Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
П О С Т А Т І · с. 8сторінка оригіналу ↗

До 80-річчя від дня народження О. М. Апанович Продовження. Початок у ч. 9 за 1999 рік

Слово Просвіти, №64 за 1999 рік

Уже в 1951 році О. М. Апанович плідно працює в археологічній експедиції, яка провадила розкопки на місцях Запорозьких Січей напередодні будівництва Каховської ГЕС. Ця горезвісна ГЕС, що працює нині одну годину на добу, є зовсім нерентабельною, однак через неї були затоплені «гнилим морем» найкращі українські чорноземи та луки, сховані під водами і Січ-мати, і Луг-батько, які практично вже неможливо дослідити. О. М. Апанович була одним з останніх істориків, котрі застали Великий Луг у його первозданній красі, котрі дослідили місця Базавлуцької, Чортомлицької і Підпільненської Січей. Справа врешті не тільки у важливих археологічних експонатах, вивченні топонімів та гідронімів, які зникли навічно, але й у тому, що були відроджені традиції археологічного дослідження пам'яток козацької доби, започатковані Д. Яворницьким. Після досліджень О. М. Апанович на цей науковий напрямок було накладено «табу». Лише в наш час, в умовах самостійної Української держави, починають розгортатися археологічні дослідження Запорозьких Січей ( Д. Телегін, І. Пустовалов та інші), Чигирина й Суботова (В. Горішний та інші). Велика заслуга О. М. Апанович полягає і в тому, що вона разом з деякими іншими українськими істориками відродила традицію історико-краєзнавчих досліджень. Як відомо, у 1929 році компартійне керівництво СРСР ліквідувало краєзнавчі товариства, історичне краєзнавство стало вважатися дворянською, а значить і ворожою та непотрібною масам наукою. І якщо в Росії воно в повоєнний час швидко відроджується, то в Україні його пов’язували з історією козацтва, через що процес відродження проходив надзвичайно повільно. Скориставшись дозволом компартійної верхівки на активізацію досліджень історії Визвольної війни українського народу (тоді її мусили штучно обмежувати 1648—1654 роками, хоча насправді вона завершується підписанням Гадяцького миру 1658 року), О. М. Апанович вийшла далеко за рамки намірів офіціозу. У 1954 році нею було видано ряд наукових і науково-популярних праць, серед яких вирізняються три брошури: «Історичні місця Визвольної війни українського народу 1649—1654 рр.», «Запорозька Січ і її прогресивна роль в історії українського народу», «Переяслав- Хмельницький та його пам’ятники». У цих книгах наводиться важливий фактичний матеріал, в т. ч. на підставі архівних документів; факти по-новому систематизувалися, пропонувалося нове осмислення подій. О. М. Апанович і тоді, і пізніше чудово усвідомлювала правоту давніх римлян, котрі викарбували безсмертні слова: «Historia est magistra vitaе» (історія є вчителькою життя), тому таке велике значення завжди надавала популяризації наукових здобутків, формуванню історичної та національної свідомості українців, державницького мислення. Звичайно, існуюча тоді система не давала можливості вести нормальну працю в цьому напрямку, але в обхід системи Олені Михайлівні багато чого вдалося добитися. Чимало людей завдяки її статтям та книгам зробили крок від рабства до волі, ставали патріотами України. Паралельно активній теоретичній історико-краєзнавчій роботі О. М. Апанович велику увагу приділила проблемі опису та збереження історичних пам’ятників, особливо пов’язаних з історією українського козацтва. Це передусім стосується легендарного острова Хортиця. О. М. Апанович часто писала про славні події, що відбувалися на цьому острові та в його околицях, брала участь у розробці проекту історико-меморіального комплексу запорозького козацтва на Хортиці, підтримувала важливі ініціативи відомого запорізького краєзнавця і діяча державного рангу, який чимало прислужився справі створення Хортицького заповідника, — М. Киценка. Пізніше, коли наприкінці 80-х років Хортиці хотіли завдати непоправного удару, проклавши по ній трасу нового мосту через Дніпро, протест О. М. Апанович дійшов до сердець українців і проект варварського нищення острова був законсервований. Водночас вона підтримала тоді справу відродження Хортицького заповідника у його первісному призначенні і музей на Хортиці знову став музеєм запорозького козацтва, а не міфічної «дружби народів». Велике значення і дотепер має складений О. М. Апанович науковий реєстр пам’ятних місць запорозького козацтва, видрукуваний нею в «Українському історичному журналі» (1967, № 7) та часописі «Україна» (1967, № 5, 16, 42; 1968, № 9, 39, 51). Він і нині зберігає своє значення, бо за минулі 30 років з лишком не було видрукувано досконалішого реєстру. Не можна не сказати і про те, що на початку 50-х років Олена Михайлівна продовжувала активну публікацію архівних джерел. Вона була серед тих, хто упорядковував фундаментальний археографічний тритомник «Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах» (М., 1953 — 1954), котрий при всій вимушеній помпезності та тенденційному доборі документів до друку містив також ряд цінних джерел, передусім універсали і листи Богдана Хмельницького та його сподвижників (Максима Кривоноса, Івана Золотаренка, Мартина Небаби та інших). Вона готувала також до друку кілька збірок документів доби Гетьманщини. Зростає науковий авторитет дослідниці. Їй замовляють статті до найсолідніших тоді енциклопедичних видань: спочатку «УРЕ», пізніше «Радянська Енциклопедія історії України», «Советская историческая энциклопедия». Чимало в чому ці енциклопедичні видання застаріли, але багато в чому зберегли своє позитивне значення. Останнє стосується і статей О. М. Апанович, котрі майже позбавлені звичних для того часу ідеологічних штампів. Основні ж зусилля ювілярки були зосереджені на дослідженні історії запорозького козацтва. На цій ділянці української історії було небагато бажаючих працювати (маємо на увазі істориків-професіоналів, а не аматорів). По суті єдиним істориком, крім О. М. Апанович, котрий займався цією проблематикою, був Володимир Голобуцький. Віддаючи належне позитивним моментам двох монографій останнього — «Запорожская Сечь» (К., 1957) та «Черноморское казачество» (К., 1961), слід зазначити, що вони багато в чому були вторинними (в основному був використаний фактичний матеріал, накопичений А. Скальковським, Д. Яворницьким, І. Крип’якевичем та іншими), виразно вульгарно-соціологічний підхід був характерним для оцінки багатьох складних явищ історії України та Запорозької Січі. Не випадково саме Голобуцький на сторінках «Українського історичного журналу» підтримав по суті погромницькі тенденції щербиччини (див. його статтю:«Актуальні питання історії України доби феодалізму і завдання радянських істориків» — 1973, № 9). Враховуючи це, козакознавцем номер один у материковій Україні, гідним продовжувачем справи Дмитра Яворницького, починаючи з 50-х років, слід визнати саме О. М. Апанович. Особливо яскравий вияв її плідна праця в цьому напрямку знайшла у двох монографіях: «Запорозька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії: 50—70-і роки XVIII ст.» (К., 1961) та «Збройні сили України першої половини XVIII ст.» (К., 1969). Це було справді нове і вагоме слово у козакознавстві! І справа тут не тільки в потужній і чудово проаналізованій джерельній базі, котра, в свою чергу, значною мірою складалася з архівних джерел. У цих книгах, особливо у другій, авторка обґрунтувала концептуальну тезу про те, що збройні сили України, навіть в умовах колоніального наступу Російської імперії, котра використовувала козаків у своїх загарбницьких цілях і водночас поступово позбавляла самостійності, зберігали серйозний мілітарний потенціал, забезпечили багато в чому перемоги над Османською імперією, врешті залишилися важливою ознакою Української козацької держави. Варто підкреслити, що Дмитро Яворницький такі не встиг написати 4-й том своєї «Історії запорозького козацтва», і тут найближчим попередником О. М. Апанович стає А. Скальковський, концепція котрого багато в чому відбивала думку офіціозу з його зневажливим ставленням до запорожців і козаків узагалі. У цьому відношенні погляди О. М. Апанович не мають нічого спільного з поглядами Скальковського, вона на підставі солідного кола джерел підкреслила прогресивне історичне значення українського козацтва. Таким чином, правота народного погляду на козацтво, висловленого в численних історичних думах і піснях тощо, знайшла нове наукове підтвердження. Книга «Збройні сили...», хоча й була видана малим тиражем (3000 примірників), дістала високу оцінку науковців. Водночас це видання було єдиним після довгих років солідним і об’єктивним дослідженням історії запорозького козацтва, чого українська історична наука не знала з 20-х років. Книга стала бестселером, її, без перебільшення, прочитали всі свідомі