Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
БЕЗ МОВИ НЕМАЄ НАЦІЇ! · с. 7сторінка оригіналу ↗

РУЙНАЦІЯ ДУХОВНОЇ СФЕРИ ЖИТТЯ

Слово Просвіти, №65 за 1999 рік

На урочистих зібраннях, творчих вечорах, під час проведення різноманітних форумів з трибун нерідко можна почути слова про те величезне значення, яке мала земля Черкащини в історії народу України — давньоруська земля полян, головного східнослов’янського племені, навколо якого формувалася наша перша держава. Центр українського козацтва, перший його головний осередок, основа для формування держави козацької. Земля, де народилися і знайшли свій останній притулок отцізасновники сучасної української нації — Богдан Хмельницький і Тарас Шевченко. «Ясні зорі, тихі води», «садок вишневий коло хати»... Таке уявлення про нашу Наддніпрянщину, напевне, мають лише ті, хто жодного разу в житті не мав нагоди відвідати цю «Мекку українства». А ті, хто приїздить сюди побачити «справжню, матірну Україну»? Що вони тут бачать? Майже цілком зросійщена, а краще сказати, космополітична молодь, зруйновані національні традиції, цілковите невігластво людей у всьому, що стосується історії рідного краю. Черкащина, здається, більшою мірою пережила ту глибоку культурну катастрофу, жертвою якої стала вся Україна. Досліджуючи її історію, важко позбутися враження, що руйнування духовної і душевної сфери життя нашого народу було наче спеціально продумане, сплановане і реалізоване якоюсь темною надприродною силою. Культурне зростання, духовний розвиток, саме існування нації, по суті, є наслідком постійної плідної співпраці народу і його творчо активної частини, яку тепер часто називають «елітою», «інтелектуалами», «суспільною верхівкою», а раніше йменували просто інтелігенцією. Народ стихійно виробляє якусь ідею, інтелігенція її підхоплює, творчо і теоретично опрацьовує і робить тим ідеалом, який згуртовує народ, перетворює його на націю. За що ми всі, праві і ліві, «східняки» і «западенці», багаті і бідні, любимо і цінуємо Тараса Шевченка? За те, що він був першим, хто глибоко усвідомив «душу народу» — стихійно вироблені народом уявлення про свою історію, культуру, традиції, інтереси, творчо осмислив їх, підняв на високий професійний рівень. Що, по суті, треба зробити для того, щоби духовно знищити цілий народ? Необхідно якимось чином зупинити роботу його «фабрики ідей», розірвати творчу співпрацю народу і його інтелігенції, нав’язати широкому загалу послуги чужих, іноземних виробників «духовної продукції». Що й було зроблено. Національно мисляча інтелігенція, починаючи від письменників і закінчуючи сільськими вчителями, протягом тридцятих років була усунута як не фізично, то морально. А ті, хто спромігся пережити репресії та голод, загинули чи опинилися за кордоном під час Великої Вітчизняної війни. Паралельно йшло тотальне знищення українського духовенства, знов таки починаючи від митрополитів і закінчуючи сільськими парафіяльними священиками. Нині на небесах моляться Богу за нас сотні святих мучеників за віру: уже сьогодні канонізовано більше 100 новомучеників черкаських, знищених сталінським режимом. Але творча снага народу полягає втому, що він завжди знаходить у собі сили замість загубленої «еліти» народжувати нову, не менш плодовиту. Так було в нас на початку XVII століття, коли місце спольщених «руських» князів посіло козацтво. Так було і наприкінці XVIII століття, коли на уламках зруйнованого козацького устрою нова українська інтелігенція започаткувала могутнє національне відродження. Щоби не допустити повторення цього процесу в тридцятих роках нашого століття, треба було зробити народ творчо нездатним. А найпростіший спосіб досягти цього — прищепити думку про непотрібність і шкідливість самого націотворення. Обставини складалися так, що денаціоналізаційні процеси розгорталися в Україні начебто самі по собі, майже без стороннього впливу. У такій багатонаціональній державі, якою був Радянський Союз, організувати вищу освіту із сотень спеціальностей на всіх національних мовах було неможливо, а отже, більшість вузів мусила застосовувати загальнозрозумілу російську мову. Як наслідок, вступити до вузу більше шансів мав той, хто навчався в середній школі російською мовою, а отже, попит на національні школи об’єктивно ставав невеликим. Наявність спільної політичної й економічної системи робила непотрібним ведення виробничої та будь-якої документації національними мовами. Спільний інформаційний простір стимулював ведення телеі радіомовлення, створення кінофільмів тощо російською мовою. Зростання міграційних процесів призводило до необхідності створення мігрантам комфортних умов на новому місці проживання: у спілкуванні з ними оточення переходило на загальнозрозумілу російську мову, що робило вивчення ними національної мови практично непотрібним. Велика кількість міжнаціональних шлюбів призводила до того, що спілкування в змішаних родинах велося загальнозрозумілою російською мовою. Отже, сама наявність багатонаціональної радянської імперії створювала практичну, об’єктивну необхідність національного нівелювання населення, і перспектива створення в майбутньому «нової історичної спільноти — радянського народу» була не такою вже фантастичною, як тепер іноді здається. Як наслідок, український народ народжував інтелігенцію, пристосовану до нових «інтернаціональних» умов, а нова інтелігенція несла народові свої «інтернаціональні» ідеї. Як показує світова практика, «інтернаціональна», викохана на так званих «загальнолюдських цінностях» культура, культура, яка не має глибокого національного підґрунтя, не спирається на національні традиції, ментальність, фольклор, не є плідною, народжує лише поверхові культурні форми. Що принесли Україні русифікаційні процеси? Усі покинули читати Шевченка і перейшли на Пушкіна? Змінили Панаса Мирного на Льва Толстого? Аж ніяк. Українське полишили, а російського не навчилися: творити в рамках набутої культурної традиції, набутою мовою завжди важче, ніж своєю рідною, а отже, йшов процес поступового згасання самого творчого потенціалу нації. Ці процеси разом із систематичним «вимиванням» талантів із українського середовища до московських театрів, інститутів, майстерень настільки знекровили професійну українську культуру, що вона ще якось зберігалася лише в межах двох своєрідних резервацій: фольклору та складної для розуміння простого читача елітної літератури. Україна ставала типовою провінцією. На жаль, після набуття Україною незалежності ситуація мало змінилася на краще. Відсутність продуманої національної політики, хитання влади між українськими незалежницькими і радянськими традиціями, сприяння збереженню так званого «спільного інформаційного простору» призводять до того, що денаціоналізаційні процеси в Україні, і зокрема у нас на Черкащині, активно продовжуються. Особливо це помітно у комерційній сфері: всі без винятку фільми, які продаються в нашому обласному центрі, зняті або дубльовані російською мовою; кількість аудіокасет російських виконавців явно перевищує кількість українських. Більше і гірше того, до старих денаціоналізаційних процесів додалися і нові, ще небезпечніші. «Радянський патріотизм», розширення рамок патріотизму зі свого власного народу до загальнорадянської спільноти, по суті, був специфічною формою всесвітніх процесів глобалізації, що охопили нашу планету в XX столітті. Нівелювання всього національного, перехід до інтернаціональних культурних форм так характерні для нашого часу! Ті залишки національної культури українського народу, які ще й досі зберігаються, незважаючи на всі намагання імперії їх знищити, тепер опинилися під подвійною загрозою: з одного боку, зберігається сильний тиск з боку «російської» культури, з другого — все збільшується вплив культури «американської». Фактор впливу так званої «американської», а по суті ще більш інтернаціональної за «російську» масової культури зростатиме із втягненням України до світового культурного процесу, зокрема — із зростанням у нашій державі кількості тих, хто знає англійську мову. На нашій землі позначаються всі характерні для сучасного «постіндустріального» світу риси руйнації традиційного суспільства. Йдуть активні процеси розірвання духовних зв’язків між людьми на всіх рівнях, починаючи від сім’ї і завершуючи нацією. Природна потреба людини в особистісному розвиткові, повазі до її індивідуальності перетворюється глобалізованою масовою культурою на культ людського еґо: «живи сам і не заважай жити іншим». Місця для любові і співчуття до ближнього в цій системі цінностей залишається все менше. Культурна глобалізація, яка охопила нині Україну, є третьою, після знищення національної інтелігенції і зросійщення значної частини населення держави, складовою частиною нашої культурної катастрофи. Що далі? У світовій практиці, на жаль чи на щастя, важко знайти приклад ситуації, подібної до нашої. Але окремі історичні аналогії з деякими країнами можна провести. В Ірландії, наприклад, за століття англійського панування було майже повністю забуто ірландську мову, яку нинішні власті країни з перемінним успіхом відновлюють. В Чехії рідна мова у XIX столітті існувала лише як мова усного спілкування селян, але стараннями місцевої інтелігенції та чехословацького уряду вона була перетворена на досконалу сучасну літературну мову. З нуля довелося відновлювати, фактично створювати заново державну мову Ізраїлю — іврит. Не хотілося б у невеличкій газетній статті закликати до культурного перевороту в окремо взятій Черкаській області або ж повторювати те, що десятки разів писалося й переписувалося в десятки газет на початку 90-х років. Але ж і змиритися з тим, що ми бачимо навкруги себе, теж не хотілося б, а дещо можна зробити вже тут і нині. Варто звернути увагу владних структур і громадських організацій на досвід московської мерії, яка зобов’язала будьякі іноземні вуличні написи, рекламу, назви магазинів тощо в обов’язковому порядку дублювати російськими літерами і російською мовою. Відповідним органам треба було б уважніше ставитися до дешевої відео-й аудіопродукції, що завозиться до нас контрабандним способом або виготовляється місцевими українськими «піратами» і продається за відверто заниженими цінами. Є можливість впливати на застосування державної мови під час проведення молодіжних фестивалів та акцій. Необхідно всіляко сприяти тим російськомовним громадянам України, хто має бажання, але не має можливості самостійно вивчити державну мову. А найголовніше, про існування культурної проблеми треба завжди пам’ятати і при нагоді порушувати її на загальнодержавному рівні. Тільки за такої умови збережеться держава і зростатиме її авторитет серед світової спільноти. Максим СТЕПАНОВ метрополії, сепаратистські домагання додаткових прав і пільг на території українського етносу. Нині в Україні є влада, яка дозволяє експансивним представникам російського етносу домагатися й отримувати вищевказані права і пільги! Причому вони, зверніть увагу, борються саме за статус російської мови, а нам рекомендують боротися за «реальний розвиток її». Тож, шановні російськомовні громадяни України, боріться за реальний розвиток російської мови, а не за статус, як це роблять у всіх інших цивілізованих державах, і не творіть чергового насильства в Україні! Ослабте загарбницький натиск в етнокультурній царині. Поверніть загарбаний інформаційний простір державі! Будьте цивілізованими людьми, а не загарбниками! Валентин МИТЮРА

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин