Слово многоцінне · “Полохливі рядки туляться один до одного, щоб зігрітися, не загубитися в часопросторі та в читацькій пам’яті”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
“Вірю, що не все іще сказала…” Поезія Наталії Горішної: мозаїка суб’єктивних вражень
Слово Просвіти, №52 за 2023 рік
Микола СЛАВИНСЬКИЙ
Чіткі публіцистичні акценти відтоді то приглушувалися, ставали м’якшими, лагіднішими, то знову доречно (чи принагідно) заявляли про себе. І в мініатюрі “Серце не мовчить, воно болить”, і в програмному вірші “Вірю”, де утверджується переконання: “Вірю, що не все іще сказала”, і в низці поезій про Україну загалом та рідну землю зокрема. На щастя, в переважній більшості творів авторки немає, здавалося б, неминучих родимих плям часу, в який вони писалися. Уже в перших збірках простенькі куфайки не однієї мініатюри родичаються із вишуканими, аристократичними ронделями та сонетами. Таке сусідування типове для всього розмаїтого, осяжного доробку Наталії Горішної, де в потужному силовому полі класичних форм впевнено, розкуто почуваються верлібри, а також напів-прозові тексти з орієнтацію на новітні європейські/постмодерні естетичні пошуки. Вірші з книжок “Бджола на асфальті” (2006), “Розп’яття осені” (2007), “Право на весну” (2008), “Горішина” (2009) та “Люблю” (2017), розмежовані роками написання, то зближуються, перегукуються між собою, то віддаляються один від одного аж так, що лише мерехтіння окремих, мовби суто авторських, слів нагадує про те, що вони все ж таки єдинокровні, споріднені. Воістину справді природний хист не боїться цілеспрямованих оновлень і зухвалих трансформацій поетичних засобів. Воднораз незмінне перевисання в роздумливість, сповідальність, екзистенційність єднає вірші в цілісну світобудову авторки, ясніє образними знахідками, які, мов перевесла, міцно сповивають окремі стебла рядків і строф, які, народжені в різні періоди творчості, вже, мовби чужі, не квапляться вітатися, впізнавати одне одного. Однак їхня глибинна сутність знову й знову засвідчує: це ж саме вона, Наталія Горішна, леліє кожне слово, дбає про щасливе майбуття найменшеньких шкіців, вірить, що Ніжно, без вигадливих слівець, Доторкнутись можна до сердець. Життя таких мініатюр не згоряє в нещадному полум’ї суєти суєт, хоча достеменніше про це може сказати лише мовчазна сьогодні прийдешність. Нині ж сонети і ронделі, рондо і рубаї, хоку та октави поетеси живуть: дихають піднебесним озоном світової поезії, проміняться сонячним добром вибагливої образності. Вона, самобутня, мінлива, бринить і в щедрих розсипах призабутих канонічних структур (а це, крім уже згаданих, олександрійський вірш, софічні строфи, ритурнель), ів розвихрених душах верлібрів. Вловлювана повторюваність, зокрема у мініатюрах про незбагненність любові/кохання та про таїну поезії, наводить на думку, що авторка варіює ці одвічні мотиви, аби виразніше їх окреслити, по-своєму осмислити, утвердити власне розуміння неминущих духовних цінностей. Пригадуються рядки з давньої збірки “Бджола на асфальті”: “В мого кохання пекло потайне”, “Так і не приголубив…”, “Твоя рука довірлива і тепла”.… Відчуваєш, як полохливі рядки туляться один до одного, щоб зігрітися, не загубитися в часопросторі та в читацькій пам’яті. А вона веде й веде крізь роки в країну найближчих до наших днів мініатюр, де, як і раніше, які завжди в ліриці Наталії Горішної, володарюють відверті зізнання: “Шалено тебе люблю!”, “Твої чуття – сильніші від моїх”, “Люблю…”, – бубоню, наче мантру”… Своєрідні сповіді та молитви насторожено дивляться на тебе крізь прозірчастий серпанок загадковості й, не приховуючи зацікавлення, запитують: “А як сприймаєш ось таке й таке?”: “Тамує тіло юну ненасить”, “Я душу віддала за цю любов”, “Мов пропасниця, б’є жага”, “Я кохати тебе люблю, // Я люблю, як тебе кохаю”, “Я про тебе писатиму, доки жива”… Читацька холоднокровність щезає й, переймаючись почуттями ліричної героїні, вкотре переконуєшся: любов/кохання і поезія невіддільні, нерозривні, нероз’єднані. Тим-то лине й лине новочасне міфотворення про незбагненність та цілющість образного слова, його невидиме внутрішнє буття, вміння прозирати в минуле й майбутнє, а ще – про спокуси, ворожбитство та чари віршописання: “Найкращі вірші в кожного поета – // Ті, що наснились і пішли у сон”, “Я ще напишу тобі вірш свій щонічний”, “І зблиснуть вірші у негоду”…Чи не найсонячніший у цьому гроні вірш “Поет” прощається з читачем таким відвертим, совісним, щирим рядком: “Болить мені за всіх, бо я – поет!”… Знайти ж нещирі словосполуки нереально як у ранніх збірках, так і в значною мірою підсумковій книжці “Крик дощу” (2019), нереально також натрапити й на кострубатості, шорстку невідшліфованість речень, умовиводів, силогізмів. Чи не всі вони свіжі, нетривіальні. Тим, хто полює на скандальні судження, можна порадити найоптимальніший шлях до успіху: читати цю книжку від першої до останньої сторінки, не минаючи розділу “Відчуття слова”, де подані роздуми колег про поезію загалом і лірику Наталії Горішної зокрема. Найнетерплячішим шанувальникам нетрафаретності прислужиться, зокрема, ефектне зібрання автопародій “Поет у спідниці”. Ця унікальна антологія жартівливих авторських інтерпретацій – з вершини досвіду – раніше написаних власних рядків та строф приваблює і непередбачуваністю висновків, і тією тонкою самоіронією, яка таїть у собі перлини жіночої/поетичної логіки та мудрості. Автопародії хочеться цитувати або всі (їх чимало), або жне наводити жодної: хай допитливий читач сам неквапливо подорожує територією то веселого, то сумовитого гумору, який гармонійно поєднує молодість і зрілість. Їхню двоєдиність також уособлюють у собі поема “Голгофа” та вінок сонетів “Низький уклін” – надійне осердя доробку Наталії Горішної, його визначальні світоглядні й етичні координати. Такі твори народжуються лише тоді, коли зливаються воєдино вроджений хист і набута майстерність. А ще – любов до світової/рідної минувшини, жага пізнання сьогодення та історії, коли хочеться розплутати Клубок біблійних протиріч, Старі спотворені легенди. До поеми “Голгофа” підступаєш із насторогою та відчайдушною наполегливістю. І радієш, що вона врешт-решт увінчується естетичною насолодою. На складних перехрестях і кам’янистих крутосхилах твору проростають весняні пагони роздумів, які єднають земну твердь і небеса, минуле, сучасне й майбутнє. Широкоформатна поема розгалужується, з кожним наступним розділом стає мозаїчнішою, композиційно крихкішою, але не розсипається на окремі історичні реалії, буттєві зрізи, розрізнені мотиви. Як зазначає доктор філологічних наук Василь Пахаренко, з наскрізної біблійної тематики твору “перекидається логічний місток до трагедії Голодомору (цикл “Народомор”), героїчної самопожертви В. Стуса, чорнобильського горя”… Маємо, без перебільшення, дивовижну, захопливу стереоскопічність! Тому, кому необхідна саме така – інтелектуальна, історіософська – поезія, повинен (ох, ця добровільна читацька повинність!) не бігти поглядом від підрозділу до підрозділу, а всотувати в себе кожне слово. З поемою цікаво бути на самоті – від першого до завершального рядка. Дві самостійні й воднораз міцно злютовані частини твору, мовби задивляючись у самих себе, не соромляться шляхетно являти читачеві свою внутрішню сутність, щедру на зіставлення різних епох, промовисті аналогії, екскурси в язичницькі часи, розтаємничення світлотіней сучасності й мандри духовного зору до мінливих обріїв прийдешнього. То втікаєш від поеми в світлицю інших творів поетеси, то повертаєшся до феєричної оповіді про те, як “Чи у ясла, чи в зоряне ложе // Мати клала дитинку свою” або як лірична героїня “Голгофи” “вслухається у Проповідь Нагірну”, виважуєш на терезах нинішніх днів сподіване/несподіване зізнання авторки: Мене таки цікавить ця людина – Іуда із містечка Каріот… Поема приворожує чар-зіллям символів, знаків і натяків, то міцним, то павутинно тонким плетивом паралелей і зіставлень історичних часів, які переливаються в міфічне надчасся/позачасся/безчасся/всечасся, поринаєш у нестримний плин ріки чужомовних років, а, повернувшись до свого, українського, берега, бачиш, що “у шибку місяць молоком тече” і, завдяки поетесі, зорієш у далечінь вічності: “Він заглядав отак іще в печери”. Любов до вишуканої поезії, “розмотуючи століть сувій”, невтомно веде в царство класичних форм, де чільне місце посідає вінок сонетів “Низький уклін”. Після довірливого спілкування з усталеними формами починаєш миролюбно спогляда-
Не знаю, коли дівчинка з короткими/довгими косичками (через роки згадуються “намоклі”) вперше занотувала на папері рядочки, які народилися в душі, пульсували там до тієї миті, коли їм захотілося побачити білий світ, а в ньому – сонце, батьків, однокласників… Так чи так, а один із перших віршів полетів у конвертику до журналу “Піонерія” і прихистився на його сторінках у січні 1975-го. Лише історія нагадає поезії, скільки років тоді було авторці. А ось літературознавці мають підстави цитувати юні рядки про “лебединий пух” і “маєво вітрил”. Мініатюра називалася по-піонерськи промовисто: “Тепло Вітчизни”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
