Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
П О С Т А Т І · с. 15сторінка оригіналу ↗

НОВІ ВИДАННЯ

Слово Просвіти, №65 за 1999 рік

Нові мандрівки — вже не з власної волі — підірвали здоров'я, але не вбили віри в зцілюючу силу мистецтва. Й на канадській землі талант художника засвітився новими, оригінальними, чи не найяскравішими барвами. 5. Вам залишаю промені надії Про що думає митець-самітник, який живе смиренно нині, доживає віку після земних борінь-спустошень при Божій обителі? І чи достатньо вигострений духовний зір його, аби уздріти мож було оте, що поза межею видимого? Отам, де теж щомиті триває боротьба — не за життя людини чи країни — за долю світу й всесвіту. В ім'я спасіння людства. Людина, мічена талантом як всевишнім божим даром, — це і є передусім борець — у царстві духа. Її призначення — свідчити про те, що недосяжне духовно незрілим, короткозорим — про вищі істини-прозріння. Мабуть, недаремно судилося Леонідові Перфецькому пройти не одне дантове коло пекла на цій землі, аби згодом у картинах обнародувати свої містичні, апокаліптичні видіння. Поволі наближався він до своєї основної теми, що стала вінцем його мистецького життя. ... Іще в 1920-х роках художник виконував розписи церков у Галичині. Відтак звертався до церковного малярства, перебуваючи в Польщі, Австрії, співпрацював у Парижі з головною фірмою релігійного мистецтва — «Генеральною прокурою»... Вільне володіння французькою мовою й неординарний малярський хисту царині церковного розпису — все це сприяло налагодженню зв'язків з французькою церквою у франкомовному Квебеку і, само собою зрозуміло, з українськими церквами... Недосконалість оцього світу — мабуть, оце з літами, судячи з його картин, непокоїло митця чи не найбільше. Земні боріння — марнота. Ніщо. Таке усвідомлення прийшло з роками, засвоїлося іще з пилом фронтових доріг. Бо справжнє звільнення приходить лише зі П’ятий ангел трубить (IX, 1) свободою духа. А людство само себе губить, зневажаючи древні пророцтва. Невже Об'явлення св. Іоана Богослова, пойменоване греками Апокаліпсисом, — остання книга Нового Заповіту — може стати останньою сторінкою життєпису людства? Треба бити на сполох: отямтеся, люди, поки не пізно! Припиніть безумство братовбивства. Важко сказати, із мук і в муках, а чи з полегкості прозріння народжувались оті 24 картини-попередження на теми Апокаліпсиса. Але скільки в них утілено болю-співпереживання за долю людства, скільки тривоги. Біблійні мотиви художник «гармонійно», якщо так можна мовити, поєднав із ядерними, атомними проблемами сьогодення... Та побачивши — вжахнувшись — сумний фіналзасторогу, як і свого часу Лотова жона уздріла попеліючий Содом, художник не позбавляє нас надії, не прирікає стати соляними стовпами — од розпачу й безсилля. Уже переливаючись останнім атомом своєї суті в царство духа, вже вириваючись увись зі своєї земної оболонки, він ще встигає сказати нам, земним подорожнім, словами Іоана Богослова, найголовніше: «І бачив я нове небо й нову землю» (21:1). Тож і простуймо на цей несхибний маяк-орієнтир. І утішаймось променем надії. Володимир ГЕРМАН ПОРАДНИК НА ЩОДЕНЬ Пономарів О. Культура слова: Мовностилістичні поради: Навч. посібник. — К.: Либідь, 1999. — 240 с. Культура мови — невід’ємна складова частина культури загальнолюдської. Й щонайменший мовний огріх, стилістичний ґандж чи недоречно вжите слово псують загальне враження про мовця, особливо ж, коли він перебуває в центрі загальної уваги, себто виконує певні керівні суспільні завдання. Надзвичайно важливою є ця проблема — культури слова, мови взагалі — для народів, означених віками бездержавності. Обравши чи виборовши врешті-решт самостійний — державницький шлях поступу, нововідроджена країна ще довго не може позбутися мовних впливів учорашнього зверхника. Мова її, як живий організм, хворіє невластивим їй слововживанням, сліпим калькуванням, мовними покручами, названими суржиком, фонетичними неточностями... Україна, на жаль, не стала винятком із загального правила. Вельми пригнічують освічену культурну людину, свідомого громадянина незалежної держави, мовні «перли», що зриваються з уст найвищих наших посадовців, починаючи від Президента й закінчуючи тим же рядовим жеківським чиновником. І вже, направду, немає меж справедливому обуренню, коли цією «хворобою» хибують диктори радіо і телевізії, журналісти, правники, актори... «Як основа духовності народу, мова є підмурком нації. Історія дає багато прикладів, коли зі зникненням мови зникав народ». Тож і легковажити мовною проблемою є щонайменш злочинно. Й наведені слова Олександра Пономарева зі «Вступу» до його нової книжки «Культура слова» звучать як засторога усім нам: плекаймо цей скарб нетлінний, оберігаймо його як зіницю ока, од забур’янення й намулу. І лише тоді вона, мова наша, засвітить у красі свої алмазносяйні грані. До речі нагадати, що Олександр Пономарів є автором понад 150 наукових праць, провідним вітчизняним мовознавцем. Історія й культура української мови, її відродження та утвердження як державної — один із найголовніших напрямків його досліджень. Доктор філологічних наук, професор, академік АН Вищої школи України, Олександр Пономарів є не лише найсерйознішим у цій галузі теоретиком, але й великим практиком: очолює кафедру мови та стилістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Його мовознавчі статті у провідних українських газетах викликають жваве зацікавлення громадськості. Як заступник голови «Просвіти» і член Центрального правління Товариства Олександр Пономарів є членом редколегії й постійним автором нашої газети. Нова книга Олександра Пономарева вигідно вирізняється з-поміж інших подібних тим, що є назагал практичним посібником, не переобтяженим сухими правилами й громіздкими дефініціями. Як зазначено в анотації, у посібнику даються конкретні «поради щодо вибору слів, вимовних, наголосових та морфологічних варіантів, синтаксичних конструкцій для найкращого висловлення думки в різних стилях української літературної мови. Рекомендації автора ґрунтуються на мовному досвіді українського народу, відбитому в творах класичного та сучасного письменства». Великим позитивом посібника є те, що в ньому використовуються як взірці живі, а не заскорузлі мовні форми, на конкретних прикладах показується синонімічне багатство нашої мови, її фразеологічні осяги. Відчувається пристрасність автора, і вона цілком виправдана, коли йдеться про «старорежимну» комунізовану топоніміку, про мову реклами й невмотивоване використання росіянізмів, про повноцінне повернення в словообіг репресованої режимом фонеми «ґ» та небажаних тоді для вжитку слів-«націоналістів»... Про місце державної мови в незалежній Україні автор веде хвилюючу розповідь у розділі «Роздуми й коментарі». «Від попередніх розділів книжки, — читаємо у вступі до нього, — цей відрізняється тим, що в ньому йдеться не про лексичні, фразеологічні, граматичні та стилістичні особливості української літературної мови, а про її роль у житті держави, у духовному відродженні нашого народу. Написані наприкінці 80-х — на початку 90-х років статті відбивають різні етапи становлення української мови як державної та функціонування її в незалежній Україні». Слід зазначити, що досвід створення подібних практичних порадників в Україні уже напрацьовано. Згадаймо хоча б принагідно книжку «Як ми говоримо» Бориса Антоненка- Давидовича, «Складні випадки українського слововживання» Євгенії Чак, «Словник труднощів української мови» за редакцією Світлани Єрмоленко та інші... Працю Олександра Пономарева можна вважати і як доповнення до цих та не названих іще посібників з такої важливої проблеми, як культура рідної мови, і водночас «найновішим словом», оскільки в ній ураховано і новопосталі проблеми, й останні досягнення в галузі мовознавства. Написана цікаво, змістовно, лаконічно, книга читається як своєрідний мовознавчий бестселер. Ураховуючи всі названі й неназвані переваги, книгу допущено Міністерством освіти України як навчальний посібник для студентів гуманітарних спеціальностей вищих закладів освіти. Й насамкінець, аби зайве не агітувати тих, хто ще не встиг її придбати, варто навести слова Івана Дзюби з передмови до книги під заголовком «Порадник на щодень»: «Ця книжка мала б стати настільною для журналіста і службовця, диктора і студента, ділової людини і школяра; не зайвою вона буде в кожній культурній родині». Тож долучаймося до рідного живого слова, аби відчути себе нарешті справжньою великою — єдиною! — культурною Родиною, ім’я котрій — Україна. В. Г.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин