Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
ЦІКАВО ЗНАТИ · с. 16сторінка оригіналу ↗

СИБІРСЬКА ОДІССЕЯ ЗАПОРІЖЦІВ

Слово Просвіти, №64 за 1999 рік

В історії Війська Запорізького Низового є чимало сторінок, які до цього часу або маловідомі, або ще не прочитані. Куди тільки не водили наших предків батьки-отамани «на герць погуляти, слави здобувати» — в Москву, Польщу, Францію, не говорячи вже про Туреччину і Крим. По волі і по неволі були наші лицарі в Сибіру і навіть на далекій Алясці. А згадаймо, яку веремію вчинив у далеких від рідного краю землях запорізький козак Омелько Пугач, відомий у Російській імперії, якій він мало не вкоротив віку, як Ємельян Пугачов. Цікавий епізод із сибірського життя за участю запорізьких козаків розшукав у минулому столітті серед неопублікованих архівних матеріалів професор Харківського університету Л. Буцинський. Треба сказати, що після загарбання Кучумової держави в XV ст. Москва робила все, аби щойно придбана «зємліца» була найскоріше колонізована. Проте охочих їхати на нові місця в Московськім царстві катастрофічно бракувало. Тому заселення Сибіру здійснювалося майже силоміць. Туди засилалося багато різного непевного люду, часто звичайних злодіїв, для яких поняття моралі, совісті, закону було дуже й дуже далеким і незрозумілим. Уряд, між тим, поселенців усіляко заохочував до осідлого життя: надавалися необмежені земельні наділи, кошти на розвиток господарства, посівний матеріал, худоба тощо. Але новоспечені селяни все це швидко прогулювали, пропивали, а як жити потім не було за що, то збивались у ватаги і грабували всіх, хто тільки попадався на їхньому шляху. Не кращими були і сибірські служилі государеві люди, а також і сибірські козаки, про що є безліч документальних свідчень. Наша історія про запоріжців датується 1619 роком. Невідомо, за яких обставин п’ятдесят козаків потрапили в московський полон. У ті часи козацьке військо брало участь у частих війнах із Московським царством на боці Речі Посполитої. Під час так званої Смути козаки допомагали саджати на московський трон усіх Лжедмитріїв. У 1618—1619 роках двадцятитисячне військо гетьмана П. Сагайдачного підтримало польського королевича Владислава в його змаганнях за московський трон. Тоді «всепагубный враг Сагайдачный с остальными Запороги» взяв Москву, здобув і знищив Калугу, Єлець та ряд інших міст. Козацькі загони здійснювали рейди по всій Московській землі і буквально спустошили її. Брак кадрів, особливо військових, у тодішньому Московському царстві, істотно ослабленому під час Смути, примушував використовувати на государевій службі, особливо на близьких і дальніх окраїнах, навіть військовополонених без їхньої на те згоди. Отже, в той час команда з п’ятдесяти військовополонених запоріжців була під орудою воєводи в м. Алатир (це в сучасній Чувашії). Козаки всіляко чинили опір намаганням примусити їх служити Москві, проти якої вони воювали і в якій вбачали ворога. В малолюдному містечку, розташованому на межі степу, дикого поля, запоріжці так опанували ситуацією, що тамтешній воєвода змушений був скаржитися цареві: «Запорожские черкесы (тодішня назва українців у московських документах) ходят в городе со всяким боем и чинят великий задор, а по которым дворам они стоят и те дворники приходят и говорят, что де черкесы похваляются всяким лихим злым умышлением и выспрашивают, сколь далече к Дону». А реальність їхньої втечі була очевидною, бо мали вони добрих коней, зброю, палке бажання вирватися на волю. Тож утримати їх від утечі і приборкати годі було думати. Реакцією на лист воєводи стало те, що цар Михайло Федорович наказав із цього небезпечного гурту вибрати сорок чоловік і заслати до Тобольська. Там їх мали зробити пішими козаками, надати грошове і хлібне жалування нарівні з місцевими сибірськими козаками та примусити нести службу. Повернутися в Україну до січового товариства з такої далечини стало набагато складнішим. Але, небажаючи служити ворогові, хлопці в Сибіру не засиділися. В 1620 році, скориставшись нагодою, втекли перші вісімнадцять запоріжців. А було це так. Томський воєвода спорядив караван суден, щоб переправити вантаж хліба та 560 рублів (сума на ті часи дуже велика) із Тобольська в Томськ. Караван мав спуститися по Іртишу до впадіння його в Об, потім по Обі піднятися проти течії до Томська. Шлях неблизький і небезпечний. На караван часто й густо на воді й на берегах чатували розбійники, які полювали за товаром. Із цим караваном пересилалися до Томська і дев’ятнадцять литовських військовополонених. Караван було доручено конвоювати вісімнадцяти запорізьким козакам на чолі з отаманом Шершнем. Для нагляду за ними було приставлено кілька томських козаків. Спочатку в дорогу вирушила перша партія з хлібом. Друга партія служилих томських людей вирушила пізніше і мала з собою згадані 560 рублів. Коли перша група дійшла до місця впадіння Іртиша в Об, запорожці разом із литвинами перебили усіх томських козаків, які були з ними. Дочекавшись служилих людей, які везли гроші, побили і їх. Далі виникла проблема, як з найменшими втратами пройти кілька тисяч кілометрів ворожою територією, де на кожному кроці чатувала небезпека і перспектива знову опинитися в полоні. Немаючи змоги обтяжувати себе вантажем з усім необхідним, в тім числі й харчами, бо йти треба було пішки, вони, забравши гроші, манівцями рушили в неблизький світ туди, де «ясні зорі, тихі води». Ішли вони вниз по Обі, затим через басейн Печори, Північної Двіни, Онеги. Далі мали намір пройти до України. Випадковий подорожній, із томських козаків, проїздив через місце побоїща і, угледівши там місцевих жителів, які розбирали по домівках кинутий хліб, учинив їм допит. Довідавшись, що сталося, чимдуж кинувся до м. Тобольська з донесенням воєводі про пригоду. Той послав гінця до Березова з наказом будь-що піймати і повернути втікачів. Але запоріжці з литвинами були вже далеко. Вони проминули Урал, по дорозі поповнивши свою касу за рахунок валки купців, у яких відібрали 180 рублів і 30 золотників перлин. Сибірські козаки, послані по Шершня та його гурт, утікачів не догнали. Через те спересердя напали на іншу валку купців і пограбували, з чим додому й повернулися. Знайшовся лише один відчайдух — син боярський із Тобольська, який із п’ятьма сибірськими козаками продовжив погоню. Запоріжців, одначе, він не догнав, бо ті випередили його на кілька днів і йшли, ні на мить не зупиняючись, прокладаючи собі дорогу де зухвальством, де грошима. Є свідчення їхніх контактів із властями на теренах нинішньої Архангельської області. Так, пустозерський воєвода Анкіфов, зустрівши їх біля р. Печори, був до них дуже привітним: нагодував, напоїв, продав їм горілки і навіть дав можливість помитися в лазні. Таку свою поведінку він згодом пояснював тим, що гості начебто ввели його в оману, назвавшись томськими козаками, які, мовляв, їдуть до царя з важливою справою. Але місцеві селяни стверджували, що запоріжці зібрали поміж себе 50 рублів і вручили їх воєводі, що й вирішило справу на взаємну користь і задоволення. А от, проходячи повз містечко Яренськ на р. Вичегді, воєводі, який виявив надмірну цікавість, хто вони, звідки й куди прямують, вони відрізали: «А вам то що до того, хто ми і куди йдемо?». На тому й розійшлись. Усе йшло гаразд, поки не добралися до м. Каргополя, поблизу озера Лача. На жаль, серед них знайшовся один зрадник. Від групи втік козак і один із провідників. Вони дали знати воєводі. Той підняв селян, підсилив їх півсотнею стрільців з каргопольської залоги. Вони кинулись навздогін і догнали козаків у лісі. Шершень з товаришами прийняли бій. Частина його людей загинула, частина потрапила в полон. Сам же він із чотирма товаришами пробився. Подальша їхня доля невідома. Вважається, що вони благополучно дійшли додому. Решта запоріжців із цієї команди, ті, що залишились у Сибіру, за донесенням тюменського воєводи, втекли до калмиків. Це сталося під час експедиції на озеро Ямишеве, куди вони були відряджені по сіль. Тут події розвивалися не так драматично, як з отаманом Шершнем та його групою. Ймовірно, що від калмиків вони без перешкод добралися в Україну. Так закінчилася сибірська одіссея вільних синів Запоріжжя, яких Москва хотіла проти їхньої волі використати на своїй службі. Добрий приклад нащадкам: «Нехай ворог знає, повік не гадає знущатися над козаком!». Гарій КАЛАЙДА, м. Запоріжжя

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин