Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

ВСЕУКРАЇНСЬКЕ ТОВАРИСТВО «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Слово Просвіти, №68 за 2000 рік

Людська психіка важко пристосовується до змін. За роки підневільного існування у нас виробився стереотип позитивної суспільної поведінки – викривальний пафос і оборона. Покоління за поколінням українські патріоти, наражаючи на небезпеку своє громадське становище, добробут, а при комуністичному режимі — і життя, викривали політику гноблення, нівелювання, фізичного знищення свідомих українців та в міру сил і можливостей боронили свою ідентичність, культуру, права людини і народу в цілому. Тепер ситуація принципово інша. Ми маємо те, за що віками боролись, — незалежну Українську державу, яка повинна головним чином розбудовувати, міняти стару політику на нову, визначати нові пріоритети, керуючись при цьому основним — повернути народові національну ідентичність, себто — національною ідеєю. Важко ламати старе, особливо коли воно займає панівні позиції. Величезна армія русифікованих чиновників, яких ніхто так і не потривожив, за інерцією працює на російську імперію. Горопахи по селах та містах, рівень виживання й добробуту яких залежав від міри зрусифікованості і запопадливості перед хамовитими начальниками, за інерцією й далі саме з цього вичавлюють крихти для злиденного існування. Свідомих громадян останньої надії позбавляє, як видно з листа нашої читачки, нищення українського інформаційного і культурного простору. Що казати про провінцію, якщо навіть у Києві, з труднощами відшукавши в морі «хозяюшек» та «лечебников» українськомовний відривний календар з дуже розмитою назвою «Народний», скоро зрозумієте, що гроші викинули на вітер. Коли я захотіла поцікавитись, про які ж події — наприклад, лютого — нагадує українському народові колектив Редакції українських календарів і художніх листівок, то з подивом виявила, що 11 лютого — про користь яєчної шкаралупи, а не про те, що в цей день 1670 року народився козацький літописець Самійло Величко, а 1989 року у Києві створено Всеукраїнське товариство української мови ім. Тараса Шевченка. 21 лютого нам повідомляють про 105-річчя від дня народження датського біохіміка Карла Петера Дама і 135-річчя російського ботаніка В. Р. Заленського, і словом не згадуючи, що в цей день 1942 року в Бабиному Яру страчено велику групу діячів ОУН. І так далі. У народному календарі за злочинною інерцією відбито історію совітської імперії і замовчується історія України, яку на кожному кроці і всіма засобами потрібно впроваджувати в масову свідомість громадян. І саме цим мав би перейматися Комітет інформаційної політики, цікавлячись, у тому числі, і змістом українських відривних календарів, і змістом періодичних видань, і станом видавництв та національної телевізії. Убивча сила інерції народу привела в парламент комуністів і кримінальних злочинців, які тільки й можуть існувати в хаосі беззаконня, — тож який їм сенс забезпечувати законодавчо цю державу. А що ж Добрий день, шановна редакціє! Я вже декілька років передплачую і читаю вашу газету. Звичайно, думаю над тим, чому на сьогодні так багато проблем з українською мовою. Адже спочатку все складалося непогано. Люди, хоч не всі, намагалися говорити українською мовою. Твори українських класиків друкувалися і розкуповувалися дуже швидко. Та й не тільки класиків, ай українських письменників початку ХХ століття. І раптом усе припинилося. Звичайно, я не буваю в усіх книгарнях свого міста, не те що в інших містах. Те ж, що я бачу навколо себе, аж ніяк не радує. Я нічого не маю проти російської літератури (я сама її ціную і читаю), але де наш український бестселер, де наші змістовні українські газети і журнали? Де, нарешті, українські відривні календарі, такі як «Народноправославний» та інші? Серед безлічі російських відривних календарів українських — 2—3 назви. І ще одне — увели в школах предмет «Зарубіжна література». А де твори, де такі, як треба, підручники? Колись мені один діяч казав, що українською мовою перекладено дуже багато зарубіжної літератури. Де ж вона? Вибачте, що переходжу на менторський тон, хоч і не хочу. Але згадайте, як у часи Брежнєва поверталися до Сталіна. Отак ми нині повертаємося до русифікації. Я ледве дістала прочитати вибране Ліни Костенко. Про тритомник тільки мрію, щоб хоч прочитати. З вашої газети довідалася, що вона написала поему «Берестечко». Звичайно, мені вже і мріяти нема чого, щоб прочитати її. Вийшла книга Пантелеймона Куліша «Чорна рада», а купити не можу, бо дорога. Добре, хай не купляють, хай не буде в магазинах, але ж у бібліотеки необхідно дати всі потрібні твори. А в бібліотеці кажуть, що у школі повертаються до російських поетів (щоправда, поки що тихенько), бо ж українських не друкують. А ми турбуємося про українську мову. Колись у журналі «Київ» друкувалися вірші австралійської поетеси-українки Зої Когут. Була б моя воля, я б їх на будинку Верховної Ради і Ради Міністрів повісила, надрукувавши метровими літерами. На жаль, я уже нічому не можу зарадити, хіба тільки розмовляю українською мовою. наші патріоти? У перші роки незалежності в них була реальна можливість узяти владу в свої руки і розпочати важкі, але необхідні для побудови нової держави зміни. Та скористатись такою унікальною можливістю вони не зуміли. Причин цьому багато: і природне бажання голодної людини, перед якою відкрилися спокусливі можливості, наїстися, і відсутність державотворчого досвіду, і інерція, за якою українці в Україні звично вдовольнялися другими ролями. Дуже скоро партійні і радянські кадри оговтались і окопались на старих позиціях. Тут уже нам справді нічого іншого не залишалось, як викривати й оборонятись. Ми лише могли трубити про експансію російськомовного маскульту в наш простір, про недосконалі закони, які душать українську культуру, про антиукраїнську політику підтримки закордонних гастролерів, тоді як талановиті українські митці змушені заробляти на кусок хліба за кордоном, про потурання на найвищому рівні войовничій русифікації. Усе це було схоже на добре сплановану в надрах чиновництва політику, яка нічого спільного з державною не мала. Обрання нового керівника уряду та останні події в парламенті, здається, дають ще один шанс Україні. В руках правої більшості тепер перебувають парламентські комітети, міністр культури, віце-прем’єр з гуманітарних питань, голова Комітету інформаційної політики — люди, орієнтовані на підтримку української культури, науки, освіти і на захист українського інформаційного простору. Чи вдасться їм подолати інерцію чиновників? Чи зможемо ми, свідомі громадяни, подолати в собі інерцію плачів, нарікань та сукання дуль у дірявих кишенях? Чи дбайлива рідна держава, поруч із запашним окрайцем хліба, дасть народові українську книжку, «Кобзар» на кожен стіл, барвистий підручник кожній дитині, а не один на клас? Чи зніме зашморг приниження і паплюження з українського письменника, актора, кінематографіста?.. Час масових акцій з плакатами і з дуже сміливими промовами минув. Час писати українські закони іза ними жити, час вимагати від високих національно свідомих посадовців роботи, а не традиційних нарікань з по-європейському умебльованих кабінетів. Україна стане незалежною тоді, коли ми всі перестанемо залежати від старих стереотипів, які в’яжуть наш рух уперед. ФОТОЗАКЛИК НОМЕРА: І нікому не вдасться зробити з нас декоративних українців! Шануймося! ФОТОЗАКЛИК НОМЕРА: І нікому не вдасться зробити з нас декоративних українців! Шануймося!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин