Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Очевидець і літописець · “Виставка демонструє унікальність приморського міста, його промислове та культурне “обличчя”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

“Наш Маріуполь” – з “Просвітою”!

Слово Просвіти, №52 за 2023 рік

Ігор ЗОЦ Третій місяць у найвелелюднішій столичній локації триває виставка, де “Просвіта” згадується як одна з державотворчих інституцій. Сама вулична виставка складається з 15 банерів, що розташовані за адресою Хрещатик, 22, біля приміщення Головпошти. Ідея заходу полягає в тому, аби за допомогою історичних фото та ілюстрацій показати історію міста-героя Маріуполя від козацького періоду до сьогодення. При цьому особливий акцент сфокусований на його історичній приналежності до України. Так, на одному з банерів читаємо, що в 1917 році авангардом українського руху в місті були місцеве товариство “Просвіта”, українські гуртки на заводах “Нікополь” і “Провіданс”, видання “Маріупольське слово”. В іншому місці виставки натрапляємо на згадку про “Просвіту”, яка намагалася діяти в місті під час німецько-фашистської окупації. Зокрема, розміщено фото Миколи Стасюка, уродженця Січеславщини, який був одним із засновників Центральної Ради в 1917 році – за це був ув’язнений більшовиками і після відбуття покарання напередодні війни опинився в Маріуполі, працював сторожем. За нацистської окупації став редактором “Маріупольської газети”, одним із керівників надрайонного проводу ОУН і місцевої “Просвіти”. У 1943 році гестапо заарештувало всіх керівників антифашистського підпілля в місті, зокрема Миколу Стасюка. Згодом його і більшість патріотів окупанти розстріляли. Відродилася “Просвіта” в місті на початку 90-х років минулого століття завдяки таким активістам, як Любомир Гудз (1931–2015), чиє фото і коротка біографічна довідка вміщені на виставці. Зокрема, повідомляється, що уродженець Дрогобиччини брав участь у боротьбі УПА, а після повернення зі сталінських таборів працював на комбінаті імені Ілліча. Був серед засновників Товариства української мови, “Просвіти” та Народного Руху України в Маріуполі. Віддаючи належне фахівцям, які наповнили банери українським контентом, не можу не продовжити тему справді героїчної діяльності просвітян у місті Марії. Йдеться насамперед про незаслужено забуту постать Миколи Фененка, який, як і Микола Стасюк, брав активну участь і в “Просвіті”, і в антифашистському підпіллі. Віктор МІЩАНИН, провідний науковий співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, кандидат історичних наук Так зіньківчанин Василь Ніценко звертався до українців із чужої Московії в 1917 році. Зіньківчанин Василь Ніценко на початок Української революції 1917–1921 років перебував далеко від рідної домівки, відбуваючи службу в царській армії в Ярославлі, що в Московії. Але й там він уважно слідкував за подіями в Україні, зокрема, у рідному Зінькові. Це видно з його листа, який був надрукований у зіньківській газеті “Труд” у номері за 23 червня 1917 року. З написаного бачимо, що це був один із небагатьох національно-свідомих на той час українців, який на відміну від багатьох українських діячів розумів значення тогочасного моменту для подальшої долі України, бачив усю внутрішню суть москаля, яка не змінилася донині. На жаль, земляки не дослухалися до слів Василя Ніценка, забувши про матір Україну, кинулися ділити землю. Москальня не забарилася, щоб вкотре скористатися цим шансом і ковтнути нашу Україну. Чимало з написаного Справді незламний Фененко Згадка Фененка у зв’язку з виставкою стала невипадковою і з тієї нагоди, що 31 грудня минає 115 років з дня народження Миколи Васильовича. Він є уродженцем Глухівського повіту на Чернігівщині (нині Сумська область). На долю Миколи Фененка випало чимало випробувань. Вже у 20 років більшовики забрали його зі студентської лави і засудили до 5 років ув’язнення за “контрреволюційну діяльність”, якою юнак, звісно, не займався. Другий арешт Фененка здійснила німецька влада в окупованому Маріуполі у грудні 1942 року. На той час він завідував відділом у краєзнавчому музеї міста, активно діяв з “Просвітою” і входив до ОУНівського підпілля. Однак довести провину Фененка гестапівці, як не дивно, не змогли, тож він повернувся до роботи і навіть продовжив дописувати до “Маріупольської газети”. На шпальтах цієї українськомовної газети виходять його статті про гетьманів Богдана Хмельницького і Павла Полуботка, кошового Івана Сірка, Михайла Грушевського, Голодомор 1932–1933 рр. Закінчення Другої світової Фененко зустрів у Західній Європі, де був знову заарештований, тепер уже радянським “смершем”. Після перевірки у фільтраційному таборі він повернувся до Маріуполя, але втішався вільним життям недовго. Восени 1945 р. був заарештований НКВС, а через півроку трибунал Сталінської області засудив його як “ідеолога маріупольського ОУНівського підпілля” до розстрілу. Згодом цей вирок замінили на 20 років таборів. Покарання відбував у Воркутинському таборі. У 1956 році амністований і повернувся до Маріуполя, де працював учителем географії в школі робітничої молоді. У цей важкий після ув’язнення період він знайшов сили, щоб здобути вищу освіту – заочно закінчив Луганський педінститут. Але викладацькою роботою він не обмежувався. Написав і видав дві книги: “Топоніміка в творах Т. Г. Шевченка” (1965) у видавництві “Радянська школа” і для дітей – “Земля говорить” (1969) у “Веселці”. Ще дві книжки, над якими працював, так і не побачили світ. Рукописи праць “Хроніка Пржевальських” і “Тарасова левада” зникли після смерті автора. Кажуть, до цього причетне КДБ, адже всі колишні політичні в’язні перебували під їхнім наглядом довічно. Тому не видається дивним, що коли самотній вчитель і письменник Микола Фененко залишив цей світ на 61-му році життя – поховали його таємно, під наглядом радянської спецслужби. А про місце поховання стало відомо завдяки українським патріотам лише через десятиліття. Небайдужі маріупольці зібрали кошти і встановили пам’ятник на могилі вчителя, краєзнавця і письменника. Саме просвітяни Маріуполя на чолі з незмінним головою, лікарем Анатолієм Морозом ще в 2008 році виготовили меморіальну дошку на честь Фененка, але ні тодішня місцева влада, ні та, яку обрали в 2015 році, не дозволила її встановити на будинку бібліотеки, де постійно працював письменник на дозвіллі. А в 2017 році невідомі зруйнували не тільки скромний пам’ятник Миколі Фененку на цвинтарі, а й зрізали повністю бузок, який спеціально висадили активісти як улюблену рослину покійного. “Просвіта” разом із товариством “Меморіал” відновили пам’ятник. Планували було провести до 110-х роковин з дня народження Фененка науково-практичну конференцію, але жодної інформації про те, що захід відбувся, знайти не вдалося. Між тим, постать незламного просвітянина і письменника, який чверть свого життя провів у радянських катівнях, заслуговує значно більшої уваги, ніж досі. Про це, зокрема, ще на початку століття писав відомий маріупольський краєзнавець, освітянин Павло Мазур. Пригадується, його нарис про Миколу Фененка вийшов з промовистою назвою “Тихий подвиг”. Цією статтею автор нагадав, що саме завдяки винахідливості і сміливості Миколи Фененку вдалося врятувати від знищення фашистами в 1942 році фонди краєзнавчого музею і його бібліотеку. Шкода, що нащадки в особі Маріупольської міськради не оцінили... Не можу не навести і думку академіка Івана Дзюби про героя цієї оповіді. У своїй передмові до книги “Донбасія” (Донбасія / Ігор Зоц. – К.: Ярославів Вал, 2021. – 252 с.) Іван Михайлович, зокрема, написав: “...А ось за згадку про Миколу Фененка я просто вдячний Ігореві Олексійовичу. Ще в далекі 60-ті роки до журналу “Вітчизна”, в якому я працював, надходили рукописні статті історичного й краєзнавчого характеру, а то й рецензії на різні книжки – за цим підписом. Ми їх друкували, я дивувався, звідки це в Маріуполі такий універсал-українець. Потім він замовк, і мене замовкли. А вже пізніше, укладаючи Словник для Енциклопедії Сучасної України (ЕСУ), я клопотався: як знайти сліди таємничого Миколи Фененка? (Що він із “неблагополучних” – було зрозуміло). І ось слід знайшовся, Ігор Зоц мусить написати енциклопедичну статтю про Миколу Фененка!” Що ж, написане тут, можливо, і зарахується як стаття. Між тим, добрий спомин про Фененка знаходимо і в книжці письменника з Донеччини Петра Гайворонського “Покровськ і Покровщина” (Покровськ і Покровщина. Краєзнавчі нариси / Петро Гайворонський. – Київ: Видавництво “Український пріоритет”, 2020. – 104 с.). Автор оприлюднює листування свого земляка, борця за Незалежність України і колишнього політв’язня Антона Чуприни зі своїми побратимами. Є серед них і Микола Фененко. Цю унікальну за змістом книгу Петра Гайворонського я передав Івану Дзюбі в другій половині 2020 року. Російська агресія проти України, варварське винищення Маріуполя, його жителів і пам’яток відтіснили на інший план минуле цього старовинного українського міста, імена, які творили його попередню історію. Будемо сподіватися, що після нашої Перемоги ми зможемо повернутися і в саме місто, і до історій його героїв – літ пройдешніх і сучасних днів. Ось такі думки, спогади та емоції викликала у мене вулична виставка. Вона наочно демонструє унікальність приморського міста, його промислове та культурне “обличчя”. Добре, що не обійшли увагою і знамениті мозаїчні композиції “Дерево життя” і “Боривітер”, які створили в місті Марії Алла Горська з колегами в 60-х роках минулого століття і які зруйнували російські нелюди. Але кожен, кому цікаво, шукатиме на банерах щось своє. Так і має бути! Залишається з вдячністю повідомити, що виставку “Наш Маріуполь” підготували співробітник УІНП Віталій Бака та очільник ГО “Архі-Місто” Андрій Мару-сов, Український інститут національної пам’яті, міська рада Маріуполя, Національний музей Тараса Шевченка та Маріупольський краєзнавчий музей. Світлини Вадима Джуваги та з відкритих джерел б він сам робив це діло, то було б горазд, але не ручаюсь за тих нікчемних ораторів, котрі, зов3 сім не знаючи життя, беруться керувати життьовими справами і проводять свої химер3 ні справи. Такі діячі роблять розвал, а не добро. 1917 р. червня 7 дня. Салдат 254 полку В. М. Ніценко”. Дмитро Нитченко у своїй книзі “Від Зінькова до Мельборну. Із хроніки мого життя” згадував і про цей батьків лист. Він, зокрема, писав: “Мого батька від початку війни не було дома. […] Він був мобілізований і скоро потрапив аж до Росії, до Ярославля. […] Ще як захиталась царська влада, батько надрукував у полтавській газеті “Биржевые ведомости” якусь патріотичну статтю із зверненням до земляків, що імпонувало читачам. Батько в ній критикував владу… Одного дня тоді я йшов до гімназії, як наш сусід, Олексій Фенога, перестрів мене і сказав: “Ти знаєш, твій батько надрукував у полтавській газет гарну статтю…”. Але мені тоді було всього 12 років, і я ніяких часописів ще не читав”. З цих рядків книги припускаємо, що, можливо, лист-звернення до земляків Василя Ніценка спочатку було надруковано в губернській газеті, а вже потім його передрукувала зіньківська газета “Труд”. А, можливо, йдеться про різні статті.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин