Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
БЕЗ МОВИ НЕМАЄ НАЦІЇ! · с. 5сторінка оригіналу ↗

МИ — СВІДКИ ПАРАДОКСІВ?

Слово Просвіти, №65 за 1999 рік

Напередодні третього тисячоліття у нашій державі відбулися неабиякі події: футбольна збірна України перемогла збірну Росії, Кличко побив чорношкірого американця, з першого у світі морського космодрому запущено українську ракету «Зеніт». Україна перебуває серед восьми країн світу, які будують літаки, і вона збудувала найновіший і найкомфортабельніший АН-140, показавши цим, що може і на що спроможна. У день Покрови Україна стала тимчасовим членом Ради Безпеки Об'єднаних Націй. Наш народ показав і показує всьому світові свій колосальний потенціал і неперевершений талант. Але, скажіть мені, для кого і для чого цей наш потенціал і цей наш талант? Це так, у чомусь ми злітаємо до космічних висот, а в чомусь, не менш важливому, ми проявляємо нашу непростиму бездарність. Ми стали свідками дивного парадоксу нашого часу: з одного боку, утверджуємо нашу державність, а з другого — власними руками перетворюємо наш народ у національно безлику масу, без власної мови і культури. На наших очах, при підтримці владних структур і засобів масової інформації, відбувається процес кобзонізації і кавенізації української культури. Для різних приблуд створюються всі умови, щоб вони проголошували з екранів наших телевізорів «Я с вами, ребята», приходьте на мої виступи. Але в нашій державі таких умов не створено ані для Євгена Дударя, ані для Павла Глазового... Окремі антинаціональні і антиукраїнські сили посягають уже не на нас, національно і світоглядово сформованих, а на душу наших дітей. Подивіться дитячу програму на державному каналі УТ-1 «Вечірня казка», де постійно й безсовісно українськомовні ведучі з гарною усмішкою запрошують наших дітей до російських мультиків, так якби наших, українських, нема, і чого ще кілька років тому в нас не було. І що ця програма пропонує українській дитині, майбутньому будівничому нашої держави? Від неї не хочуть багато, хочуть лише, щоб вона стала байдужою до своєї рідної мови і культури, щоб вона стала слухняним громадянином національно безликої держави. І така національно безлика держава, яка сьогодні в нас будується, влаштовує і цілком влаштовуватиме багатьох, хто так чи інакше дорвався до влади. Недавно ми з дружиною повернулися з поїздки до Закарпаття і Львова. В Ужгороді й Мукачевому у 27 кіосках і на розкладках, які оглянули, не знайшли жодної київської або львівської української газети, але зате побачили київські російські часописи «Комсомольскую правду», «Известия», «Факты», «Бульвар» і багато інших. Серед 50—60 російських найменувань ми знайшли тільки по 2—3 локальні газети. Нас приголомшив Львів, цей бастіон українського націоналізму і української національної свідомості. У жодному кіоску тут не було не те що «Літературної України», але й державою видаваних газет «Голос України» чи «Урядовий кур'єр». Тут, де зароджувався український націоналізм, ми не побачили ані націоналістичного «Шляху перемоги», ані націоналістичного «Українського слова». А ми їх шукали. І тільки «Шлях перемоги» випадково знайшли на розкладках неподалік пам'ятника Шевченкові. І, скажіть мені, що з того, що в Західній Україні при владі українські націонал-демократи, коли в тій же Західній Україні на очах тієї ж нібито української влади під прикриттям синьо-жовтих прапорів відбувається процес планової і посиленої рерусифікації нашого народу, процес кобзонізації нашої культури, триває планова, послідовна і добре оркестрована політика обездуховлення нашого народу. Я особисто був співучасником двох спроб донести до владних структур інформацію про цей жалюгідний стан у нашій державі, думаючи, у своїй наївності, що вони про це не знають. Мене особисто навіть приймали на розмову, уважно вислуховували, гарно посміхалися і співчували, і на цьому все закінчувалося. Сьогодні я можу сказати з повною відповідальністю, що наші прохання, наші протести, наші благання, наші переконування нічого не дали й не дадуть так довго, як довго владні структури не схочуть цього чути і як довго виконавча і законодавча влада будуть інертні й індиферентні до українських національних справ і як довго вони сприятимуть поширенню російської мови і культури в нашій державі. Ситуацію цю ми зможемо змінити лише тоді, коли патріотичні промови на таких форумах, як сьогоднішній, змінимо на конкретну працю. І я запитую всіх нас, зібраних сьогодні ось тут, невже ми всі — і «Просвіта», і Конгрес української інтелігенції, і Спілка письменників, і українські часописи та видавництва, і сотні громадських організацій — невже ми настільки бездарні й недолугі, що неспроможні і нездатні спільними зусиллями зорганізувати у кожному місті України хоч один кіоск і хоч одну книгарню з українськими виданнями, хоча б такі, як у Києві книгарня «Наукова думка» або у Львові книгарня НТШ? В Ужгороді і Львові нема українських київських газет тому, що їх туди не привозять, але російські туди надходять масово. Скажіть, будь ласка, хто і чому не доставляє в українські міста українських газет і книжок? Подумаймо лише — в Українській державі, у її західних регіонах (я й згадувати не буду про наші східні і центральні регіони), так, у цих західних регіонах, де нібито українська влада, — в українських кіосках і в українського продавця не можна купити української газети, але зате скільки завгодно російських газет і книжок. Скажіть, будь ласка, хто ж ця влада і що це за влада, для кого вона і для чого вона, невже вона служить нашому народові? Якщо не закасаємо рукавів і якщо не візьмемося не завтра, у третьому тисячолітті, а вже сьогодні до конкретної праці, якщо не перетворимось із професійних і вічних нарікальників у ділових і конкретних людей, якщо нашу бездарність будемо прикривати патріотичними промовами і кличами, тоді всі ми разом і кожний з нас окремо є і буде співвідповідальний за цей наш непростимий стан української мови, української культури і української духовності в державі, яка зветься українською. Наше видавництво «Смолоскип» у конкретній праці готове взяти якнайактивнішу участь. Осип ЗІНКЕВИЧ, директор видавництва «Смолоскип» В Україні, крім називного (титульного) народу, проживають ще 126 етнічних груп (нацменшин). Проте, на відміну від Росії, Афганістану, Швейцарії та інших подібних країн, Україна не багатонаціональна держава, а держава з багатонаціональним населенням (М. Скрипник, І. Дзюба). Етнічні групи в Україні є з походження не автохтонними, а «напливовими». Українцям не властива «одраза до чужих облич» (М. Костомаров) і до чужих мов. Навіть автор гасла «Україна — для українців!» М. Міхновський у своєму проекті Конституції самостійної України (1900) писав: «Українська мова — офіціяльна, всі інші мови — вільні». Це демократична, цивілізована позиція. Українці не відчувають потреби мовної гомогенізації, отже, й асиміляції неукраїнців. Звинувачення в тому, що українці в Україні хочуть зайняти таке ж становище, яке мали росіяни в СРСР Рівненської областей, Північної Буковини і Закарпаття; — удержавлення російської мови в Україні було б законодавчим закріпленням результатів «політики доконаних фактів» — політики винищення, депортації, винародовлення українців і заселення України неукраїнцями; — надання державного (офіційного) статусу мові однієї з етнічних груп було б виявом нерівноправності й пониженням гідності інших етнічних груп України; — визнання в Україні російської мови державною (офіційною) призвело б у кращому разі до «квебекизації» країни, а в гіршому — до подій балканського чи афганського зразка; — аргументи на кшталт того, що росіян у нас 22 відсотки, що російською писали Т. Шевченко і Є. Гребінка, що її хочуть зробити в Україні іноземною, що російська мова — це рояль, а українсь-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин