Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
П О С Т А Т І · с. 10сторінка оригіналу ↗

ЙОГО НАЗИВАЛИ «ПРОРОКОМ АТОМНОГО ВІКУ»

Слово Просвіти, №67 за 2000 рік

Володимир Вернадський — одна з найчільніших постатей у науковому світі ХХ століття, учений-гуманіст рівня й осягу титанів мислі епохи Відродження. Його наукові відкриття — це, без перебільшення, прозріння в майбутнє. Тому справедливо і по праву академіка Вернадського вважають людиною ХХІ століття, а його наукові розробки — підмурівком науки майбутнього, науки третього тисячоліття... В інтелектуальному арсеналі кожного народу є люди-самородки, які, очевидно, перейнявши ще на генному рівні досвід, напрацьований усім людством, ставали не лише найвидатнішими вченими-світочами свого часу, але й фундаторами нових напрямків і цілих галузей науки, себто на десятиліття (а то й століття) випереджали сьогодення, в якому були провісниками майбутнього. До цієї когорти учених-енциклопедистів, видатних інтелектуалів-гуманістів і в найширшому розумінні філософів-мислителів найвищого, неземного польоту, належить і один із найдостойніших синів українського народу Володимир Іванович Вернадський. Слово фундатор, себто основоположник, до імені цієї великої людини справді титанічних осягів і неосяжних наукових зацікавлень можна безпомильно додавати безліч разів: ґрунтовність його розробок, теоретична передбачливість і далекоглядність, потверджена згодом практикою, цінність відкриттів і скрупульозність їхніх обґрунтувань стали основоположними підвалинами таких нових наук, як геохімія, біохімія, космологія у широкому розумінні цього слова, фундаментом розвитку вчень про ноосферу та біосферу... Ідеї Володимира Вернадського лягли в основу нових напрямків розвитку геології взагалі, й зокрема мінералогії, петрографії, кристалографії, гідрології та гідрогеології, а також біології, географії, ґрунтознавства, радіології, екології... До кола зацікавлень ученого входили також явища, пов’язані з радіоактивністю; він висунув низку теоретичних положень з геохімії рідкісних і розсіяних елементів, пошуків радіоактивних мінералів, окреслив значення і роль живих організмів у геохімічних процесах; його розробки лягли в основу методології визначення абсолютного віку гірських порід. Історія, методологія, організація науки, проблеми наукової етики — іще один штрих до переліку наукових і просто людських зацікавлень ученого. Мірою відповідальності перед суспільством повинні бути осяяні, на його думку, всі вчинки й результати наукових діянь учених мужів: «Вчені не повинні закривати очі на можливі наслідки їхньої наукової праці, наукового поступу. Вони мусять почуватися відповідальними за всі наслідки їхніх відкриттів. Вони мають пов’язати свою працю з кращою організацією всього людства». Як актуально звучать ці слова-застереження людини, яку називали «пророком атомного віку», в наш справді атомний, із уже гірким досвідом «чорнобильський» вік. Місце і роль людини в координатах світу і Всесвіту — ці проблеми століттями хвилювали як учених-натуралістів, так і теологів та представників інших — здебільшого навколоокультних наук. Й усе ж такого цілісного вчення, яке випередило наукову думку на цілі століття, до появи розробок ученого не було, і ним стало вчення Вернадського про біосферу (термін увів у науковий обіг 1875 року австрійський геолог Е. Зюсс) та воістину революційне вчення про ноосферу. У вузьконауковому значенні ідеться про оболонку земної кулі, в межах якої відбувається взаємодія природи та людського суспільства. Ця тема розроблялася зокрема й філософом-берґсоніанцем і математиком Е. Леруа та видатним геологом і палеонтологом П. Тейяром де Шарденом. (Деякі вчені, зокрема М. Голубець, розглядають ноосферу як біосферу на новому етапі її розвитку.) Відмінність і прогресивність, революційність учення Вернадського полягає передусім у тому, що до освоєння природи атома та його глибин людина розглядалась як ледь не сліпа іграшка в руках природи з погляду натураліста чи інших вищих сил з погляду теолога або окультиста. Й відтепер уперше в історії цивілізації людину починають розглядати як могутню геологічну силу, здатну впливати на найглобальніші, планетарні процеси. (І як засвідчив наш буремний вік, не завжди позитивно.) «Я бачу зараз, що те, що ми переживаємо, виходить за межі нашої країни. Вперше «світовий» характер соціально-політичних процесів у ході людської історії явно виходить з більш глибокого субстрату людської історії, з геологічного субстрату, що лежить в основі історії людства, з нового стану царини життя в нашій планеті — біосфери, ноосфери, в якій людство стає вперше могутньою планетарною геологічною силою, де може геологічно виявлятися його думка, його свідомість, його розум» (Вернадський В. Із спогадів). Учення про ноосферу — складна наука, що перебуває в стадії постійного теоретичного оновлення. Розвиток учення Володимира Вернадського простежується у працях академіків Б. Соколова, Є. Федорова, О. Яншина, К. Ситника, М. Голубця. Відповідно до сучасних уявлень, ноосфера являє собою «єдину систему людина—виробництво—природа, що розвивається на основі природничоісторичних законів, які визначають організованість біосфери та навколишнього космопланетарного простору відповідно до інтересів сучасного і майбутнього людства. Формується під впливом космічних факторів в умовах складних взаємовідносин і взаємозв’язків природи й суспільства, дедалі більшого впливу людини на навколишнє середовище, коли розумова діяльність суспільства стає головним визначальним чинником цілеспрямованого розвитку». Згідно з ученням, важливими факторами утворення ноосфери є соціальноекономічні умови життя людини, зокрема її виробнича та наукова діяльність. Людина, пізнаючи закони природи й суспільства, вдосконалюючи техніку та технології, активно впливає на перетворення природи, часткою котрої є сама. Вплив людини поширюється на всі оболонки ноосфери. Поряд із традиційними складовими ноосфери — антропосферою (сукупність людей як організмів), техносферою (сукупність об’єктів, створених цілеспрямованою діяльністю людини та природних об’єктів, змінених цим процесом), деякі вчені окремішньо виділяють іще соціосферу. Остання являє собою сукупність соціальних факторів, характерних для певного етапу розвитку суспільства у його взаємодії з природою, розум людини та досягнення, пов’язані з ним. До ноосфери належать змінена людиною жива й нежива природа, освоєні людством природні ресурси та природоохоронні об’єкти. Отак зовсім коротко й схематично, як для газетної публікації, — про учення, яке тією чи іншою мірою дотичне ледь не до всіх відомих нині наук. Тож навіть важко переоцінити значення того імпульсу, який дало вчення Володимира Вернадського розвиткові світової науки взагалі, й вітчизняної зокрема. Торкнемось іще одного аспекту багатогранної наукової діяльності ученого й громадянина. За своє довге, як за земними мірками, життя — а народився він 12 березня 1863 року у Петербурзі й завершив свою земну путь 6 січня 1945 року в Москві — Володимир Вернадський зарекомендував себе не лише як геніальний теоретик, але й блискучий практик, великий організатор науки. Для нас, українців, знаменним є те, що, живучи в буремних 1917—1921 роках в Україні, яка була вітчизною його батьків і джерелом вічного власного натхнення, Володимир Вернадський був невтомним організатором і натхненником створення найголовнішої наукової установи своєї прабатьківщини — Академії наук УРСР та її першим президентом. Ця діяльність могла б стати предметом висвітлення не те що окремої статті — великоосяжної монографії. Воістину доводиться лише дивуватися всеохопності генія ученого-природознавця. Тож бодай штрихово-хронологічно означимо віхи його наукової діяльності: 1909 року Володимира Вернадського обрано академіком Російської академії наук; у 1914 році ученого призначено директором Геологічного і мінералогічного музею Петербурзької академії наук; з 1919 року він — академік АН УРСР; у 1919—1921 роках — президент АН УРСР; у 1922—1939 роках Володимир Вернадський працює директором заснованого ним Радієвого інституту АН СРСР у Ленінграді; у 1926—1930 роках очолює Комісію з вивчення природних продуктивних сил, а з 1940 року — Комісію з ізотопів... Викладацька діяльність — іще одне свідчення того, що справжній науковець не замикається в колі власних вузько-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин