Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ · с. 4сторінка оригіналу ↗

Виступ на Установчому з’їзді Українського Народного Руху 18 грудня 1999 року

Слово Просвіти, №67 за 2000 рік

Ті проблеми, які для нас болючі й актуальні, для багатьох партій світу є анахронічними, так само як і національне питання більшістю світової спільноти давно розв’язане. І коли ми лише стверджуємось у тому, що ми є європейською державою, а отже, і нацією, то для абсолютної більшості європейців питання вибору чи проблеми національні є також анахронічними. Чому ж ми після значного, як за сучасним виміром, часового відрізку існування змушені вести мову про те, що не маємо Української держави, — не за формальними, а посутнісними вимірами. І що є цьому причиною? А відтак, що необхідно робити нашій партії, аби держава наша була і національною, і європейською водночассі, як це має місце в усіх самодостатніх національних державних утвореннях Європи. Головною мотивацією у виборі Леоніда Кучми на нещодавніх президентських перегонах була державозахисна реакція, яка зводилася тільки до контурних окреслень держави, а не принципів, на яких необхідно будувати побут, етику, світогляд та естетику, одне слово, всього того, що називається самобутнім оригінальним культурним типом. Так було за давніх Княжих часів, коли на поле битви виходили сіверці, волиняни, галичани, кияни, а з битви поверталися русичами. Найважливішим підсумком з позитивним значенням є те, що за десять років у політично розділеній Україні витворилося поняття єдності і державної цілісності, що може стати потужним поштовхом до нового етногенезу, якщо призупиниться процес загрозливий за руйнівними наслідками — денаціоналізація усіх сфер духовного життя в Україні. На чому ґрунтується єдність культури і стійкість національного типу, в чому він втілюється, ми добре знаємо. Культура наділена високим запасом стійких форм, що не втрачають своєї актуальності протягом усіх віків. Ось чому заходилися руйнувати українську культуру ті, хто хоче владарювати на наших землях. І не через військо, а через владу грошей. Влада грошей творить свою субкультуру, позбавляючи націю права на свою культуру, на її розвиток, на творчість, позбавляє її звичаїв та пам’яті. Безпам’ятна спільнота, яка перейнята лише проблемою виживання у межах відведеного їй часу, — це неповноцінна спільнота, бездуховна, а відтак і безперспективна. Духовна спільність визначається не лише спільним простором, але й часом. Те, що не формується нині, не відкомпенсується ніколи завтрашніми діями, тому що майбутнє формується не лише живими, але й мертвими... Ще з часів римського права існує сентенція, яку ми знаємо: народ є найвишим сувереном влади за умови існування власної держави. Але якщо народ, нація не є найвищим сувереном власної держави, про її існування можемо судити лише за зовнішніми ознаками. Без найважливішого, національного компонента, який полягає в національній культурі, мові, релігії, ми можемо лише говорити про тимчасове політичне утворення. Відомий нам ще з учнівських підручників Ціцерон називав факт захоплення влади однією особою, а чи групою осіб — вбивством батьківщини. Це вбивство, як на мене, триває на наших очах протягом певного часу. Ознакою цього вбивства, за висновками римського правника, є відчуження влади (алієнація) від керованого нею народу, що спричиняється до поступового позбавлення нації будь-якого суверенітету. З усіх суспільних зв’язків для кожного з нас є найдорожчі та найважливіші зв’язки з державою, що здійснюються через усі форми комунікації, де мова, культура, наука та інше мають вирішальне значення. Для того, щоб влада і нація стали партнерами, не потрібні надзусилля. Потрібне елементарне розуміння того, що держава не може бути позанаціональною та без власної ідеології, покликаної підносити моральні засади нації, зміцнювати духовні її підвалини. Тому що навіть найдосконаліші форми державного ладу чи найкращі економічні умови без високих духовних підмурівків — це трухлявина тимчасовості. У мене немає потреби зупинятися на загальновідомій тезі, що системна криза, в тому числі економічна та духовна, є кризою управління, тобто керуючої підсистеми. Метастази цієї кризи проникли в суспільство настільки, що викликали не лише параліч виробництва, а й найстрашніше — кризу довіри до своєї, а не колоніальної влади, зневіру до власної держави. Захистом від корумпованості, тобто внутрішньої та зовнішньої продажності, завжди був і залишається вроджений патріотизм, неухильне бажання бачити свою націю, свою державу не меншовартісною, а рівною серед світової спільноти. Керувати державою можуть і мусять лише ті, в кого особисте підпорядковане національному, суспільному, державному. Без цього поняття відповідальності залишається порожнім звуком. Від цього залежить і реальний статус національної — читай — державної незалежності. Адже в нас ці поняття «державний» і «національний», на відміну навіть від США, — майже полярно розведені. У нас державність ототожнюється з державною бюрократією, яка, — за висловом Є. Кушнарьова, — «перетворила торгівлю владою в засіб особистого збагачення». За його ж словами, ця третя сила — найпотужніша в нашому політичному житті — витворила і власну ідеологію на своєму рівні — «більше влади — менше контролю та відповідальності...». Це вона, третя сила, є причиною всіх негараздів, стимулюючи архаїчні угруповування в їх діяльності, підживлюючи фінансово ліворадикальні політугруповання, аби на зіткненні — штучному — державників з антидержавниками добувати свій інтерес. Завдання партії полягає в тому, аби витворити ідеологію українського патріотизму, витворити внутрішню спонуку керуватися виключно національними інтересами. Національний світогляд, сформований українською історією, українською культурою, українською церквою, українською школою, може лише зцементувати суспільство, творчо зактивізувати, морально удосконалити його. Гарантією дійсної нашої незалежності може стати лише витворення нового національного світогляду, виховання потужної національної еліти. Національним світоглядом, як це має місце в нашого північного сусіда, народ об’єднується у єдину націю. Інших шляхів державотворення не існує. Справжній національний світогляд — це і віра, і воля, і самоповага, — і її перемога, і самопожертва. Національний світогляд ґрунтується на мові, на менталітеті, на національній самобутності, що зумовлена історією та культурним середовищем. Національна ж ідеологія в нас активно витісняється, зводиться до рудиментарності уже сформованою ідеологією влади олігархів. Суть її полягає в експлуатації давніх комуністичних слоганів, відновлених для потреби: «Нынешнее поколение будет жить...» на «Ви — майбутнє України. Вам обирати своє щасливе майбутнє». Суттєвою складовою ідеології влади олігархів є деінтелектуалізація нації. Вже близько 40 тисяч українських науковців перейшло «в режим» фізичного виживання, вони пішли в торгівлю; майже 30 відсотків представників вітчизняної науки, що залишилися, працюють на іноземного замовника... Деінтелектуалізація суспільства зменшує його опір, послаблює будь-яку справжню опозиційність. Саме тому зловісною реальністю нашого життя є високотехнологічне безробіття. А самоперепрофільованих фахівців у так званому човниковому мікробізнесі сьогодні нараховується більше двох мільйонів. Українська інтелігенція, втрачаючи можливості для самореалізації, за останні роки помітно деградувала, дискваліфікувалась, люмпенізувалась. То про яку ми Україну ведемо мову, про яку її найближчу та найвіддаленішу перспективу? Інтелектуальне згасання нації, приреченість на духовне скніння, тотальна русифікація, швидкісне витворювання національного гетто для українців, з неодмінним процесом дегероїзації історії, здевальвування національних символів та дискредитація національних провідників спричиняються до того, що Україна стає духовним смітником, звалищем безчесть. Загнаній у безвір’я та безгрошів’я і безперспектив’я молоді нав’язуються фальшиві цінності; їхніми героями стають шахраї, злодюги, вбивці, збоченці, рекетири. Це обернеться для нації величезними проблемами, які важко, неймовірно важко буде розв’язати. Рівень руйнації духовності тотожний рівню криміналізації суспільства. І я нині вже твердо переконаний, що це не стихія ринку — не некерована, а добре зрежисерована позанаціональними елементами — культурна політика, яка втілилася вже не в одному державному організмі на планеті. Тому і не дивуймося, що деінтелектуалізація супроводжується «реформуваннями» системи освіти в Україні, наслідком якої є різностанові рівні освіти: для можновладців — все, для решти, а їх 95 відсотків — оденки для животіння. Лише за минулий рік в Україні закрито 300 дитячих спортивних шкіл і майже 200 технікумів та ПТУ. Кількість же безпритульних дітей удвічі перевищує повоєнний рівень. За останні ж роки в Україні закрито 4,5 тисячі дитячих садків. І, як стверджує нинішній Секретар Ради національної безпеки, «їх переобладнали під офіси іноземних фірм та податкові адміністрації». Нас поволі перетворюють на гумус для інших етнічних груп. Треба бути сліпцем, щоб цього не бачити і не розуміти, що все це — поступове розтоптування національної ідеї, нав’язування думки, що все українське, українізуюче — дестабілізуюче, а «нова культурна політика» покликана нейтралізувати націю, більше того, прищепити їй нові комплекси провінційності, хуторянства, вторинності, про що свідчить тисячна кількість російськомов-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин