Сторінка · с. 7сторінка оригіналу ↗
ПОЗНАЧЕНА ВІЧНІСТЮ
Слово Просвіти, №68 за 2000 рік
Свою «Останню книгу», видану в Одесі 1998 року, Борис Нечерда не встиг побачити. Добре, що встиг її написати в «недобрі часи для тверезих умів, недобрі для жменьки людей із окриленим духом...». Він був окрилений духом і приречений водночас. Знав, що незабаром помре, і писав, складаючи вірші в папку, на якій було написано: ОСТАННЯ КНИГА. Настрій, самопочуття і світосприйняття поета в ті окаянні для нього дні й місяці важко сповна відтворити. Єдине, що цілком доступне, — здогадуючись про свою особисту перспективу, уявити себе на його місці й уважно, вдумливо читати передсмертні вірші, в яких зафіксовано найголовніше, що бентежить розум і ятрить душу на прощальному з життям рубежі. Я це зробив і стверджую: Борис Нечерда залишив нам не стенограму своїх рефлексій і лементацій, а духовний заповіт людини мужньої і безкомпромісної, наділеної від Бога великим талантом Поета. Любов до життя і ціна життя, повна внутрішня незалежність від зовнішнього світу і навіть від друзів, горда самотність і відчуття безконечності сущого над чорною безоднею смерті — основні мотиви книжки, як і всієї творчості цього унікального поета, втілені тут у присмеркових барвах тієї справжності, що не зникає і тоді, коли присмерк перетворюється у присмерть, а костомаха з косою робить завершальний рішучий помах. Все одно суще в поезії не тільки залишається, а й виходить на передній план і самостверджується, відкриваючи поетові нове життя, довге й прекрасне, нікому не підвладне — Життя у Слові. Життя, позначене вічністю. Чекайте на мене не довше півроку, потому паняйте в Стамбул і Харбін!.. Тепер остається прибити підкову, а зайвого цвяха турнути з губів... Усім я відважив! Знаменам — пойменно! Прощай... Як то кажуть: зів’яли квітки! Чекайте на мене, чекайте на мене, чекайте на мене!.. І скиньте шапки. Якщо книжка відкривається рядками: Для багатьох друзів я вже помер, Щойно був, а допіру немає, які, здавалось би, передбачають у подальшому нарікання на долю, то на прикінцевих її сторінках читаємо: ... і прошу громаду: до титла долюбити мою вітчизну, як звідти я сам не могтиму. Поміж цими нібито полюсами — неповторний світ поета з його особистими і суспільними болями й тривогами, «технологією ущасливлень», травами дитинства, тихими водами і ясними зорями України, любасками і дурисвітами — великий досвід і надбання людини і поета, що в юності ремствував: Удосвіта, любове, удосвіта є сто думок, але немає досвіду. Все пізнано, осмислено й переосмислено. Що збулося, що не збулося — залишається, щоб помирати й воскресати у віршах, в нових людях: ... ні за чим не журюся з того, що було-відгуло чи як не було ніколи, але наостанок — ...прошу... долюбити мою вітчизну... Існує міф про те, що знаменитий академік Павлов, помираючи, доручив своїм асистентам вести за ним наукове спостереження — фіксувати на приладах «поведінку» організму в передсмертні хвилини, всі прояви розуму, психіки і т. п., аби залишити для науки і подальшого розвитку медицини важливі лабораторно-аналітичні дані, так би мовити, з перших рук від великого вченого. Один одеський поет понад 30 років тому написав про це вірш, у якому секретар ученого на прохання відвідувача, що просився на прийом, відповідає: «Павлов занят — Павлов умирает». Не знаю, наскільки це правда. Зате історія написання «Останньої книги» Бориса Нечерди поет залишався справжнім поетом, думав не тільки і не стільки про себе. Як і впродовж усієї творчості, починаючи з самобутньої збірки «Материк» (1963), через новаторські книжки «Лада» (1965), «Барельєфи» (1967), «Літак у краплі бурштину» (1972), «Вежа» (1980) до найбільш повного прижиттєвого видання «Вибране» (1991), Борис Нечерда в «Останній книзі» постає перед читачами поетом і громадянином в органічному поєднанні. Вражає також його предметна ліричність, так скульптурно й привабливо виражена на фатальній межі: Стегновидного стовбура згин — щось жіноче у контурі клена. Щось жагуче віщують сніги... Формотворчі, образно-виражальні здобутки Б. Нечерди, які знаємо з його попередніх книжок, сповна заявили про себе в «Останній книзі», що відзначається жанровим і стильовим розмаїттям. Тут верлібр, вільний, розкований вірш, уживається поряд з класичним сонетом, а прозаїзований текст, в якому скупими, відстороненими, але точними, почасти доречно присмаченими вульгаризмами, фразами, мирно сусідить з відграненим, ефектно заримованим традиційним віршем. І все це — не випадковість, не забаганка автора. У кожному разі це обумовлено життєвим матеріалом, творчим задумом і естетичною доцільністю. Це так само неминуче у книжці талановитого поета, як є неминучим різне освітлення будинків, дерев і трав уранці, в обідню пору і вечором. Сонце визначає довжину проміння і кут його падіння на землю в залежності від того, на якій проходить висоті. Від кута зору поета на довколишній світ чи його самозаглиблення залежить ритм і довжина поетичного рядка, структура і температура вірша. Один з найяскравіших поетів другої половини, власне прикінцевих десятиліть двадцятого віку, Борис Нечерда ці принципи добре розумів і майстерно їх втілював у своїй творчій практиці. Він володів віршем вільно, як молодий дужий плавець — своїм тілом, плаваючи у відкритому морі. Журнал «Київ» (№ 9, 10, 1999) подав добірку віршів Б. Нечерди з «Останньої книги», яку супроводжує ніжна і змістовна післямова Петра Засенка, інкрустована гумором і серйозними думками про поезію і тернисту творчу дорогу видатного, за життя недооціненого поета. Це добре й переконливо сприймається в контексті спогадів про зустрічі і літературні розмови Б. Нечерди, Григора Тютюнника і П. Засенка. Там є таке місце: «Важко усвідомлювати, що автор свою останню книгу так і назве «Остання книга». На ній він уже ніколи не поставить автографа ні мені, ні комусь іншому. Моторошно йти слідами його розколошканих думок і разом з поетом наближатися до грані його ж таки останнього дня. У козака не лише радощі й перемоги — душу його може освітити світова печаль, а думки про смерть не завжди приходять від слабодухості». Це так! Але скажу словами класика: «Печаль моя світла», коли цій, унікальній в своєму роді, мудрій і талановитій книзі буде присуджена Національна премія України імені Тараса Шевченка. То було б справедливе рішення щодо видатного поета, яке, до речі, підняло б і престиж високої премії, що трохи підупав з різних причин. Принаймні таке позитивне рішення могло б пом’якшити давнє поетове передбачення: Поета, як прапор, Затопчуть в багнюку і — смеркне. Він матиме право Лише воскресати із мертвих.
Петро ОСАДЧУК
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
