Український шлях · “Саме війна була переломним періодом у його ідейній еволюції”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Як Дмитро Донцов порівняв себе з Дон Кіхотом, назвавши своїх ворогів Санчо Пансами
Слово Просвіти, №52 за 2023 рік
У червні 1923 року в результаті спланованої операції Державним політичним управлінням (ДПУ) УСРР генерал-хорунжого армії УНР Юрія Тютюнника, котрий на той час перебував в еміграції, вдалось заманити на радянську територію, де він був заарештований. Чекістам підфартило через своїх агентів переконати його в тому, що на Наддніпрянщині діє підпільна повстанська організація – Вища військова рада, яку він мав очолити. Опинившись у руках ДПУ, Юрія Тютюнника почали використовувати в оперативній грі, метою якої було скомпрометувати петлюрівців в емігрантських колах, публікуючи “викривальні” статті на сторінках львівського часопису “Заграва”, редагованого войовничим ідеологом українського націоналізму Дмитром Донцовим. Наступним кроком мало стати нелегальне переправлення Донцова через радянсько-польський кордон, як це вдалося зробити з Тютюнником, щоб також заарештувати. Це лише один із багатьох епізодів захопливої розповіді про ті буремні події, ґрунтовно висвітлені на сторінках видання “Націоналіст у добі фашизму. Львівський період Дмитра Донцова 1922–1939 роки” доктора історичних наук Олександра ЗАЙЦЕВА.
Шарж Едварда Козака з львівського часопису “Обрії” (1936 р.)
– Пане Олександре, чи не вважаєте ви, що сьогодні твори Дмитра Донцова й викладені в них ідеї переживають своєрідний ренесанс у контексті російсько-української війни? – Певною мірою так. Донцовський ренесанс почався ще в 1990-х, коли читачі в незалежній Україні вперше отримали змогу познайомитися з його творами. Вже тоді у Донцова з’явилося чимало прихильників, а російська агресія, що почалася в 2014 році, додатково переконала в актуальності його заповітів, головний із яких – повна політична й культурна сепарація від Росії та боротьба проти неї спільно із Заходом. Тепер ця ідея ще актуальніша. Втім, не варто перебільшувати – популярність Донцова сьогодні не йде в жодне порівняння з тією, яку він мав серед молоді в Галичині 1920–30-х років. – З вашої праці “Націоналіст у добі фашизму. Львівський період Дмитра Донцова 1922–1939 ро& ки”, яка нинішнього року номінова& на на Національну премію України імені Тараса Шевченка, можна зробити висновок, що Донцов рад& ше був публіцистом, а не ідеоло& гом. Можливо, одне виглядало ор& ганічним доповненням іншого… – Кожен ідеолог мусить бути публіцистом, якщо хоче, щоб його ідеї дійшли до мас. Донцов був і талановитим публіцистом, й ідеологом, причому найважливішим ідеологом радикальної течії українського націоналізму. Одне другому не заважало, навіть навпаки – яскравий публіцистичний стиль його творів сприяв популярності його ідей. Завдяки своєму публіцистичному талантові (хоча не тільки завдяки йому) він виграв конкуренцію за вплив на молодь із В’ячеславом Липинським, бо як публіцист Липинський поступався Донцову. – Опоненти часто прига& дували Донцову його російське коріння, захоплення ним на початку політичної кар’єри марксизмом, приналежність до соціал-демократичної ро& бітничої партії, войовничий атеїзм і несприйняття укра& їнського націоналізму. Які ос& новні фактори вплинули на нього, аби він докорінно змі& нив свою політичну орієнта&
цію і замість ортодок& сального марксиста став непримиренним націоналістом? – Для мене це поки що відкрите запитання. Саме зараз я досліджую молоді роки Донцова і намагаюся зрозуміти причини його карколомної світоглядної трансформації. Сам Донцов на схилі віку писав, що ніколи не був переконаним марксистом, але чи це справді так? Принаймні його статті і брошури, написані до Першої світової війни, цього ніяк не підтверджують. Виглядає так, що саме війна була переломним періодом у його ідейній еволюції. Війна остаточно переконала недавнього марксиста, що правлять світом не класова солідарність і революційна боротьба за соціалізм, а національний егоїзм і боротьба націй між собою. Значно довше Донцов розлучався з атеїзмом. У міжвоєнний період він називав себе “атеїстом-клерикалом”. Це парадоксальне, але влучне окреслення, бо хоч у Бога Донцов не вірив, але наголошував на значенні Церкви для нації і схожості релі-
Дмитро Донцов між 1919 і 1921 роками
Книга “Націоналіст у добі фашизму. Львівський період Дмитра Донцова 1922–1939 роки” Олександра Зайцева гійного світогляду з націоналістичним. Тільки під час Другої світової він остаточно навернувся до християнської віри. Наскільки щиро – це теж відкрите запитання, на яке я шукатиму відповідь у подальших дослідженнях. – У книжці згадується цікавий епізод, коли Донцов, повернувшись до Львова в 1917 році, пише серію політичних портретів. Один із них він присвятив Леніну, каменя на камені не лишивши від його ідеоло& гічних концепцій. Взагалі яке у Донцова було ставлення до Воло& димира Ульянова як організатора державного перевороту? Він ним захоплювався чи зневажав? – Ще більше Донцов не лишив каменя на камені від ленінізму у статті “В. Лєнін”, написаній у 1924 році, одразу після смерті вождя більшовиків. У ній ми бачимо дивне поєднання зневаги й захоплення. Донцов зневажав Леніна як ватажка збунтованої черні, який прийшов до влади, експлуатуючи найнижчі інстинкти юрби. Він вважав, що саме прихід Леніна геніально передбачив Достоєвський у “Бісах”. Але водночас Донцов захоплювався політичним генієм Леніна, який зумів підпорядкувати бунт мас цілям своєї партії і надав більшовизму релігійний пафос, без якого ще не перемагав жоден суспільний рух. У жодному разі він не ставив у провину Леніну організацію державного перевороту, бо якраз люди, здатні захопити й утримати владу, – байдуже, яким способом – викликали у Донцова найбільшу повагу. Недаремно його кумирами були Кромвель, Наполеон, Муссоліні, а згодом Гітлер. У чому він справді звинувачував Леніна – так це в російському імперіалізмі, який лідер більшовиків успадкував від царизму, й у прагненні підкорити Україну Росії. Але навіть це не зовсім звинувачення, адже Донцов вважав імперіалізм нормальним явищем для сильних націй і хотів, щоб українці самі перейнялися духом імперіалізму. Згодом у статті “Партія чи Орден” він поставив Леніна в один ряд із Муссоліні та Гітлером як творців нового, орденського типу політичної організації і закликав українських націоналістів наслідувати цей приклад. – Свою книжку “Націоналіст у добі фашизму. Львівський період Дмитра Донцова 1922–1939 роки” ви ще називаєте начерком інте& лектуальної біографії. Чи не зда& ється вам, що саме індивідуальні риси характеру Донцова часто знецінювали його інтелект, підри& вали авторитет і нівелювали зроб& лене ним? – Характер у Донцова був нестерпний, і мало з ким зі своїх співробітників і соратників він урешті-решт не посварився. Він був нездатний працювати в команді, якщо сам не був у ній диктатором. Своєю нетерпимістю він буквально виштовхував зі свого журналу “Вістник” авторів, які з ним не погоджувалися. Але це була не тільки риса характеру, а й принцип: подібно до вже згаданого Леніна з його “твердими іскрівцями”, Донцов волів оточувати себе “твердими вістниківцями”, а не широким колом симпатиків з різними поглядами. Це,
однак, не підривало його авторитету серед націоналістичної молоді, яка знала його з книжок, статей і публічних лекцій, але не мала нагоди спілкуватися з ним особисто. Багато зі зробленого ним було знівельовано під час Другої світової війни і після неї, але не через індивідуальні риси його характеру, а через те, що його головні ідеї не витримали зіткнення з реальністю. Тому навіть багато його послідовників під час і після війни відійшли від донцовізму. – У чому ви вбачаєте основну причину виникнення конфлікту між Донцовим і Липинським? Це мало вигляд звичайної конкуренції двох духовних наставників україн& ської молоді (вислів Донцова: не можна “робити наших дітей ягня& тами, коли сусід виховує своїх на вовків”) чи існували глибинні ідео& логічні розходження між ними, що провокувало несприйняття один одного? – Донцов і Липинський були конкурентами, але водночас їхній конфлікт був ідейним і навіть світоглядним. Липинський побачив у “донцовщині” величезну небезпеку для української справи, шлях до охлократії найгіршого ґатунку. Своєю чергою Донцов уважав неомонархізм Липинського відірваною від життя і шкідливою утопією та різновидом “провансальства”. Це був конфлікт двох авторитарних ідеологій, у якому гору взяла авторитарніша ідеологія Донцова. – З легкої руки Донцова в полі& тичній термінології українства поширився термін “провансальс& тво”. Чи вважав він Грушевського і Винниченка типовими прован& сальцями у світлі їх діянь у період 1917–1921 років, а також тими, хто припустився фундаменталь& них помилок в українській політиці - федералізму, пацифізму й інтер& національного соціалізму? – Донцов вважав провансальцями не лише Грушевського та Винниченка, а й мало не всіх лідерів та ідеологів українського національного руху: кирило-мефодіївців, Драгоманова, народників, соціал-демократів, есерів, радикалів, націонал-комуністів, а також консерваторів – від Пантелеймона Куліша до В’ячеслава Липинського. До Винниченка і
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
