Сторінка · с. 15сторінка оригіналу ↗
Слово Просвіти, №54 за 1998 рік
Слово Просвіти, №54 за 1998 рік
Р
АР - щен п РЕ АН ДР вич
Слово ПРОСВІТИ
п од
ст
РР ЕРА
Р Р ПРЕ Р ре ОРНІ РЕ о
В З РУК ее нан НИ - ня Б Би озній - сте
(Фафчя "Є я дн МИ а
ПРИРЕЧЕНІСТЬ ЗЕМНА...
Кінотрипогію відомого режисера Опександра Муратова («Танго смерті», «Геть сором», «Вальдшнепи»), зняту за творами Миколи Хвильового, можна віднести до рідкісного явища в нашому вітчизняному кінематографі, коли відверта, педь не документальна правда, жорстока історична дійсність переростає у філософсько-психологічну притчу, примушує ще й ще раз повертатися до неї, щоб розпізнати в, здавалося 6, відомому перебігові подій все нові символи 1 знаки, приховані в поліТтОНальніИ, ЧУуТТЄВОоО-"СсСмиИсповій структурі твору. Після перегляду цих фільмів переконуєшся, що АнТтОоНнІОНІ мав рацію, коли казав: «Тільки через поезію можна реконструювати життя тієї чи іншої епохи».
Мусимо погодитися з тим фактом, що режисери, які беруться за екранізацію пітературних творів, позначених багатовимірною поетикою слова, у переважній більшості не вміють ЧИТАТИ. Передусім вони намагаються бути співавторами І. Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської (найбільше не пощастило Ользі Кобипянській) -- самодостатніми «замотивниками». Вигідне визначення «за ш мотивами» дозволяє їм, не заглиблюючись у слово, в ретроспективу часу і простору, претензійно ковзати по поверхні. Через це приблизне переповідання ! перемальовування з оригіналу нам залишається вдовольнятися епігонським невіглаством, чи, якписав М. Хвильовим, позадництвом, яке часом нагадує наївні КОПІЇ ВІДОМИХ класичних полотен, Ніхто з цих режисерів і на гадці не має виховати в собі талановитого диригента, який володів би абсопютним слухом високої культури, що з-обов'язує вчитуватися в літературний твір І вивчати його, як партитуру, що за покликанням своїм повинен чути кожен солю-
ючий інструмент, кожну оркестрову групу, кожну паузу насиченої мовної фактури.
Саме через уміння проникати у складну систему кодів поезії М. Хвильового у своїх фільмах О. Муратов реконструював атмосферу передчуття неминучого краху ідеалів, у якій існує доведений до психопатичної межі індивід. Режисер зумів через відеоряд вроїти нам відчуття тієї сторожкої, ба навіть гарячкової тиші, яка стоїть над «Санаторійною зоною», нестерпної спеки «Вальдшнепів», що спалює «голубе небо» ії «порожню вулицю», спеки, в якій, здається, і нас поступово паралізує летаргійна апатія, викликана «страшною тугою безсилля». З цієї пекельної тиші безхмарного екрану, що, здається, аж пахне «сухим, як мисль, чебрецем степовими могилами», виростає страх, аз ним трагічна приреченість могутньої пюдини, яка ще донедавна, засліплена ідеєю рівності, сама переслідувала пютих ворогів комуни, будучи з «товаришами»-
чь - М й ї 7 чи вед ОЇ С. ар УЗА Ко - ." й і? з. " ші і жо дій" з їі ой и - м, ш
є
и СУ су "М мч зв бути ик рать" ДУ
М і ; і М ь ка зу ЧО
однодумцями в «чорному трибуналі ЧЕ- КА», за ту ж ідею «розстрілювала когось із ближніх біля якогось монастиря...». Тепер санаторійна спекотна тиша зловісно стискається довкола нього: підозріливість, манія переслідування, глибокий песимізм, зацькованість власною підсвідомістю вимагають виходу із стану тривоги і крайнього спустошення. Нам передається цей стан фатальної безвиході, стан, у якому бажаєш тільки одного -- щоб тиша абсурдного чекання нарешті зімкнулася до «кульмінаційної крапки» і вдарила громом, за яким ніколи не буває повноти і свіжості грозової зливи, а є тільки смерть -- смерть засудженого до страти. Ми ніби прочитуємо думку Хвильового, який і сам ішов до неминучого кінця: «Я тільки нікчемна крапка перед мовчазною стіною», бо з «санаторійної зони немає шляху», а є тільки «загибель поза стихією, біля тієї ГЛУХОЇ СТІНИ».
Відомий французький кінорежисер Франсуа Трюфо дотримувався думки, що кнематографом керують закони музики. Якщо б довелося шукати аналогів між кінотрилогією О. Муратова та прикладами з класичної музики, то розгортання дії фільмів найближче стоїть до «Болеро» Равеля. Тільки цей розвиток не зовнішній, він не наповнений ефектами візуальної велеречивості, його засоби мінімальні й не розпорошують нашої уваги (приміром, у «Вальдшнепах» звертання до моноколірного зображення несе багатосмислове навантаження -- це и відчуття ретроспективної реальності через створення ряду картин, що складають враження перебігу документальних кінокадрів, це і майже фізичне відчуття того «неможливого КІНЦЯ літа, де стояла пуста, нагартована спека», це, нарешті, на долю секунди завмерлі шкіци й рисунки, що
іт
з " Р ФУ"
Ж га про ЗІ , т ом : і. |
і
" в
нагадують ескізи до монументальних, ренесансних полотен про Створення світу, виконаних сангіною, де багато недомовленого і недописаного, але саме тому в них ще більше життя, правди і тривожної, темпераментної уяви творця). Цей розвиток внутрішній, глибоко захований від навколишнього світу, він відбувається у свідомості, у роз'ятреній психіці головного героя і доходить до крайнього стану чуттєвої експресії, близької до божевілля, наповненого хворобливими асоціаціями, -- ця глибина є кромішнім дном кам'яного мішка. Зовні ж над землею завис «мертвий час» пообіднього розмореного відпочинку. | не так важливо, де він, у санаторії, чи у провінційному курортному містечку, річ зовсім в іншому -- ми
відчуваємо, що наближається реальність, протилежна тій, яка розкинула перед нашими очима ностальгійний дух бур'янів, малинників та річкових плес, -- наближається реальність катастрофи. Миг відчуваємо присутність хвороби суспільства, наближення епідемії, про яку саме сус-
піІЛЬСТВО ще не здогадується, та навіть повітря, переткане сонячними променями, також хворе. Гро це нам нагадують очевидні симптоми невиліковної хвороби: хтивий дідок з підступним, удавано-дурнуватим хіхіканням, що в його вустах «Тавонарола» й «тентіменталізм» стають безглуздям і набувають цинічного забарвлення; Хлоня, який ширяє у сфері фантомів свого ідеально-сентиментального світу, він не допускає глузування над цим світом ів напливах меланхолійного надлому хоче поквитатися з життям, яке «все одно є в'язниця», психопатична еротоманка Унікум; Карно, що ненавидить інтелігенцію і приставлений стежити, та не стільки задля того, щоб щось вистежити, а щоб іще більше розтроюдити непевність і тривогу;
несамовитий крик санаторійиного дурня, що в лютому шаленстві протинає хворою головою колючі зарості зони; | «чорне авто ЧК», г лікар, що приречено, як віл до бонні, иде до своїх «різників»; і тінь «невидимого фронту» в ролі інтелігента в зопотому пенсне; | «всесильний скепсис», що, мов іржа, роз'їдає гарячу віру в ідеали, за які «так романтично йшли на смерть». З а«командної висоти» вже скоро можна буде керувати кожною, позбавленою волі, маріонеткою, яка чекає команд на «контрольному плацу» санаторійної зони. Залишається хіба що вступити до «Товариства радянських асенізаторів», бо всі спинилися на «ідіотсьКОМУу роздоріжжі, з якого виходу немає», бо всім анархам та карамазовим шлях або до «Сибіру в глуху тайгу», або ж до жовтого дому.
Однією з нетипових, надзвичайно сильних сторін кінотрилогії О. Муратова є характеристика жіночих образів. Мимоволі виникає бажання порівняти їх із головними героїнями фільму Пазоліні «Содом» -- трьома повіями, що моделюють суспільство, де існування більшості запежить від витончених у своїй патологічній жорстокості фантазій купки збоченців-садистів. Та, на відміну від розбещених жінок міфічного Содому, фатальні героїні О. Муратова «з хворим огником в очах» існують у реальному світі. Це колишні ГІдМНназистки патріархальних містечок, підхоплені червоним вітром революції, які за неї також готові були романтично йти на смерть, та не загинули, а тільки були згвалтовані її рядовими «асенізаторами». Ми спостерігаємо аномальне явище -- віддане служіння, тільки вже не романтичній ідеї, а своєму гвалтівникові. Ці жінки збуджують власну хворобливо-брутальну хіть конанням своїх обранців, і кожна наступна жертва -- «це апофеоз цинізму плоті над трагічною приреченістю духу: «Я тайна чекістка, агент червоної охранки... Я еластична гадючка, що гладить твоє серце мініатюрним, замшевим язиком... Моїх «пацієнтів» одправляли на той світ за 24 години...». Ці слова свердлять мозок, щойно на екрані з'являються
- пл г а сь Р а. ці -оо ір ай ін, и би -
- і чі че і п Ж ї -е о ба ти З і Р зії ран УЮ ьо -
- .
Майя («Санаторійна зона») та Аглая («Вальдшнепи»). Режисер блискуче вирішує фінал «Санаторійної зони»
-- бо що
спровокувала власноручне виконання головним героєм смертного вироку, врешті сама стає «нікчемною крапкою перед мовчанням глухої стіни». Завдячуючи тонкій, талановитій інтерпретації прози М. Хвильового, відбулося органічне зростання тексту з візуальним рядом -- ми змогли проникнути в саму суть трагедії, до якої призвела нищівна система, що будувалася на підвалинах вомовничого матеріалізму, що своєю патологічною ненавистю до життя сама себе вичерпала. безглузда смерть волає голосами романтиків революції: Анарха, Карамазова, Б'янки, а з ними й Микопи Хвильового: «Ми живемо зовсім не для
того, щоб жити, а для того, щоб умерти. Решта не більше, як ілюзія».
На світлинах: кадри з фільму «Танго смерті», в ролях Володимир Литвинов (Анарг) та Грина Малишева (Майлч)
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
