Спадщина · “У столиці України раз і назавжди було демонтовано один з останніх ідеологічних символів радянсько+більшовицької епохи”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Щоб воля душу стерегла…
Слово Просвіти, №52 за 2023 рік
Гортаю листки календаря прийдешнього 2024 року, поринаю в минулі криваво-буденні й переможно-святкові історичні дати та й питаю себе: “Чим таким особливим вабить усіх на планеті Земля наша Україна? Чим таким райським вона зачаровує, що постійно і звідусіль зирять на неї завидющі очі недругів! І не лише зирять…”
“Золотий гребінь” з кургану Солоха на “службі” Ермітажу
Юрій ПЛАКСЮК, журналіст, письменник
Нині на календарі – третє тисячоліття: Україна понад тридцять років існує, як самостійне і визнане світом незалежне державне утворення. На жаль, компартійна українська влада перехідного періоду, визначаючи у тисяча дев’ятсот дев’яносто першому році свій міжнародний вектор розвитку, погодилася спершу поспішно на безглузде членство в СНД, а згодом накинула на себе необачно і кремлівське ярмо європейської держави з нейтральним статусом. Сяк-так країна мирно проіснувала в цьому ярмі аж до 2014 року, а вже після 24 лютого 2022 року, коли знахабнілий цар “Пу” спробував накинути їй ще й пострадянське колоніальне ярмо, від позірного нейтрального статусу України не залишилося й згадки! Бо ж, як і майже сто років тому, наша влада очікувано не очікувано прорахувалася, тому народ був змушений вкотре брати в руки зброю, щоб укотре героїчно протистояти оскаженілій рашистській навалі, яка припхалася на його суверенну територію з мокшанського “далека”! До чого тут комдив М. Щорс і його роль в сучасній українській історії? Ще раз подивується моїй плутаній логіці вибагливий читач. (До речі, зумисне возвеличеного більшовицького ідола, якого у серпні дев’ятнадцятого року за розпорядженням Троцького підступно убив з револьвера поблизу Коростеня уповноважений реввійськради П. Танхіль-Танхілевич). А до того, що лишень на початку грудня цього року столичні київські декомунізатори (які майже десять років після вторгнення все ще перебували під гіпнозом сталінських пліток і, на жаль, творчих побрехеньок відомих українських митців), дочекавшись рішення Уряду, зважилися підняти руку не то на образ Щорса, не то на безцінну цінність монументальної скульптури, не то на українську культурну спадщину, висмоктану, як завжди, Симоненківською п’ятою колоною з кривавого більшовицького пальця… І все-таки торжество історичної справедливості нарешті мало місце вранці 9 грудня на бульварі Тараса Шевченка: у сутінках, без зайвого піару, без істеричного галасу комуністів, в столиці України раз і назавжди було демонтовано один з останніх ідеологічних символів радянсько-більшовицької епохи!
“Берегом загін ішов, здалека ішов…” Передбачаю, що друга вступна фраза до статті, а це власний переклад рядка однієї відомої москальської пісні про події часів російсько-української війни початку минулого століття, налаштує дошкульних поборників “достовірної” історії розпаду імперії і тріумфу більшовицького жовтневого перевороту, на несприйняття, а, то й на образу за поверхову оцінку тогочасних подій новітніми наративами… Так, давно це було, і творилося це зовсім по-іншому. Одначе у цій патетичній сентенції фанатичного романтика М. Голодного і композитора М. Блантера, вплетеної ними у 1936-му році минулого століття в пісню про М. Щорса, підкупив мене своєю правдивістю тогочасних реалій не опис переможного походу вояків, а слово “здалека” своїм правдивим значенням. Одне лиш слово, а уточнюючого змісту в ньому вдосталь! Ще б пак, у бурхливі роки існування УНР всі добрі і фатальні події надходили до України постійно “здалека”… З Берліна, Варшави, Брест-Литовська, і, звісно ж, з Москви. Досягали вони наших кордонів і Києва порізному, але завше мали неабиякий зовнішній вплив на становлення української державності. Як ось і трагічний для долі України руйнівний загарбницький вояж багатомільйонної російської армади у тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятому році! Нацменшинської армади, в рядах якої і служив спершу звичайним офіцером, а згодом і самим комдивом українець Микола Щорс, що прийшов з багнетом на свою батьківщину десь з-під Самари чи Ставрополя до чортиків оскаженілим пролетарським окупантом. Себто, вдерся “здалека”, з росії, а не з рідного містечка Сновська Чернігівського повіту… Вдерся, щоб руйнувати, вбивати і грабувати! Все і вся, у тому числі і культурні та духовні надбання українського народу. (Київ, Київщина і Житомирщина добре це пам’ятають). Майже десятиліття тривала тоді боротьба України за свою незалежність, аж доки росія не анексувала все лівобережжя і частину правобережжя, та не перетворила хліборобський край на підневільну зрадянщену колонію… Чим на сім десятиліть розтоптала її незалежність, знищила соціально-економічну самодостатність, на очах усього світу репресувала, денацифікувала і вислала на східні болота значну частину трудолюбивого, талановитого і непокірного українського народу…
Справедливість уповноважена заявити… Незадовго до цієї давно очікуваної події, 24 і 26 жовтня, уже нез дикого мокшанського, а з європейського “далека”, майже одночасно, прилетіли очікувано не очікувано в Україну дві надзвичайно важливі культурологічні звістки. Одна, більш ніж добра, з Амстердама, інша з Мадрида, але з гірким присмаком національної ганьби… Так, після виголошення остаточної ухвали, аплодисменти в залі вищого апеляційного суду Амстердама від представників української Феміди було чутно аж у Києві. Далі з’явилися пафосні коментарі очільників Мінкульта, Мінюста, схвальні оцінки митців і археологів, піднесені відгуки громадськості щодо яскравої перемоги українських правників над російськими невігласами. І нарешті – завершальний апофеоз усієї юридично мистецької битви за скіфське золота Криму, офіційна презентація наприкінці листопада окремих артефактів колекції кримського золота в Скарбниці НМІУ. Натомість, з приводу мадридського казусу, громадськість не почула жодного виразного пояснення чи бодай лаконічного коментаря з боку очільників “Родовід-музею”, того ж Мінкульту, правників та музейних фахівців щодо шокуючого повідомлення іспанської поліції про арешт контрабандистів у Мадриді (серед яких опинився і горе-священнослужитель УПЦ МП) під час спроби продати з аукціону одинадцять безцінно-цінних артефактів. Також скіфської доби (ІІІ–ІV ст. до н. е.), тільки вже значно коштовніших за кримське золото. А саме, – оцінених іспанцями сумою у понад $60 млн. (Хоча, ще раніше “Дойче Банком, ДБУ” та київськими ювелірами вся колекція золота, а це 21 предмет, оцінювалася неймовірним номіналом у $2,7 і $18 мільярдів відповідно). І якби не розголос цієї історії в зарубіжних і наших медіа, важко передбачити, повідали б українській громадськості доморощені стражі культурної спадщини нюанси цієї історії: як таке могло статися, що з 2016 року така унікальна колекція недержавної частини музейного фонду України зникла: перебуваючи невідомо де, у кого, і яким дивом вона безперешкодно перейшла у власність московської церкви? На щастя, завдячуючи іспанській Феміді і цей фінал неординарної злочинної оборудки виявився позитивним для української культурної спадщини. Хоча, все ще існує реальна підозра, що провладне замовчування історії було не випадковим, що титанічна битва за невідомо чиє золото скіфів, за найціннішу багатовікову культурну спадщину українського народу, ще попереду! …Здавалося б, різні за змістом події, однак із закономірно справедливою розв’язкою для України, дають нам підстави вірити в існування таких праведних категорій, як вселенське торжество істини і вищий Божий суд. У те,
що визначні національні твори мистецтва не підвладні силам зла, оскільки “наснажені магією космічних явищ, священним змістом, оскільки являють собою закодовані символічні значення, а відтак – належать до світу сакрального…” Саме так промовисто характеризував непорушну велич планетарної духовності визначних творів мистецтва далекоглядний видатний нідерландський дослідник культури, історик і філософ Йохан Гейзінга. Тож врятовані на Заході скіфські раритети України, як і тисячі понівечених об’єктів культурної інфраструктури, котрі постраждали через віроломну нинішню агресію московії, неодмінно будуть повернуті і відновлені після закономірної перемоги ЗСУ над варварами. Щоб знову виконувати своє призначення: служити народу України, примножувати і збагачувати його духовні надбання. Віддатися сповна цій високій ідеї, самовіддано перейматися благодійною суспільною місією покликані глибоко патріотичні, духовно зрілі особистості, на які Україна була завжди багата. І не лише в новітню добу утвердження державної Незалежності, а й за життя тих палких захисників історичної спадщини, котрі з вели-
Українські історичні коштовності Кремля ким ризиком для себе, самотужки і відчайдушно протистояли кривавій більшовицькій навалі, як в період становлення Української Народної Республіки, так ів роки жахливого сталінського терору… Коли в січні 1918 року в золотосяйний Київ вдерлась озвіріла більшовицька наволоч полковника Муравйова, меценатка і послідовниця спільної з покійним чоловіком Богданом справи, Варвара Миколаївна Ханенко, швидко збагнула, що зберегти безцінну родову мистецьку колекцію можливо лише, якщо заповісти її законній народній владі. Тому й пише дарчу на ім’я Української академії наук, очолювану Володимиром Івановичем Вернадським. У ній вона як єдина її власниця зазначає, що добровільно передає для української науки збірню і маєтності з бібліотекою. Здавалося б, долю визначної мистецької спадщини вирішено! Однак минає менше ніж пів року, настає лютий 19-го, і в Київ, з-під Броварів, вдираються озвірілі загони Миколи Щорса. Саме ті, які припхалися в Україну “здалека”, аж з приволжських просторів росії. Столиця УНР і без таращанців з богунівцями вже була до цурки пограбованою і спустошеною. Тому палкому ленінському більшовику і коменданту Києва Щорсу нічого не залишалося більше, як оголосити в місті мир хатам і війну палацам! Себто своїм грізним розпорядженням зажадати анексію палаців, маєтностей, будинків місцевої інтелігенції та заможних містян. А для досягнення швидкого і безумовного успіху своєї авантюри, нарешті скинутий із незаслуженого київського постаменту очманілий партійний ідол, вирішує ще й випустити з тюрм душогубів та мародерів, арештованих за різні злочини до нього урядом Директорії. Тож наміри Варвари Ханенко виявилися своєчасними і далекоглядними, (до слова сказати, меценатка відмовилася від привабливої пропозиції генерала Ейхгорна, командувача німецьким гарнізоном, вивезти колекцію в Німеччину, аби відкрити там власний музей), оскільки вся родинна нерухомість Ханенків вже не була її власністю, а експропріювати майно, яке належало УАН, поплічники комдива не зважилися. Чогось їм забракло, а, можливо, розуміння ленінської директиви щодо “вилучення цінностей з найбагатших лавр, монастирів, церков і музеїв, без вагань, з безжалісною рішучістю, у найкоротші термін, не зупиняючись ні перед чим.” Тоді, у лютому дев’ятнадцятого, Щорс не довго воював з київськими палацами, однак, уже наприкінці 20-х років, коли завершила свою страдницьку земну місію та відійшла у засвіти засновниця і берегиня мистецької збірні пані Варвара Ханенко, злочинний заповіт свого вождя сповна взялися виконувати цивільні мародери з когорти наркомосвіти А. Луначарського, якому також захотілося висловитися по-блюзнірськи і в ленінському дусі про те, що “необхідності в існуванні українських музейних закладі немає!” Ось і завертілась довкола музею, схожа на детективну історію, чиновницька антиукраїнська круговерть…
Грабуй чуже – спасай рассєю! “Четвертого квітня 1928 року, народному комісару освіти тов. Скрипнику, інспектор охорони пам’ятників культури т. Ернст. Повідомляю усно (з міркувань надзвичайної секретності), що сповістив музей про те, що з його фондів вилучаються речі для експорту, а саме: гобелен “Поклоніння волх3 вів”, роботи французьких май3
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
