Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
СЛОВО І ЧАС · с. 12сторінка оригіналу ↗

ТИСЯЧОЛІТНІЙ МИХАЙЛО

Слово Просвіти, №64 за 1999 рік

У виданій 1990 року в Києві книжці «Ключі од вирію» я переповів давню народну легенду, відому під назвою «Михайлик і Золоті Ворота». Другої половини ХІХ століття її публікували у власних записах від простолюду М. Куліш, П. Чубинський, М. Драгоманов, інші дослідники українського фольклору. Всі схилялися до висновку, що крізь віки в дивовижно образній формі проступала згадка про розорення татаро-монголами Києва восени 1240 року. Зміст такий. Коли вороги обступили Київ і старший татарин усівся обідати, в печеню перед ним так і вп’ялася стріла. Стрілив із обложеного міста Михайлик. «О! Да тут, як я бачу, є сильний богатир, не дасть він нам узяти Київ. Видайте, — каже татарин киянам, — видайте мені цього богатиря, то я відступлю від Києва». На те кияни думали, думали, нічого не придумали: «Що ж, треба видати». А богатир тоді: «Останній же раз, — каже, — ви бачили Золоті Ворота. Прийдете завтра й побачите, що їх немає». Сів на коня, обернувся й зронив на прощання: Ой кияни, кияни, панове громадо! Дурна ваша рада: Якби ви мене не оддавали, — Поки світ-сонця, Вороги б Києва не дістали. І, взявши на спис ворота, як ото сніп святого жита беруть на вила, поїхав через татарський стан прямо на сонце. А татари посунули на Київ і взяли місто. Богатир же той живий дотепер. Перед ним лежить хліб і корець води стоїть. Стоять і Золоті Ворота. І якщо хтось, ідучи мимо, скаже: «О! Золоті, Золоті Ворота! Бути вам знов на тому місці, що й раніше!», то золото так і заблищить. А якщо котрийсь цього не скаже або подумає: «Ні, не бути уже вам у Києві», то золото так і померкне. Кажуть, що настане той час, коли богатир повернеться до Києва й поставить Золоті Ворота на те місце, де вони були. Як на мою думку, розгадка притчі — не за сімома замками. Кияни стали здобиччю напасників тому, що продали душу — віддали ворогам на поталу свою духовну сутність, пожертвували правітцівською вірою, конкретно, відступилися від верховного божества астрального культу предків. Не спромоглися стояти непохитно під захистом віками возвеличуваного божества, котрому, як засвідчив у середині VI ст. н. е. візантійський історик Прокопій Кесарійський, вклонялися, було, беззастережно: «Ці племена, слов’яни й анти, не управляються однією людиною, але звіддавен живуть у народоправстві (демократії), і тому щастя й нещастя у них вважається спільною справою. Та й у всьому іншому в обох цих варварських (чужоземних, за дослівним перекладом з давньогрецької, звідки це визначення. — Ред.) племен життя й закони однакові. Вони вважають, що один тільки бог, творець блискавок, є владарем над усіма, і йому приносять у жертву биків та справляють інші священні обряди». Доводив у названій книжці й доводжу, що, почнімо з простішого, Золоті Ворота — один з найдавніших символів в уявленнях щонайвіддаленіших пращурів українського народу про світобудову. Наївного осмислення образ, що снується від первісних вірувань — крізь тисячоліття й тисячоліття, — і дотепер не втрачає своєї сяйної краси, принадної чарівливості. Що й у нашого панотця Золотії ворітця, А за тими ворітцями Стоять стовпи золоті, А за тими стовпами Стоять столи заслані, А за тими столами Сидить батько з синами. Колядки та щедрівки. — К., 1965. — С. 51. Цей виспів — не про земну юдоль, а про небесну благодать. Вималювано омріяний взірець родини на всевишньому престолі. Піднесено до високості, яка хіба ж не зблискує щедро сріблом-золотом владарів світу. Певно ж, від такої сиводавнини, що до неї і мислю не долетіти, відлунює наївне уявлення про ідеальної гармонії сім’ю господаря весвіту. Первісна творча наснага, очевидно, відбилася від таких же тисячолітніх горизонтів, які щонайраніші мотиви в зображенні олімпійської сім’ї богів, явленої давньогрецькою міфологією. Ми діти Сонця. Людство — міліардами літ виношене дітище Сонця. Таке міркування залишив у спадок мудрішим, як він сподівався, наступним поколінням В. Вернадський. В людському мисленні — самовираження природи, всесвіту. В людській душі — природжене відчуття космічного безміру, вселенської нескінченності, незнищенності всього сущого, через що й живе не мусить щезнути безслідно. Воістину, як об’єктивно, так і за одвічним відчуттям, розумінням, ми діти безмежної вселенської вічності. Маємо великий, на 50 аркушів, том колядок і щедрівок, виданих під грифом Академії наук України. Записані переважно наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть. Золоті дрібки від цілісного колись світогляду наших попередників. Складалося те світосприймання, наважимося ствердити, протягом тисячоліть. Безперечно, до хрещення Русі. Коли б не були записані ті колядки та щедрівки, а мова їхня — від мови автохтонів. Теорії про формування української нації і української мови в XIV—XVI ст. н. е. — ті ж самі валуєвські укази на відторгнення фізичної і духовної сутності українського народу від вічності, від цілісного всеземного розвитку цивілізації. У пам’яті колядок і щедрівок, у пам’яті неоглядного моря української народної творчості — відгомін буття українського роду-народу від первоз’яви людини в межах нинішньої Української держави, а точніше, на споконвічних етнічних українських землях на терені Європи. Буття, яке — павіть правічного слов’янського древа. Ніяким теоріям не знищити, не вирвати укорінену у вічність пам’ять українського роду-народу. Її бережуть якщо вже не писемні джерела, не чужоземні свідчення і навіть не археологічні сліди, то незглибна пам’ять фольклору, народної творчості в усіх її виявах — народнопісенній, календарно-обрядовій поезії, ремеслах — гончарстві, ткацтві, вишиванні, різьбленні, які крізь віки й віки доносять до сучасності головні символи світогляду найраніших поколінь. Іпостась Архангела Михайла, чиє ім’я дало назву величному та одному з найдавніших київських соборів, — символ певного історичного періоду, ближчого до сучасності. А прищеплювався він на тисячолітньому древі так званого язичницького світогляду, успадковуваного поколіннями й поколіннями предків українського народу. Як на мій розсуд, Михайлівський собор закрив капище, де киянами вшановувався, пошлімося на вказане Прокопієм Кесарійським, «бог, творець блискавок». Відомі зображення Архангела Михайла із, сказати б, вогненним мечем у руці. Немов сплетені язики полум’я — клинок піднятого вгору меча в його правиці. А для відповідним чином підготовленої уяви, наче переплетені блискавки, — клинок того меча. За прореченням — меч духовний. Призначається для боротьби з гріхом. Не прискіпуючись до того, наскільки це узгоджується з церковними канонами, зауважу, що в популяризаторських писаннях з релігії ще й у ХІХ столітті поширювалися такі роз’яснення: «Кроме Ильи, частичные или случайные заместители Перуна — св. Георгій, Петръ, Михаилъ и Марія Магдалина (Огненная Мария), также Богородица и сам Бог» (Юльянъ Яворскій. Громовыя стрълки. — К., 1987). Це пізніша християнська традиція. А що ж раніше? Не дратуватиму усталені переконання твердженням, що Кий — «бог, творець блискавок». Вкажу на те, що само напрошується. Мабуть же, божеством, якому вклонялися кияни, захисником, охоронцем був небожитель такої сили, яка пов’язувалася з блискавкою-громом. Вірогідно, здатний спопеляти вогнем, а отже, й пускати вогненні стріли. Духовність корінних родів, племен на землі, яка нині в кордонах України, ніколи не розвивалася виокремлено, а варилась у велетенському європейсько-азіатському казані. Пригадаймо. Коли сліпий та мудрий Гомер повідував про повернення героя Троянської війни Одіссея від північно-західного узбережжя Малої Азії до Греції, то повернув його корабель так, що він прибився до берега кіммерійського, де, за еллінськими уявленнями, течія Океану-ріки вливалася в море. Там розташовані місто й країна людей кіммерійських, Хмарами й млою вповиті. Ніколи промінням ласкавим Не осяває їх сонце в блакиті ясній світлодайне, Чи від землі воно йде у зоряні неба глибини, Чи повертається знов до землі з неосяжного неба, — Ніч лиховісна там вічно нещасних людей окриває. Гомер. Одіссея. Переклад Б. Тена. — К., 1968. — С. 186. На краю світу перед Одіссеєм розкривається «широкобрамна оселя Аїда». З-поміж інших перед його очима змигує в потойбічному царстві велетенська тінь Оріона. Звірів гонив він по луках, що рясно цвіли асфоделом, — В горах пустинних колись за життя повбивав отих звірів Мідною він булавою, яка не ламалась ніколи. Там само. — С. 202. Оріон — легендарний мисливець з Беотії, вознесений у небо зоряним сузір’ям. У давньогрецьких міфах увічнений також «озброєний києм... Ареїтой». Головна його прикмета — що визнавав єдину зброю — залізну палицю. Напрошується порівняння з героєм української народної казки Котигорошком. Він просив коваля викувати булаву. Тричі випробував, кидаючи вище хмар. Аж за третім разом та, що впала аж на дванадцятий день з дощем, виявилася придатною. Чи ж не цей мотив своєрідно забринів на переломі XVII—XVIII ст. під пером українського поета Климентія Зіновіїва? Глянь, суху стрілу козак в небо запускає, А на землю вже вона мокрою вертає. Значить, хмару дощову та стріла проткнула І небесних оболок ледве не торкнула. Цит за: Марсове поле, кн. 2. — К., 1989. — С. 90. Але це пізніше. Значно раніше давньогрецька міфологія привела свого найвизначнішого героя Геракла на Подніпров’я, де він у печері над Бористеном пізнав напівзмію-напівдіву, і вона народила трьох синів. За моїм міркуванням, то грецьке оздоблення скіфського тлумачення міфу, сутність якого — праукраїнська. Чи протоукраїнська. А в основі — свято Купала, символіка якого — одруження світлоносного божества з богинею води, подібно, як Зевса з Данаєю. Про змієногу богиню в Гілеї, в лісистій місцині Нижнього Подніпров’я, вже аж у І ст. до н. е. коротко повідав і Діодор Сіцілійський, визначний еллінський історик. За його версією, змієдіву пізнає не Геракл, а Зевс, і народжує вона не трьох, а лише одного сина. Здається, можна навіть здогадатися, що спричинило розбіжність. Згідно з українською народною казкою, «був собі чоловік та жінка, а в них було два сини і дочка». Останніх трьох зманив змій. Мати плакала, а тоді «узяла відра да й піша по воду до колодязя, набрала води да іде — коли це горошина котиться по дорозі да й вскочила у відро, а вона і не бачила. Прийшла додому, виливає воду — коли дивиться: горошина у відрі; вона узяла да й із’їла, і од тієї горошини уродився син. Дали йому ім’я Покотигорошко...» (А. Афанасьев. Народные русские сказки. — М., 1984. — С. 205). Очевидно, Діодор Сіцілійський у І ст. до н. е. був обізнаніший із праукраїнськими чинниками на Північному Причорномор’ї, ніж Геродот у V ст. до н. е., за переказом якого змієдіва народила трьох синів. Перший давньогрецький поет, ім’я котрого відоме, — Гесіод, жив десь у VIII—VII ст. до н. е. У поемі «Теогонія», себто родовід богів, раціоналістично систематизував давньогрецькі міфи, протиставивши свою поезію героїчному епосові як тверезу «правду» гарній «брехні». У доскіпливого Гесіода Геракл зі зброєю доісторичного періоду — звичайною палицею. А вже Пісандр VII ст. до н. е. у своїй «Гераклеї» дав героєві бойову палицю й одягнув його в левову шкуру. Одне з цінних надбань Британського музею — червонофігурний килик, тобто чаша, з Аттіки. Робота античного майстра Брига. Датується V ст. до н. е. Цікава для нас тим, що Геракл зображений, як вважається, у скіфському одязі. Зупиняє силенів, захищаючи разом із Гермесом богиню Геру. Несподіване те, що у вбранні Геракла нічого не примітити від кочівників. І головний убір зовсім не такий, як зазвичай у войовників зі Сходу, із Середньої Азії. На той час невід’ємними атрибутами Геракла були не тільки перекинута через плече левова шкура та бойова палиця в руці, а й лук, з якого, за одним з переказів, учив його стріляти й скіф Тевтар. Але на згаданому килику права рука оборонця Гери вільна, а в лівій він тримає, вірогідно, як знак якогось чину, Зображення на плиті з овруцького шиферу, виявленій 1997 р. при розкопках руїн Михайлівського собору в Києві

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин