Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
ТАРАСОВА ГОРА · с. 10сторінка оригіналу ↗

ТАРАС ШЕВЧЕНКО: СВЯТИНЯ І СУЧАСНІСТЬ І оживе добра слава, Слава України... Т. Шевченко

Слово Просвіти, №65 за 1999 рік

В історії світової культури є немало титанів, духовний внесок яких до вселюдського поступу — загальновизнаний і ні в кого не викликає жодного сумніву. Таким світочем для людства став і Тарас Шевченко. Лише недруги нашого народу в усі часи намагалися знеславити генія, адже добре розуміли, що Шевченко — це не Малоросія, а Україна з мільйонами Шевченків, яких народжувало вогненне слово поета. І це чи не найпершими збагнули Шевченкові кати, один з яких (шеф жандармів та головний начальник ІІІ відділу Орлов) доносив царю Миколі І: «З улюбленими віршами (Шевченка) в Малоросії могли посіятися і з часом укріпитися думки... про можливість Україні існувати у вигляді окремої держави» [1, с. 67]. Нарешті маємо «окрему державу» — самостійну Україну. Та не всі примирилися із цією реальністю, адже для декого наша державність до цього часу є «буряковою» республікою, в якій «писателей быть не может» [2]. Саме тому і сьогодні дехто знову пише про Шевченка та інших українських письменників з такою нестримною ненавистю. Про причину їхнього шаленства нетяжко здогадатися, адже Тарас Шевченко — це Україна. А скомпрометувати генія — значить зганьбити саму Україну та довести неспроможність її народу збудувати власну державу. Хто ж має нарешті покласти край цій цинічній зухвалості та раз і назавжди зупинити знущання над національними святинями нашого народу, над якими віками безкарно глумилися колонізатори України? Науковці? Письменники? «Просвіта»? Невже нині потрібно доводити комусь, що поет не був вурдалаком, вампіром, упирем, вовкулаком?! Ні! Тарас Шевченко, як і генії інших народів, не потребує оправдання перед будь-ким, тим більше перед ігнорантами із «Киевских Ведомостей», які добре знають, ким для України був і сьогодні є Шевченко. Саме тому вони й намагаються принизити, розтоптати, зробити божевільним саме його, генія. Та автор «Вурдалака» [3] забув, що нанесена ним публічна образа Шевченкові є наругою над найсвятішими почуттями всього українського народу, для якого він був, є і завжди буде не лише поетом та художником, а й найдорожчим Учителем, духовним Батьком та Пророком, найбільшим Авторитетом. Подібне знущання над Шевченковою пам'яттю неможливо було зупинити в часи бездержавності України. Однак сьогодні у нас є власна держава, і якщо вона справді українська, то має стати на захист честі нації і насамперед повинна позбавити свого громадянства автора «Вурдалака» та зупинити випуск усіх антиукраїнських видань, подібних до «Киевских Ведомостей». Цього вимагає вся Україна! Слід нагадати недругам нашого народу, що наші попередники ще у скорботному 1861 році збагнули, що духовним керманичем України є і завжди буде Шевченко, який ніколи не дасть їй загинути «в круговороті історії, не здійснивши свого призначення» [4, с. 129]. І настав час здійснити це призначення, адже наш народ і сьогодні, як і колись, хоче творити не Шевченків міф України, а Тарасову Україну на непохитному фундаменті його безсмертних заповітів, його високої духовності, яка стояла і буде завжди стояти на сторожі нації. Прислухаймося ж до голосу нашого народу біля вічно живої Шевченкової могили: «Дорогий Батьку Тарасе!.. Ти є одинокою силою тепер тут, на Україні, яка може допомогти нашому народові закріпити нашу державність...» (М. Соломко. 25 липня 1992 року) [5]. «Маючи такого велета світової культури як великий Кобзар, український народ повинен відродити свою національну культуру і велич, що були страчені до сьогодення» (хор «Каменярі». 2 липня 1989 року). якого наш український народ побудує величний будинок вільної, соборної і незалежної неньки-України» (О. Дикий. 23 жовтня 1992 року). «Україну і Шевченка розділити не можна... Сьогодні ми будуємо нову Україну і нам допоможе Шевченко. Він з нами... Звідси бере початок все велике і добре, бере початок Правда і Любов до України... Будьмо достойними цієї Землі і її великого сина» (Пронюк. 7 червня 1993 року). «Перша думка, яка з'являється, коли приходиш до Шевченка, ...про те, що Україна була, є і буде вічно! Але треба й робити багато всім нам для цього» (запис 18 вересня 1993 року). «Боляче від того, що немає Тарасової України... Хочеться жити, щоб була! Має бути! Вірю в це...» (С. Головатий. 2 липня 1994 року). Як бачимо, наш народ не уявляє України без Тараса Шевченка. А його лідери? Чи не відреклися вони від українського Пророка так, як це зробили їхні попередники у 30-х роках, публічно заявивши: «Не під прапором Шевченка, а під прапором Леніна-Сталіна трудящі нашої країни... будують нове соціалістичне суспільство... » [6, с. 125]. Інакше чим можна пояснити те, що, незважаючи на волевиявлення нашого народу проголосити у незалежній Україні найпершим і найбільшим національним державним святом — день народження Тараса Шевченка, Верховна Рада відмовилася зробити це, хоч утвердила немало релігійних і світських свят за вісім років свого функціонування. А чи турбується сьогодні наша держава про масові та академічне видання Шевченкових творів, які в незалежній Україні мали б бути у кожній родині? Ніхто не виконує і своєї обіцянки про перетворення Канева в українську Мекку, до якої через наші злидні все менше і менше приходить шанувальників Кобзаря, незважаючи на незмінну любов народу до нього. А відмова від національної ідеї — хіба це не зречення Тараса Шевченка, який стоїть біля витоків нашої державності, нашої незалежності? А ставлення до української мови, яку геній підніс до рівня найрозвинутіших мов світу, з боку урядовців та депутатів, які не бажають говорити нею навіть у Парламенті, хоч і прийняли Закон про її державність. А порушення сучасними лідерами та народними обранцями священних Шевченкових заповітів і найбільшого з них — любові до рідного народу? А публічне збиткування над світлою пам'яттю Тараса Шевченка, не зупинене жодним із сучасних державотворців у незалежній Україні?.. Однак слід нагадати про те, що ще єна світі український народ, котрий не зраджував свого Пророка і ніколи його не зречеться. Саме він і примусить нарешті своїх лідерів будувати у незалежній Україні свою власну державу разом зі своїм духовним Батьком, який уже півтора століття веде Україну до її воскресіння. Свого часу Україна віддавала всі свої таланти Росії для піднесення її культури. Настав час і їй, а насамперед тим її дітям, які обрали Україну для себе батьківщиною, прийняти як свою її державність та виявити повагу до нашого народу, як виявила її у ХІХ столітті прогресивна польська молодь, яка прийшла до висновку, що шляхті, яка живе на українській землі, лишається «або полюбити народ, серед якого вони живуть... або ж, якщо для цього не вистачить моральної сили, переселитися в землю польську, заселену польським народом..., для того, щоб нарешті звільнитися самому перед собою докору в тому, що і я... закриваю дорогу до розвитку народу, в хату якого я заліз непрошений...» [7, с. 94]. І спокутуючи гріхи предків перед Україною, ці юнаки присвятили все своє життя невтомній праці, спрямованій на відродження України, розвиток її культури та науки. Цими юнаками були славнозвісні Володимир Антонович, Тадей Рильський та Борис Познанський, які розділили з нашим народом його нелегку долю і своєю працею та любов'ю

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин