СЛОВО І ЧАС · с. 7сторінка оригіналу ↗
Роздуми над серією «Сучасна українська література» КНЯЖА ЛУКА
Слово Просвіти, №64 за 1999 рік
... На Запорізьку Січ ніхто не хотів його брати з собою через те, що він усім здавався надто слабосилим, а чи, може, ще й замолодим. Якось він був утік і добрався до найближчого монастиря, але ченці його не прийняли, — отож для нього лишився тільки степ, широкий, хвилястий степ... Р. М. Рільке. Пісня про Правду
Багато хто із поетів сьогодні обертає свій погляд у глибину історії, множить досвід поколінь на власний, шукає коріння свого родоводу... Думаю, що подібні знання не завадять і кожній свідомій людині — вони надають змістовності нашому існуванню у цьому світі: Перебийніс. Кривоніс. Імена. Козацькі лиця. Бусурманам кару ніс помах криці-блискавиці. І летіли навпрошки соколята Кривоноса. Поспліталися стежки, мов судини кровоносні. Гей, нащадку! Поклонись тіні прадіда Максима. Розтинає небовись блискавиця невгасима. «Невгасима блискавиця» розтинає небеса і там, «де Бог з Дністром гуляє», і там, де «задумалась гора, таємнича, як монашка». Одне слово, розтинає вона небеса поетової душі. І в усьому поет витримує співзвучні його світогляду — тон і міру, і «гармонія предметів суть пройма...». Так говорив у вірші «Колиска пісні» польський поет К. Ц. Норвід! * * * Нікого. Нічого. Лиш хліб і вода. Пророка нового душа вигляда. Спливають обличчя. Ридають мужі І знаки окличні стоять, мов ножі. Кривими устами цілують святе. А пам'ять хрестами у небо росте. Палає дворого окраєць книша. До Бога дорогу шукає душа. Дорога коротка. Німіють горби. Немає пророка, лиш мідні лоби.
ЧОВЕН
«La rebelion las masas» («Повстання мас») — так називається книга Х. Ортеги-і-Гасета. В цій книзі автор, серед інших проблем, розглядає проблему приходу до влади масової людини, яку, окрім науки, нічого не цікавить, яка до понять істини, добра, свободи, правди (звісно, що й літератури) зовсім байдужа. Колективістською, масовою свідомістю (і навіть у сфері художньої творчості) певною мірою просякнута й атмосфера нашого часу. Брак ідеалу, байдужість, невміння розібратись у справжньому, часто презирство до розуму, іронічне ставлення до непересічної особистості творця — це тільки деякі ознаки, які характерні для морального здичавіння мас. Хотілося б, щоб над сказаним замислився кожен із нас. По дорозі до істини не може бути ні перших, ні останніх, як не може бути і духовної зверхності. Дух мусить бути животворящим. Гарсіа Лорка, Ісікава Такубоку, ранній Павло Тичина, Василь Стефаник, Володимир Свідзинський, Ван Вей, Хуліо Кортасар, Рей Бредбері, Поль Елюар, Сен-Поль Ру, Артюр Рембо, Лі Бо, Ду Фу, Б.-І. Антонич, Ернест Хемінгуей, картини постімпресіоністів, китайська філософія, український фольклор, дореволюційна етнографія — це далеко не повний перелік імен, про які мені доводилося говорити із поетом Миколою Воробйовим, коли йшлося про ті чи інші філософські і мистецькі проблеми нашого часу. У кожного з нас були і свої таємниці, і улюблені автори, але був у нас і жвавий інтерес до нових видань, до періодики, до інтелектуального духу часу і насамперед до проблем життя. Відчуваю потребу про це сказати тому, щоб не склалося враження у деяких критиків і знавців від літератури та мистецтва, що поезія Миколи Воробйова якась стихійна сила ірраціоналіста, що в ній не існує «суспільної свідомості»... Хочу наголосити на тому, що поезія Миколи Воробйова таки має своє досить виразне соціальне обличчя, це постійна боротьба із свідомістю загодованих пацюків, для яких література була не справою життя, а годівни-
Хіба що з великої літери я написав би слова Хліб і Вода, а рядок «стоять, мов ножі» виправив би на «криві, мов ножі» (підсилився б мотив — книш, місяць, ніж — і увиразнився б мотив садівника-бога). А рядок «дорога коротка» поправив би на «вона не коротка». Та це моє бачення... Якщо ж говорити про головне, про суть творива, яке відбувається на наших очах, то з певністю можна сказати, що поетична палітра Петра Перебийноса багата: «кривими устами цілують святе, а пам'ять хрестами у небо росте...». Я сказав би, що моральний відрахунок про створення світу поет зобразив дуже точно. У нього є свій обрій душі і поняття про людські ідеали. Петрові Перебийносу не обов'язково проникати в глибини міфології, як це робить, скажімо, Ю. Марцинкявічюс. (Це ні в якому разі не применшує і таланту останнього!) Просто — різні погляди, різні можливості, різні підходи у вирішенні теми... Ось для прикладу вірш Ю. Марцинкявічюса «Початок епосу»: Несподівано слово зринуло і застрягло сльозою в горлі. Оплачем себе, оплачемо. Камінь. На камені вогонь. Над вогнем — яструб і голуб. Вічний вогонь. Вічні яструб і голуб... (Переклад О. Мокровольського) Так литовський поет (використовуючи досвід міфології) творить свій епос. Петро Перебийніс на передній план замість «яструба і голуба» ставить «Хліб і Воду». Коли говорити про прикметне в поезії Петра Перебийноса, то передусім хочеться наголосити на простоті і чистоті мовлення, на весняному рясті міфологізованого слова. Хоча до міфології його слово має не прямий стосунок. Найшвидше воно добуте із тих глибоких комор пам'яті, із дотичності з реально-уявним світом, який є тим ґрунтом, що живить сьогодні наші почуття. «Тут моє коріння золотом цвіте, може, це каміння справді золоте...». Кожен вірш Петра Перебийноса багатий на свіже, неповторне метафоричне слово:
цею. Його поезія — це боротьба за чистоту духу самого життя. Поезія Миколи Воробйова — це те, чого не можна забрати в людини, це — природа, це — життя, яке, на щастя, продовжується... Коли я читаю його вірші, то чомусь ловлю себе на думці, що поет хоче сказати: «Я — людина, я ділюсь із вами словом, як шматком хліба. Я теж люблю життя, люблю природу, мистецтво (бо що мені залишалося любити?..)». Не прямо, але дуже виразно звучить у поезії Миколи Воробйова мотив гіркоти життя, хоча дух віталізму в ній значно сильніший. Останнім часом у його поезії вчуваються й інші ноти, які зіткані з життєвого досвіду, зрідка — з іронії, навіть із усвідомлення марноти наших змагань. Знаю одне: чистота поетових намірів незаперечна. ... Залишається й жест, залишається і проникливе розуміння жорстокості цього світу: що є життя що в ньому треба спати в прочинені двері я глянув: мрець біля мерця лежать... Йдеться, звичайно, про духовно мертвих людей, про міщанство, про ті маски, за якими ховаються ситі і сильні світу цього. У новій книзі Миколи Воробйова, яка щойно побачила світ у видавництві «Український письменник»,— вісім розділів: «Він — посланець», «Блакитний віск», «Столове срібло», «Побачення із світом», «Місце сну, або човен...», «Клітка — балкон — іній — сон», «Мозаїка вітру», «Гора і квітка»... Як бджола, що збирає із квітів пилок, так поетова душа збирає кольори, відтінки, напівтони, краєвиди, світло від явищ, речей. Він видобуває із емоційних надр нектар для наших душ. Слово-зернина, слово-насінина — головний символ із його поетики, диво світу — головний мотив книги, розуміння життя в усій його повноті (драматичності і радості) — головний зміст книги:
Стає видніше восени при світлі падолистя, коли, здається, ясени до неба піднялися. У його віршах багато неба, озону, відкритих вишуканих пейзажів і — разом з тим — присутнє дивне земне тяжіння. Він уміє бачити простір — між небом і землею. Земна вічність його поезії притрушена зернистою сіллю космосу: Обертається колесо ночі в космічнім дзигарі. Ще крутиться терпляча вісь полярної зорі: трісь-трісь... Яка безмежна ніч! Не спиться. Під зорею школі сниться вереснева чистота. А небесна колісниця на світанок поверта. Тут чистота образу досягається за рахунок знання про ті теплі, яскраво освітлені місцинки в душі кожної людини. У цьому пейзажі є щось від Антонича... А ще у віршах Петра Перебийноса досить виразно звучить туга (яка переростає в любов) за чесною працею хліборобів. Можна говорити і про мотив «чистих материнських рук», про розуміння ідеального в житті... Лети, жайворе, понад явори в літо тепле, в небо степу. Поглянь, жайворе, згори. Там шипшина догорає. На вершині того раю час не поспіша. Там у синім холодочку спочиває на горбочку мамина душа. Подібну мотивність, уміння зображувати чистоту цієї мотивності, її візерунок зустрічаємо хіба що у віршах молдавського поета Григоре Вієру. Демонструє Петро Перебийніс і свої можливості у верлібрі. Вірш «Європейська балада» — переконливе тому свідчення. Про неприродність людського існування йдеться, про мимовільне і страшне оміщанення. Критичний, я б сказав, навіть де в чому жорстокий погляд на таке життя у поета. Двоє самотніх бездітних людей живуть, «як у раю»,
Олень що бачить як біла хмарина в озері плаває — роги гіллясті в хмарині купає... Звісно, що тут ідеться про красу і неповторність світу. Микола Воробйов — поет, який завжди прагне зобразити не саме явище, а суть явища. Він прагне показати нам світ таким, яким він йому відкривається у хвилини натхнення. За допомогою мовно-стилістичних засобів, виробленої протягом багатьох років оригінальної поетики (включаючи і навчання в самого себе) він уміє донести до нашої свідомості найтонші порухи думок і почуттів. Дуже оригінально вписався в загальне тло збірки «Човен» — цей давній символ, який у поезії М. Воробйова набуває неабиякого звучання. Так наче великий маятник гойднувся на Вежі Життя і почав відраховувати (читай — убивати!) художній час, який був створений художником до того. Так, це була Вежа Життя, збудована із коштовних намистин. Із кожним помахом маятника падає намистина і розбивається на друзки. Не треба боятися, що цього маятника гойднула смерть. «Тінь — реальність безумця» — ось ключ до цієї поеми, яка в своїй основі дуже по-людськи драматична. По суті — це плавба (якщо не в потойбічний світ) то по смертному морю життя. Поема закінчується примиренням поета зі світом: ...і покинув я місце сну свого і холод озброїв мене і зустрів я двох дітей що поправляли крила .......................................................... день зачинався і холод сипав іскри на зброю мою...
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