українці, вона зробила ім’я О. М. Апанович відомим по всій Україні. Це вже тоді викликало невдоволення можновладців, ідеологією яких був російський великодержавний шовінізм. Дві монографії, видані протягом восьми років, склали надійну підставу для захисту докторської дисертації, однак для Олени Михайлівни головним були не наукові ступені, а наука як така, тому вона продовжує активно розробляти козацьку тематику. Велику увагу приділяє дослідженню військової історії України, військового мистецтва козаків та їхніх вождів — гетьманів і кошових отаманів. У останньому випадку історія України і козацтва зокрема персоналізувалася, роль особистості в історії поставала у своїй справжній величі, а не тому приниженні, що нав’язувалося ще «класиками» марксизму-ленінізму. Характерними для цього періоду творчості О. М. Апанович і цього напрямку діяльності є кілька статей, присвячених Богдану Хмельницькому. Про гетьмана України писалося багато, і навіть близькі колеги Олени Михайлівни (насамперед Іван Крип’якевич та Федір Шевченко) створили в повоєнний час солідні дослідження його життя й політичної діяльності. Однак саме в статтях О. М. Апанович вперше подано аналіз і характеристику полководницького мистецтва Великого Богдана, який, за визначенням дослідниці, розвинув основні напрямки стратегії і тактики Війська Запорозького. Крім воєнної тематики, О. М. Апанович зверталася до вивчення і політичних та міжнародних відносин козацтва, його соціально-економічного становища. В той час, коли настирливо пропагувалася теза про нібито непримиренну міжусобну боротьбу козацької старшини та низів, про нібито глибоку внутрішню кризу Січі, викликану її нібито архаїчним устроєм, О. М. Апанович наголошувала на зовнішніх причинах знищення Січі (колоніальний наступ Російської імперії), на прогресивності устрою Січі, котрий був справді демократичним. Наполеглива і плідна праця О. М. Апанович давала все більші результати. Поступово виростало ядро українських істориків, котрі відроджували славні традиції класичної української історіографії, грубо перервані в 30-х роках. Важливу роль як науковець і організатор відігравав Федір Павлович Шевченко, у розквіті творчих сил були М. Брайчевський, Р. Дашкевич, Я. Дзира, Я. Ісаєвич, О. Компан та ряд інших. У цій плеяді українських істориків почесне місце належало і О. М. Апанович. На рубежі 60—70-х років вона є визнаним авторитетом, з її думкою рахуються в академічних колах, на її продукцію виходять позитивні рецензії і за кордоном, що в той час було великою рідкістю. До Олени Михайлівни тяглася молодь, яка шукала порад, консультацій, яка хотіла займатися історією козацтва, творила кінофільми, художні полотна на цю тематику. До числа таких молодих належав і автор цих рядків, тоді ще аспірант першого року навчання Дніпропетровського держуніверситету. На початку літа 1972 року в ДДУ мала відбутися наукова конференція, присвячена 1000-літтю загибелі на Дніпрових порогах великого князя київського Святослава Ігоревича. На неї мали прибути провідні історики тодішнього СРСР. Однак уже подули холодні вітри, про що мова піде нижче, і влада дозволила проведення тільки «Яворницьких читань», хоч і це була непогана ідея. Приїхало, однак, набагато менше гостей, але серед них була і Олена Михайлівна. Ми, студенти та аспіранти істфаку ДДУ, вже з першого разу запам’ятали цю розумну, приязну і симпатичну жінку, котра не тільки блискуче виступила, виявивши при цьому залізну логіку і дотепність, але й охоче відповіла на численні запитання молодих науковців. Мене познайомив з Оленою Михайлівною професор М. П. Ковальський (науковий керівник), а вона дала тоді мені перші важливі поради щодо вивчення українських літописів. Тоді ж познайомилася з О. М. Апанович і майбутній професор, доктор історичних наук Ганна Кирилівна Швидько; їй теж придалися добрі поради відомої дослідниці... 1972 рік приніс зміну керівництва Компартії України. На місце більш-менш ліберального в «українському питанні» Петра Шелеста Москва поставила Володимира Щербицького, котрий з волі Брежнєва і Суслова різко посилив русифікаторську політику в Україні. Ідеологічний апарат ЦК КПУ очолив тоді сумновідомий Маланчук, котрого навіть прозвали «Пол Потом». Розпочався справжній погром. Одним розчерком пера було ліквідовано сім історичних щорічників, з видавничих планів

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин