Н Е З А Б У Т Н І · с. 12сторінка оригіналу ↗
q%л%м- o`bkh)jn ЗВІДКИ ПОЧИНАЄТЬСЯ ТРАГЕДІЯ МАРКА ПРОКЛЯТОГО? Фемінізм як можливий підхід до аналізу української культури
Слово Просвіти, №68 за 2000 рік
Одразу почну з двох засадничих моментів. 1. Існує безліч варіантів визначення самого поняття «фемінізм», навколо якого впродовж багатьох десятиліть точиться полеміка, але цілком можна пристати до загально сформульованої фундаментальної ідеї про те, що «жінка страждає від систематичної соціальної несправедливості з причини своєї статі» (Janet Radcliffe Richards. The Sceptical Feminist. A Philosophical Enquiry. Penguin Books, 1980. — Р. 13—14), і вважати її основою численних феміністичних теорій сьогоднішнього дня (ліберальної, марксистської, радикальної, психоаналітичної, соціалістичної, екзистенціальної, постмодерністської) (Rosemarie Tong. — Feminist Thought. A Comprehensive Introduction. San Francisco, 1989. — P. 1). 2. Фемінізму як явища або зрілої інтелектуальної течії в Україні не існує ні в суспільному, ні в культурному житті, ні тим більше в науковому аналізі. Фемінізм — феномен «іншої» західної цивілізації, і хоча в Україні в останні десятиліття минулого віку зародилася певна феміністична традиція (представлена передовсім Наталією Кобринською, Оленою Пчілкою, Ольгою Кобилянською, Іваном Франком, Михайлом Павликом і частково Михайлом Драгомановим), її витоки також ішли з Заходу — від соціалістичних ідей, насамперед відомих праць Фрідріха Енгельса, трактату «Про пригноблення жінок» Джона Стюарта Мілля, п’єс Генріка Ібсена і т. д. Відродження фемінізму в Україні можна так само пояснити в два способи. Воно логічне в час, коли суспільство навертається до свободи і одночасно до джерел власної інтелектуальної культури, вивчає національну інтелектуальну історію. Але, як і сто років тому, феміністичні ідеї викликають у сьогоднішній Україні неоднозначну реакцію. Найчастіше це поблажлива насмішка або агресивне заперечення. І хоча по суті фемінізм поки що виявляється в усних дебатах людей вузького академічного кола, а заперечення проти нього носять побутовий, знижено-вульгарний характер, все ж відомий політик-демократ ніби жартома в одному виступі кидає фразу, що фемінізм — така ж загроза для України, як комунізм, а західний доктор-українець, випускник доброго американського університету, роздратовано зводить брови: «Що? Фемінізм? В Україні? Абсурд». Пояснення подібного негативізму лежить значно глибше за небажання українських чоловіків поділитися з жінками владою і відповідальністю. Воно в підсвідомому прагненні зберегти певний дуже дорогий, навіть сакральний для бездержавних українців ідеал, пов’язаний з національною ідеєю, з, відповідно, національною культурою, суспільністю, ментальністю, усвідомленням національних завдань тощо. Відродження і повернення — два поняття, які домінують сьогодні в національно свідомій українській періодиці, літературознавчих дебатах і перших постзастійних академічних публікаціях. За поняттями — глибинне бажання відновити історичну справедливість, відродити, вернути відібране і втрачене. Повернення і відродження досить часто супроводжується ідеалізацією. Відбувається ідеалізація (котра найчастіше базується на незнанні історичних фактів або на одномірності погляду на якесь явище) далекого історичного минулого, епох козаччини і гетьманщини, раніше заборонених історичних постатей різних часів, народного ладу життя, звичаїв, національної церкви, нарешті самої національної культури в тій формі, в якій вона існувала і існує сьогодні, остання є передовсім істинно народною і патріотичною. Ці нові ідеали, романтичні і героїчні, виникли як своєрідна негативна реакція на довгу епоху заборон і переслідувань. (Вони закономірні і виправдані хоча б тому, що ціла українська історія, як реальна, так і інтелектуальна, була історією таких заборон. Вони мають будувати націю і виховувати її для фінального ривка до свободи. Однак мало хто задається запитанням, наскільки позитивними, тобто універсальними, гуманістичними, егалітарними є наші нинішні романтичні і героїчні ідеали? Чи не лежать в основі принаймні деяких з них структури патріархальної субординації, пригноблення, наприклад, чоловіками жінок? До того ж, останнє може носити не тільки формальний, поверховий характер, а й бути глибоко замаскованим за подвійним стандартом — на поверхні захоплення, адорація, в суті — глибинна зневага, відсування на другорядні суспільні ролі, а в літературі на роль героїні для мужчини. Сьогоднішній етап української культури — етап шоку від свободи. Офіційні цінності так званої радянської культури, «соціалістичної за змістом, національної за формою», з багатьох причин виявилися неспроможними. Культурний вакуум швидко заповнився «поверненим» і «відродженим». Розуміння, що в нас є історія і культура, принесло деяку полегкість. Однак подолання шоку не може відбуватися лише поверненням до «старого», «свого», «рідного», необхідна інтелектуальна і культурна переорієнтація, відмова від частини старих інтелектуальних орієнтирів і формування нових. Інакше реальною стає загроза консерватизму нового роду. От, наприклад, відомий етнограф пише книжку про Берегиню, в якій закликає повернутися до справжніх, втрачених, народних українських цінностей та ідеалів, які в кінцевому результаті зводяться до того, що жінки колись знали багато пісень, вміли вишивати чудові рушники, берегли дім і власне в цьому бачили своє єдине покликання. Ця книжка складає частину демократичного відродження. Перед тим, як відроджувати, варто вивчити, осмислити і проаналізувати. Для аналізу необхідний новий інструментарій, новий погляд. Він може бути не один, їх може і має бути принаймні декілька. В цьому сенсі феміністичний погляд, або, точніше, комплекс феміністичних поглядів, є лише однією можливістю, але, на мій погляд, однією з найпродуктивніших. А тепер звернуся до літератури (в якій зосереджені суспільні і культурні ідеали, стереопити, міфи, національні надії хоча б тому, що література в Україні завжди була і залишається не тільки літературою, а ще й метафоричним виразом політики) і до можливості аналізувати її з феміністичних засад. Отже, що є предметом феміністичного прочитання? Ним можуть бути всі художні тексти, а саме: 1) література з акцентом на те, як вона написана авторами чоловіками (чоловічі фантазії про жіночі ролі, в яких втілені глибинні психологічні структури); 2) література, написана письменницями, котра, за влучним визначенням Вірджінії Вулф, показує «відмінність погляду, відмінність стандарту», нарешті 3) спосіб читання художньої літератури жінками (адже, як довели американські критики феміністичного напрямку, читаючи, жінка часто сприймає цінності, погляди і систему мислення, нав’язувану їй автороммужчиною, і в такому читанні не раз втрачає власну сутність). Далі такий у цілому ідеологічний підхід може і повинен поєднуватися з сучасними методиками текстуального аналізу — психоаналітичним, структуральним, постструктуральним (деконструкція), навіть неомарксистським, якщо останній комусь до вподоби. Які можуть бути результати? Передовсім будуть аргументовано зруйновані численні міфи про становище жінки в українській літературі, а відповідно — суспільності. Перший з них — про те, що жінка займала в ній якусь особливо визначну, навіть визначальну роль. Як правило, за такими твердженнями стоїть змішування історичних епох (в епоху козаччини жінці відводилася одна роль, гетьманщини — друга, у ХІХ столітті у Російській імперії — третя, в той же час в Австро-Угорській імперії — четверта, в Радянській Україні — п’ята). В дебатах про культурний контекст, як правило, наводяться прізвища першорядних українських класиків Марка Вовчка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, а також інших визначних жінок-письменниць — Ганни Барвінок, Олени Пчілки, Наталі Кобринської. Можна додати ще кілька прізвищ з ХХ століття — Олена Теліга, Докія Гуменна, Ліна Костенко. Але чи кількість видатних імен може перекреслити той факт, що література і мистецтво були єдиною сферою, де жінки могли виявити себе? У ХІХ столітті все інше було для них закрито, у ХХ — формально відкрито, хоча статистика участі жінок у вищому управлінні державою, партіями, урядовими інституціями, наукою красномовно доводить їхній мінімальний вплив і внесок. Другий міф — українська культура є культурою жіночою, фемінізованою, відповідно звідси походять всі її біди і проблеми. У свій час Микола Хвильовий аналізував стан української культури через призму дилеми «Європа — Просвіта». Не буду вдаватися до аналізу змісту, який вкладав у саму дилему Хвильовий, а відзначу, що вона відродилася і знову опинилася в центрі літературних дебатів. Відповідно протиставлювані тези набирають і нових трактувань, як, наприклад: «Очевидно, більшість, якщо не кожна з так званих «загрожених» культур опиняється перед дилемою «Просвіта чи Європа», і ці крайнощі уособлюють чоловіче, «стрижневе» («Європа») та жіноче, периферійне («Просвіта») начало кожної, як професійної, так і народженої культури. І типовою рисою кожної загроженої культури можна вважати розбалансованість, внаслідок якої гору бере жіноче начало...», — пише Володимир Діброва (Володимир Діброва. Проблема збереження національної тотожності за умов тоталітаризму// Слово і час.— 1991.— № 3.— С. 17—18). Тут впадає в око бажання звести причини загроженості української культури до так званого жіночого начала — слабкого, не інтелектуального, не раціонального і т. д. (Ряд означень можна не продовжувати, адже це старий, добре знайомий і давно заперечений на будьякому науковому рівні, неспроможний набір так званих жіночих ознак.) Третій міф — жінка є справжньою героїнею поезії і прози, вона є ідеалом, об’єктом поклоніння, адорації, натхнення. Одним з перших представників такої традиції був Пантелеймон Куліш, котрий у вірші за мотивами Пушкіна пише: Так, жив я на землі, і ти з небес прийшла, На крилах юности до старощів спустилась; Ти з раю пахощів з собою принесла, І сьвітом божества душа твоя сьвітилась...
Минули сороковини з дня трагічної смерті Соломії Павличко, яка відійшла у вічність в останні години 1999 року. Безперечно, час віднесе її до найвідоміших націотворчих особистостей кінця ХХ століття, адже саме нею зроблено надзвичайно багато для розвитку і становлення сучасного українського суспільства. Ті, хто знав Соломію, називали її трудоголіком. Тим, хто читав її численні переклади, літературознавчі розвідки, фундаментальну, щойно з друку, монографію «Дискурс модернізму в українській літературі», чув про її лекційну і видавничу діяльність, залишалося тільки захоплюватися цією цілеспрямованою енергією і блискучим, гострим, світлоносним розумом. Кожна смерть несподівана і невчасна. Але відхід Соломії Павличко гостро ранить нас усіх — те, що робила вона, могла зробити лише вона. І говорячи «Вічна їй пам’ять», усвідомлюєш, що ця пам’ять справді вічна... В архіві журналу «П’ята пора», який перестав виходити через матеріальну скруту, збереглася стаття Соломії Павличко (в основу якої покладено текст її виступу в Урбані-Шампейн, Іллінойс, червень, 1991), яку ми сьогодні пропонуємо увазі читачів «Слова Просвіти». Написана в дев’яності роки, вона й сьогодні звучить авангардно, як усе, що писала й робила Соломія Дмитрівна. Публікуємо її, аби ті, хто не читав робіт доктора філологічних наук Соломії Павличко, зацікавилися ними і примножили свої знання з допомогою її точного, вивіреного слова, знайшли її книги. Бо віднині вона стала словом, стала книгою...
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
