Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
ЗАПРОШУЄМО ДО ЗНАЙОМСТВА · с. 16сторінка оригіналу ↗

Багато із того, що я малюю, — я не бачив наяву; це інтуїція, підсвідомість, спогади, що формуються в ідеї, образи... Важливо ту мить зупинити і встигнути зафіксувати на полотні... Валерій Франчук

Слово Просвіти, №65 за 1999 рік

Любов ГОЛОТА: — Назва цієї роботи «Світлиця душі моєї» одразу завертає мене в 70-ті роки, в ті часи, де гуляє наша з Франчуком молодість, де кожен з нас із готовністю і залюбки цитував поезії М. Вінграновського як приклад духопіднесення покоління і його невіддільності від природи: «Ходімо в сад. Я покажу вам сад, де на колінах в яблуні спить вітер» або: «У синьому небі я висіяв ліс, У синьому небі, любов моя люба, Я висіяв ліс із берези і дуба. У синьому небі я висіяв ліс...». З плином часу і сад, і ліс, і саме небо набралися інших кольорів — тепер це тони і напівтони осені, барви бабиного літа... Тепер пейзаж душі вибирає собі за фон не блакитні сувої безмежної висоти — він ловить золото осіннього сонця, яке «світить, світить та не гріє», але — голубить: і вохристий лист на землі, і пониклі, але могутні, уже задивлені в зиму дерева, і контури старої церквиці, яка теж наче зібралася в ірій, але хрест міцно прив’язав її до неба саме тут, на оцій землі, на Україні. Церква і Україна — ці два мотиви завжди присутні на Франчуковому полотні, завжди переплетені, як євангелічні перекази і народна поетика у християнських псальмах і кантах, — але в кожному окремому випадку мають своє емоційне звучання: від елегійного до вічового, набатного. І все ж дзвони Франчукових церквиць — тут, на нашій землі обітованій, вони голосні навіть тоді, коли контури церкви — сам спогад про неї. Ось чому «Світлиця душі моєї» — це не химерна уява, а земля і небо, населені деревами, птахами, рідними і ворожими людьми, а точніше — їхньою повсякчасною присутністю в уяві художника. Чиє вікно летить за вітром, чий силует приховано в ньому? Куди летять птахи і чому немає в розмахові крил прощальної елегійності? Скоріше, це гайвороння граєм вкручується в золотом наснажене небо, у світ, значущий настільки, що й лист, який паде на землю, читається як давній пожовтілий пергамент... І навіть ця Франчукова тривога у цьому полотні — золота, дорогоцінна душі, яка сприймає свою батьківщину наче давню материнську світлицю, наче відсвіт родинного вогнища, наче велику, окату-золоту! — сльозу, яка вигострює око в мить просвітління і осяяння... Може, саме звідси — насичений золотий колорит картини, яка, здається, світиться зсередини, випромінюючи тепло і любов, звідси — самобутність Валерія Франчука — поета пензля... Василь ОСАДЧИЙ: — Картині В. Франчука «Ніч на Покрову» можна було б дати підзаголовок «Вітер із Півночі...» Так, маємо саме той випадок, коли народна прикмета справджується. «Якщо вітер із Півночі, то Імення Феодосія Гуменюка — художника і громадянина — вже давно не потребує жодних рекламних солоспівів і закликань. Споглядання його творів — це завше свято зустрічі з прекрасним; симфонія барв його полотен чаруюча; світ його образів — піднесено-хвилюючий; творчість його — глибоко національна, вкорінена в найтонші пласти українського духу. Тому й національне мистецтво без цього митця немислиме. Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1993), Феодосій Гуменюк є не лише першорядним сучасним українським художником, але й високоталановитим педаго- Засновник — Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Реєстраційне свідоцтво № 1007 від 16.03.1993 р. треба чекати великого снігу...», «Якщо не листом, то снігом...» — так кажуть у народі. Як не дивно, але позачасові виміри надають картині серйозної виразності. Думаю, що в цьому випадку варто наголосити на народному, демонологічному змісті. Ми знаємо, яку роль у житті села відігравала церква, яких поневірянь вона зазнала на своєму шляху. Знаємо й про те, що на Запоріжжі була церква святої Покрови, що запорізькі козаки вважали святу Покрову своєю покровителькою. У книзі Олекси Воропая «Звичаї нашого народу» наводиться козацька дума про Самійла Кішку, у якій співається: А срібло-злото на три части паювали: Первую часть брали, на церкви накладали, На святого Межигорського Спаса, На Трахтемирівський монастир, На святую Січовую Покрову давали — Котрі давнім козацьким скарбом будували, Щоб за їх, вставаючи і лягаючи, Милосердного Бога благали. Не беруся стверджувати, що полотно В. Франчука має історичну підоснову у прямому своєму вираженні, але те, що зображена на ньому церква пограниччя, що на ній лежить печать і нового, і старого села, чогось дуже традиційного, — то це напевне. Можна було б міркувати, що це церква часів голодомору, церква шістдесятих років, але часові виміри настільки сумарні, що до нашої душі промовляє народний, апокрифічний дух. Володимир ГЕРМАН: — Найдосконаліший творець — Природа. Мистецтво — це всього лише її копіювання, наслідування. Більш або менш вдале. Залежно від обдаровання. Але талановите, безсумнівно. Якщо ідеться про митця. Про справжнього митця. Про майстра. Сліпе копіювання — це шлях у нікуди чи втеча у фотографічність, у мертвотний академізм. Цим власне і грішило чимало колишніх навіть великих живописців — до появи першого дагероскопа. Цим страждає чимало художників і нині, при наявності найприцільнішої оптики. Одухотвореністю — ось чим хвилює передусім небайдужого споглядача художній твір. Так, як хвилює сама одухотворена Природа. Вона ніколи не залишає байдужою людину, в якої є серце. Вона, природа, хвилює одухотвореністю свого життя. Одухотвореністю вмирання й передчуттям наступної обнови — народження. Народження через вмирання. У новій якості. Оновленій, вищій. Як умирає зерно, аби відродитися цар-колосом ізнову померти зернятком у землі — до Чи любите ви живопис, чи часто буваєте на виставках художників, які живуть і працюють поруч з вами? Безперечно, що скажете «так» і «ні»... На жаль, так сказали і ми, троє працівників редакції газети «Слово Просвіти», троє поетів — Василь Осадчий, Любов Голота, Володимир Герман. Відомий український живописець Валерій Франчук не питав нас про любов до живопису — він просто зайшов у редакцію, поглянув на голі білі стіни, а через пару днів разом із своїм другом Миколою приніс кілька картин і розмістив їх над нашими робочими столами. І — сталося! Настрій у нашій затурканій кімнаті перемінився. Картини диктують нам не суєтне, а глибинне; думається і пишеться зосередженіше — здається, рідкісна Франчукова постійність і непохитність творчих принципів наснажує поле кімнати, де твориться ваша і наша газета. Шкода, шановні читачі, що ви не всі маєте змогу побувати на цій маленькій персональній виставці, але ми вирішили розповісти вам про неї — кожен про ту картину, яку найбільше вподобав. А всім цікавим знати сповіщаємо, що персональна виставка Валерія Франчука працює по 16 листопада на Андріївськім узвозі, 23, у музеї Івана Кавалерідзе. Зам. № 0331211. Наклад 3000. Головний редактор Любов Голота

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин