СЛОВО І ЧАС · с. 11сторінка оригіналу ↗
«СОНЦЕМ ЗІГРІТИЙ, ДОЩАМИ СІЧЕНИЙ...» (над поезіями Андрія Малишка)
Слово Просвіти, №67 за 2000 рік
...Дух зовсім не має в собі якоїсь монолітної сили, що прагне ліпити світ, життя і суспільство за своїм образом і подобою. Щоправда, були намагання проголосити солідарність усіх діячів духовної культури, але всі вони виявилися неспроможними. Поміж носіями різних форм духу, поміж різними виразниками його волі існує якнайглибше, повне презирства і зненависті взаємне відчуження, яке не має аналогів. Є щось свавільне в розумінні, що ніби-то дух в силу своєї природи стоїть — скористаємося тут суспільно-політичним терміном — «на лівому фланзі», що він, інакше кажучи, переважно пов’язаний з ідеями свободи, прогресу і гуманізму. Це хибне твердження багатократно заперечене самим життям. Дух також може, і навіть з більшим успіхом, перебувати на «правому» крилі... Томас Манн. «Митець і суспільство»
Для тих, хто не ознайомлений зі статтею Томаса Манна «Митець і суспільство», нагадаємо, що з певною знеохотою, з якоюсь делікатною вибачливістю починає свою працю німецький письменник, автор всесвітньо відомих романів. Він навіть зауважує, що на питання не дуже хочеться відповідати, але, мовляв... воно поставлене. Йдеться про митця і мораль, про митця і політику. А коли вчитатися, то й про психологію творчості, і про залежність від влади... Великий письменник навіть говорить, що «не можна заперечити того, що в політичному моралізуванні художника є завжди щось комічне, що пропагування гуманістичних ідей майже завжди межує (і не тільки межує) для нього з пошлістю...» Що ж, є над чим міркувати! Справа в тому, що Томас Манн робив ревізію свого духу, особистого життя, намагався на власному досвіді (посилаючись і на авторитет Й. В. Гете) знайти точки дотику між особистісним і суспільним! Не просто буває означити ті межі, де мораль переростає в моралізаторство, і важко погодитися з тим, що пропаганда гуманістичних ідей завжди межує з пошлістю. Тут, на мою думку, треба враховувати контекст сказаного... У час, коли «...в науці, як ніколи, є змога використовувати не просто плюралізм, а справжній розгул методологій (М. Наєнко. Модерне літературознавство у «час єзуїтів». — Л. У. — 4. 25. ХІ. 1999), коли з’являються гори безталанної сірятини, нашим сумлінням керує прагнення знайти по можливості правильний підхід у оцінці мистецьких явищ, прочитати прочитане донедавна, дати тлумачення завульгаризованому розумінню поетичних текстів. Згадуються в цьому випадку (хоча й історичні) нарікання Сергія Єфремова про «труднощі, що коріняться в історичній долі нашого письменника та і в сучасному його становищі. Письменство наше розвивалося під обухом тяжких обставин (втрата пам’яток у старому періоді, невимовний цензурний гніт у новому), що говорити про нормальний розвиток літературного надбання ледве чи можливо...». До цього нарікання годилося б додати і твердження про заполітизованість та вульгарно-соціологічне розуміння самої природи творчості і мистецьких явищ взагалі. Печаттю подібного розуміння часто позначені і роздуми про мистецтво і самих творців, чия оригінальна творчість має непересічне значення і належить до скарбниці української літератури. Однак хочеться застерегти гарячковитих від поспішних висновків, заохотити, якщо не до наукового — то бодай із позицій здорового глузду — осмислення подібних проблем. Тенденція до недооцінки мистецьких явищ, небажання давати повної оцінки творчості тієї чи іншої особистості, замовчування проблеми, руйнація і паплюження національного духу, боязнь лишитися «непрогресивним», а часом і звичайне лінивство — ось головні вади критичної думки. Давно вже треба було б осмислити і проблему політичного компромісу, цього дуже не простого явища, яке породжене (і продовжує породжуватися!) у сфері масової свідомості. Маємо на увазі і данину часові, компроміс на грані фізичного виживання, свідоме підспівування, взаємна змова чи соціальний егоїзм (якщо так можна сказати) між автором і читачем, тематична еклектика тощо. Проблеми, проблеми... Вони ж роз’їдають і душу критики. І якщо ми маємо мало належних оцінок, то тоді поетичний максималізм чи не найкраще висловлює «недоказане»: Її не купиш цвітом провесен, Ані горлянкою, ні чином. Поезія — це діло совісне, Не грайся нею безпричинно. Така собі, не знає старості І на чолі не ставить дати, Із чорним попелом і паростю Стоїть одвічно біля хати. І не легкими переливами — Важкою кров’ю серце кружить, Сяйне крилом своїм малиновим, А чи обніме чи задушить. Таким незвичайним було розуміння природи творчості Андрієм Малишком. Не хочеться навіть цитувати «Історію української літератури» у двох томах: бо там, на жаль, дуже скупо сказано про талант великого українського поета. Хіба цю постать не варто було розглядати в контексті таких творців, як М. Рильський, П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан, О. Довженко, Ю. Яновський, чиї імена давно належать усьому світові. Та й сказати б про те, що Андрій Малишко радів і приходу нового покоління: Гордовите у мужності, зрештою, У піснях, у дерзаннях, у місяцях, Не залякане в ночі арештами, Не допитуване на комісіях. ...Покоління із краю отецького, Голосами — як сурми у хмари! І від тяжкого сну соловецького Не лягають на душу кошмари. Прагнення завжди бути в дорозі, перейнятість упевненою бентегою, навіть порив у незвідане, готовність (разом із народними сподіваннями і болями) приймати те нове, яке тільки виднілось на овиді, віра в моральні людські критерії, зрештою, віра в моральну силу нації — риси, які були притаманні Малишковій музі. Різними були (що гріха таїти — часом некомпетентними) теоретичні міркування Андрія Малишка. А були й такі: «Нам треба глибше й уважніше вивчати глибинні процеси сучасного життя, передусім процес перевиховання і творення нової людини. Людина нового життя мусить бути в центрі наших творчих шукань, в центрі наших поем... Ми не можемо забувати про те, що на наших поемах і віршах через п’ятдесят, сто років нащадки будуть судити про людину нової епохи...» В чому не відмовиш авторові, так це в надії, упевненості і серйозності свого призначення і відповідальності за своє призначення... Творчість Андрія Малишка була зорієнтована на глибинну народність, у ній відчутний постійний поклик до національної свободи, розумінням гідності людської пронизані багато його чудових віршів. Можна говорити про народні типи, про те, на чийому боці перебувають симпатії поета-Малишка. Згадаймо — «Учитель», «Урожай», «Опанас Біда»... Андрій Малишко в українській поезії —
це щедро налитий колос, який, тільки торкни, — сипне щедрим зерном слова... Шевченківську традицію матеріального розцвічування реальності словом треба завжди мати на увазі, коли говоримо про талант Андрія Малишка. Ту ж традицію треба мати на увазі, коли йдеться про історичні та й про пейзажні вірші. Треба враховувати і любов поета до прози Ю. Яновського, О. Довженка, В. Стефаника, до поезії І. Котляревського, Р. Бернса, Ш. Петефі, М. Некрасова, С. Єсеніна, В. Мисика... Мотивами їхньої творчості часто було запліднено поезію Андрія Малишка. Сьогодні — з відстані часу — не так уже й важко дослідити ці впливи. Це згодом його муза набереться громадянської (виразної), малишківської снаги і сміливості. І це вже буде не просто констатація, а гостра критика соціального ладу, який не дає розвинутися творчим потенціям людини. Рембрандти й Рубенси дніпрових чорних піль, Безпаспортні мої да Вінчі й Рафаелі! Скільки гіркоти і любові, скільки точного попадання в корінь соціального зла. Чи не з цих рядків народився критицизм Івана Драча? Згадаймо «Баладу про Сар’янів та Ван-Гогів», та й не тільки цей твір. Андрій Малишко був наділений надзвичайним даром імпровізації. Це можна проілюструвати коротеньким віршем «Син». Поет, використовуючи фольклорно-битійний матеріал, який дивовижно збігається з його внутрішнім людським станом, відроджує саме поняття, що, як алмаз, виграє всіма барвами національного колориту: Прийшов я, мамо, даллю-далечком До тих ворітець, що сиві плечиком, По вашій сльозі, як по крутій горі, По тому крику в календарі, По тій жалобі в ночі вдовині, По вашій долоні, як по долині. Чотири Дунаї пливуть підвіконню, Зрослася яблуня, була калікою, Мати ж як мати, крізь віття чорне На очі синові все небо горне І, щоб сина безвістю не корити, — Починає заново світ творити Із такою ласкою та привітом, Що в воротах камінь зробився цвітом. Все тут віртуозне — і вигадлива (разом з тим звучить природно) рима, і «ворота, що сиві плечиком», і «сльоза, як крута гора», і «долоня, як долина» — сприймаються... І «крик у календарі», і «чотири Дунаї» найпереконливіше творять синтез, надають ідеї нового поштовху до життя. Таких віршів у Малишка багато. Використання цієї рими, запозиченої із народних пісень, зрідка не давало бажаного художнього втілення. Поезії Андрія Малишка притаманне розкріпачення родових, сімейних мотивів (тут і вірші про батька, матір, дядька, знайомих, побратимство...) Конкретні у ранній творчості, вони переростають у сумарне знання, тяжіють до Шевченкових шедеврів типу «Садка вишневого коло хати» — у пізнішому періоді творчості поета. Часто це розкріпачення світу нагадує самосповідь світу, коли (людина — природа — соціум) зливаються і існують у єдності. Андрій Малишко був не поодиноким у своїх стилістичних пошуках і знаннях про стилістичні можливості. Можна навести і приклад подібних пошуків із практики світової літератури. Взяти хоча б вірш Назима Хікмета «Горіх»: Голова моя — хмара із піни, море у грудях моїх. Я — старий горіх десь у парку міському,
Що розрісся тисячним гіллям, Але ні поліції, ні тобі про це невідомо.
Я — старий горіх в парку Гюльхане, І листя, як рибки, блищать-блищать від зорі до зорі. Шелестять, наче хустка шовкова, шепочуться в тиші, — Зірви їх, кохана моя, і витри сльози свої.
Листя моє — руки мої, сто тисяч зелених рук, Сто тисяч рук я простяг — торкаюсь тебе, Стамбуле, Листя моє — очі мої, в захваті дивлюся довкола, Стооко дивлюся на тебе, дивлюся на свій Стамбул.
Листки мої — б’ються, як сто тисяч сердець... Я — старий горіх в парку міському, Але ні поліції, ні тобі про мене невідомо. (Переклав Василь Осадчий) Ми можемо переконатися в тому, що цикл «Визнання» А. Малишка (хоча й дуже оригінальний) та в ньому є й те, що об’єднує його із тенденцією, із розумінням того, як можна спроектувати особисте на світ і навпаки, як можна балансувати на дотичних до світу, як реалізувати задум. Окремої розмови заслуговує тема природи в творчості поета. Велику частку свого люблячого серця Андрій Малишко віддав саме їй: «Соняшники», «Рута», «Бусел» та багато інших поезій. Природа часто була і тлом для поезій, і порадницею в житті... І безперечно, що «Дорога під яворами» — це невмирущий, найточніше добраний символ для свого, невіддільного від народу життя. «Дорога під яворами» Андрія Малишка нагадує мені літописні шматки «Вселюдської пісні» Пабло Неруди, тільки своєї, малишківської пісні. Тут і нова стилістика, і глибокі узагальнення. Враження таке, що поет намагався вкласти у цей твір увесь зміст свого життя. Інтонація сповіді, звертання до дороги, як до жінки (а в підтексті — до згорьованої Україниматері). Високі сплески емоції, які перемежовуються життєвим змістом, справляють велике враження справжності... Іще раз спадають на думку слова Сергія Єфремова: «Виходить із цього, що життєвий: для певної пори характерний змісті в певних, теж для свого часу характерних, літературних формах — ось що має бути обов’язковою силою літературних творів. Життєва сила письменства, його вага залежить найбільше від того, як воно виконує щойно зазначену функцію — показувати й відтворювати живе життя за тих чи інших історичних обставин...»
* * * Сонцем зігрітий, дощами січений, Хлібом годований Черство-суворим, Ти між людьми вже давно помічений Щастям і лихом, Добром і горем. ...Кажуть: у нього життя — картиночка. Кажуть: в сорочці родився до тіла! Тільки не знають, Що та сорочиночка В дальній дорозі, Може, й зітліла. Йдеться про невиказаний (внутрішній) нурт людського життя, про той нурт, про який часто не говориться, про дальню дорогу (про нелегку дорогу) життя. Скарга і не скарга до життя. Щось на зразок перегуку до «у кожного своя доля» чи до народного «життя прожить — не поле перейти». Чуємо докір тим, хто не розуміє справжньої цінності життя. Є тут і жаль, що життя прожите не в бажаній гармонії. Щось понищене! Може, людська краса? І все-таки, притлумлений мотив згоди із гідно прожитим життям поміж людьми. Василь ОСАДЧИЙ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
