які дійшли до нас із глибини віків і які й подосі відтворюють гончарі, різьбярі, ковалі, вишивальниці, ткачі, теслі чи кушнарі. Але й в мові. А це, передовсім, фольклор: замовляння, закляття, голосіння, щедрівки, колядки, – аж до обрядових дійств, до, власне, народних пісень, першою ознакою давності яких є ритмізованість словесних формул, а повторюваність образів та метафор не є ознакою штампів чи трафаретності. Ні! Усі давні сакральні твори від Упанішад до Бгаґавад-ґіти є ритмізованими. Адже за давніми уявленнями і віруваннями першолюдина Адам розмовляв ритмізованою мовою з елементами піснетворення. Отже, можемо припускати: мова поетична – найдавніша форма самопрояву людини. Тому сонцелюб Борис Кононенко самопроявляється в поетичних текстах, у поетичних формулах, як вишивальниці себе самопроявляють у незмінних візерунках і символах, пояснити які вони не намагаються, адже це виходить із глибини їхнього єства. Їхнє власне, індивідуальне означає хіба добором візерунків і кольорів, але без втручання в композицію тканого чи вишитого рушника. Саме цим і зумовлена така внутрішня установка Бориса Кононенка – на традиційність, на впізнаваність, на зрозумілість. На себепроявлення в поетичних формулах, тропах і епітетах, які не потребують інтелектуальних зусиль для осягнення їх, а зорієнтовані на так зване опосередковане розуміння. Не шукайте додаткових підтекстів: текст є таким, як є: читайте, сприймайте. Сонцелюб постає сонцелюбом, життєлюб і є життєлюбом. Самим собою.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
