Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
ЛІТЕРАТУРНІ ПОДІЇ · с. 9сторінка оригіналу ↗

СПІВУЧЕ ПЕРО

Слово Просвіти, №68 за 2000 рік

Доля подарувала мені небагато зустрічей, та й то епізодичних, із великим драгоманом-поліглотом, людиною незвичайного, якогось загадкового характеру, котра носила в собі розмаїті духовні світи цілого сузір’я народів і висловлювала їх мовою рідного українства. Переді мною — «його» ліричний Шіллер із теплим написом на книзі: «Вікторові Кочевському, поетовівірменолюбцю з щирою приязню. М. Лукаш. Ірпінь, 10. V. 67 р.». Це дорога для мене реліквія, в якій збереглися навіть правки перекладача, зроблені червоним олівцем. Часто звертаюся до солідного однотомника «Від Бокаччо до Аполлінера» (Дніпро, 1990). Тут постає Микола Лукаш могутнім художнім даром «переселення» на український ґрунт класиків багатомовної поезії. Учителька з м. Калуша Івано-Франківської області, аспірантка Львівського університету Валентина Савчин підготувала кандидатську дисертацію про місце Миколи Олексійовича в історії українського художнього перекладу. Я знайомий з її статтею «Микола Лукаш як перекладач Роберта Бернса» (Іноземна філологія // Львів: Світ. — 1996. — № 109). Зіставляючи з оригіналом відтворені перекладачем пісні та балади славетного шотландця, авторка переконливо доводить близькість Бернса до українського фольклору. Щирий, пісенний Бернс під магічним Лукашевим пером став по-українськи співучим. Сам перекладач зізнавався: «Читаєш — і дивуєшся: як же часто збігаються теми, фрази, навіть ритмічні ходи у Бернса і в українському фольклорі. Багато образів, персонажів прямо перегукуються з українськими піснями. Тут і сварлива жінка, і веселий пияк-чоловік, і гостра на язичок дівчина, і її заповзятливий залицяльник» (Новикова М. Пригоди з Робертом Бернсом // Всесвіт. — 1989. — № 1). А що тоді казати про себе: я читаю і дивуюся вже самим перекладам Миколи Олексійовича. От, скажімо, Бернсова пісня «Поцілуймося востаннє»: Ох, якби ми та й не знались, Не любились, не кохались, — Не було б тепер розлуки, Не було б на серці муки. Слова перекладу явно підказані відомою українською народною піснею: Лучче було б, лучче було б не ходити, Лучче було б, лучче було б не любити, Лучче було б, лучче було б нам не знаться, Як тепер нам розставаться. Мене вражає надзвичайна мелодійність Лукашевих перекладів Бернса. Не випадково такі його речі, як «Білий мельник, білий» та «Милий, будь смілий», покладено на музику і виконуються як пісні. Відомо, що Микола Лукаш мав тонкий музикальний слух. Він надавав великого значення відтворенню звукової фактури оригіналу. Так стверджують дослідники його перекладацької майстерності, зокрема вже згадана Валентина Савчин, давні друзі Лукаша — видатні перекладачі з європейських мов. Я ж сприймаю поетичні переклади Миколи Олексійовича як його власні твори: адже він в юні роки починав як поет і свій досвід віршописця зміг плідно реалізувати в інтерпретації світової поезії. Саме на цій ниві самобутньо виявився його геній. Гармонія звукопису відчувається у перекладах віршів багатьох іншомовних поетів, а особливо Верлена і Лорки. Звернімо увагу на поезію останнього «Тиша»: Слухай, сину, тишу, в хвилях захололу, — по ній ковзаються луни, по ній котяться долини, вона ж клонить чоло до самого долу. Тут у кожному рядку — ніжний звук «л», — і жодного «р», котрий би порушив цю «тишу». І, навпаки, музичне дійство «Балу в опері» поляка Юліана Тувіма передано таким шаленим сплеском звуків: Грімко гра музика-зика, Стоголоса, стоязика, Мідно, срібно, джазко, різко, Блиском плюска, брязком бризка. Хоча б побіжно слід підкреслити увагу перекладача до ритмомелодики вірша, бо вона являє душу поезії взагалі. Визнаний у колах гравців-аматорів більярдист, Микола Лукаш будь-які рими — кінцеві, внутрішні, наскрізні — «забивав» у віршовий рядок, як кулі в лузу. Оскільки Майстер, здається, вслухався в звучання кожного слова, відчував його навіть на колір, то йому напрочуд вдавалися і складні рими (для прикладу: «дався — біда вся», «Плутону рівен — при дворі він» (з «Фауста»); «мурашина — не воруши нам» (з Аттіли Йожефа); «Ой місяцю-дилетанте, Розкажи хоч, де літав ти» (З Жюля Лафорга), — рим подібного типу можна навести безліч). Характерною ознакою мови перекладів Лукаша є її щедрість на неологізми. Цілим фейєрверком новостворених слів красується вже згаданий «Бал в опері». Там один «король карнавалу гладкий Грошозавр» чого вартий: він прямо-таки синонім нашим сучасним українським олігархам. Особливо багаті на неологізми переклади з модерного, поліметафоричного Аполлінера: «Тільки християнство в Європі не встигло ще оепопеїться», «Он сфінксів череда тюпачить до сфінксарні», «Розвихреноволосий вітер»... Микола Лукаш завжди перебував на високостях ів глибинах рідного слова. Він вільно, віртуозно користувався віковічними засіками материнської мови. Тому й довів власним творчим подвигом, що українське слово може повнокровно, рівноцінно озвучити найвизначніші цінності світового письменства. Віктор КОЧЕВСЬКИЙ, м. Київ

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин