Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
ДО ПРОЧИТАННЯ · с. 13сторінка оригіналу ↗

В СЕРЦІ ЗУСТРІЛАСЯ З БОГОМ

Слово Просвіти, №68 за 2000 рік

Ні! не мечта сьвята — небесний херувим: Бо дух мій загорівсь огнем твоїм живим. (Твори Пантелеймона Куліша. — Львів, 1908. — Том 1. — С. 438.) І той самий Куліш наївно тішиться в іншому своєму творі: «Тогдашних русских книг читать женщинам не було возможности; по-французски же они, к счастью, не знали...» (Пантелеймон Куліш. Михайло Чарньішенко или Малороссия восемьдесят лет назад.— К., 1843. — С. 146). Однак слід зазначити й те, що ідеал, чи, точніше, псевдоідеал уже виродився у повну протилежність типу декларативно-епатажної заяви нового українського авангарду: «Малюйте бабу голубу...» (Віктор Неборак) або в монолог Івана Малковича: Жінки свавільні, владні, вальтануті і дуже сильні: двине — і прощай, чи, як моя, мене зв’язала в лютій повела на базар, немовби я бугай. О сотні похітливих купувальниць! — І кожна пальцями помацує будь-де... До терлиці прив’язаний, жіноцтво ж — молоде й цікаве — смик та смик! зненавидів зухвальниць. У гніві зіслизнув з налигача — і драла: тікав, як хорт, як чорт — подалі — в ліс. У лісі врився в хмиз, і ось — опух від сліз, міркую, що робить: вернусь — уб’є, чи — чвала — замучить в ліжку (щоб вона пропала), чи запряже у плуг, щоб в хату не доліз. (Іван Малкович. Ми вертаєм до хати// Комсомольское знамя. — 19 февраля 1991 г.) Якщо розглядати вірш не як індивідуальну сповідь, а як певний, хоча й за- МОЯ ЛЮБОВ А кохання — мов цвіту по білому світу. Опадає під ноги... Весь оббитий вітрами, ні плоду нема, ні краси в нім. Я люблю Тебе, милий мій Боже, як Сина Людського, Я люблю Тебе, Христе Ісусе, як рідного сина. Бо кого ж так любила, що ні з ким не могла й порівняти? Задля кого ж до смерті терпіла і голод, і муки? «Хто виконує волю Господню — то брат Мій і мати!» — Ти говориш, мій Спасе, і назустріч простягуєш руки. Не залиш мою душу самотню! Бо кинуть під ноги, Проміняють на срібло, як і всі свої мрії красиві. Я люблю Тебе, милий мій Боже, як Сина Людського, Я люблю Тебе, Христе Ісусе, як Найріднішого Сина. РІДНА ДУША Дісталася важко остання оця перемога: Пройти одиноко від осені аж до весни. Я рада, що в серці своєму зустрілася з Богом, — І знову, і знов зустрічаюся з ним. Нема Його в світі! — це кажуть хрести при дорогах. Навіщо ж за щастям у мандри земні поспішать? Я рада, що в серці зустрілася з Богом, — Завжди біля мене є рідна душа. Син Божий Предвічний зцілив моє серце недуже, І відчай зимовий забути настала пора. О мій найвірніший, коханий мій Боже, мій Друже, І мати моя невмируща, і вічна сестра! Із Богом Пресвітлим в годину тривожну, буремну, По хліб і по воду не страшно мені вирушать, — Так глибоко-глибоко в серці моєму Завжди біля мене є рідна душа. МАРЕВО Знаю, це марево: пристрасть, гаряча любов. Що обіцяє — того тут немає насправді: Ані садків, ні будиночків, ані водойм. Нам треба далі іти, ми ж бездомні і спраглі. Знову прошуся: Господи, тільки не це! Хай не зведе на безводдя ця «fata morgana», Хай похвалу не сипнуть, як пісок у лице: Ось, мовляв, жіночка, і підходяща, і гарна. Марево міниться в погляді... О, відведи, О, захисти мене, Господи, наче від гада. Там тільки вітер отруйний — немає води, Там доброта не росте — тільки жадібна зрада. Вітер пошли прохолодний! Розвій, врозуми! Не приведи мене впасти в омани новітні. Що ж на любов сподіватись між цими людьми? В них пересохлі серця — мов зерно на камінні. Хай не зведе мене «fata morgana» ота! Є джерело — це надія на Бога Живого, Справжній оазис, цілюща і чиста вода, — Сили Небесні освітять дорогу до Нього. БЕЗМОВНЕ СЕРЦЕ Ношу з собою безцінні персні, три діаманти, Мені у спадок передала їх рідная мати. У дні далекі, як найдорожче, взяла в дорогу: «Помилуй, Боже», «Поможи, Боже» і «Слава Богу». Вогонь життєвий вже вичахає, мов попелище; То зблисне жаром, то обпікає, то заболить ще. Марко Проклятий, диявол, а не людина, приречений вічно жити і вічно мучитися за свої злочини. Схема жіночої зради і помсти повторюється ще раз у долі іншого козака — січовика. Він вертається до рідного села і потрапляє на весілля своєї нареченої Зіньки, котра так само його не дочекалася з Січі. Він не злочинець і не карає «невірну наречену», але й не пробачає їй і вона помирає з горя, тобто по суті він убиває її непрямо. Але апофеозом ненависті до жінки стає садистське вбивство ще одним козаком — Кривоносом — прекрасної «жидівки». Він стинає їй голову шаблею перед своїми козаками-товаришами, щоб довести їм — любов до жінки для нього нічого не важить. Звідки починається трагедія Марка Проклятого? Козацьке січове братство не визнавало жінок. І батько Марка, боячись кари, ховав свою вагітну жінку на острові, де пізніше, вмираючи з голоду, вона годувала свого новонародженого звірячою кров’ю. Тому він став людиноюзвіром. Жінка (і комплекс її цінностей — сім’я, осідлість, мораль, тобто система обмежень) і козацька свобода виявилися несумісними, що привело до найжахливіших наслідків. З цієї запрограмованої розірваності, власне, і походить уся трагедія Марка Проклятого. Окультно-фантастичну повість Стороженка феміністичний аналіз розглядатиме як розгорнуту метафору. І ця метафора знаменна. «Суспільна несправедливість з причин статі» породжує психологічні хвороби і комплекси, консервує свідомість, а в перспективі програмує відставання культури. Фемінізм, звичайно, не панацея від усіх хворіб і не ключ від усіх проблем, однак добрий оздоровлюючий засіб принаймні для деяких з них. Душа бездомна, мов погорілець, зібрала в клунки Вцілілий одяг, якісь папери та поцілунки. Помилуй, Боже... Зніми із духа тягар великий Хоч на хвилину! Ще на годину, і ще — навіки. Безцінні персні взяла у руки, — відклала клунки, А Бог неждано лишив у серці свої дарунки. Перлини білі, злотії злитки, алмазів грані — Це біль, що стихнув; це кров, що змита; це хрест мовчання. Безмовне серце живе у світлі Хреста Святого, Між ним і світом — тепло і мудра пересторога, Про найдорожче воно говорить лише із Богом. Слова духовні такі незгасні, такі нетлінні, Що все навколо: дерева, й небо — це тільки тіні, Це темний спогад отого Раю, того Світання, Що Бог Всесильний нам повертає З Хреста мовчання. Наприкінці минулого року творчий доробок відомої української поетеси Тетяни Майданович поповнився одразу двома книгами: збірником поезій «Покаянна молитва» та ліричною поемою «Христос і Прометей». Їх любовно і зі смаком видано в столичному видавництві «Криниця» до 2000- ліття Різдва Христового. Гармонія душі як найвища, наймогутніша зброя проти ницості життя і духу — ось творче поле Тетяни Майданович, на якому вона — невтомна жниця. Цікаво відзначити, що в останнє десятиріччя поетеса багато працювала з богословською літературою, з пам’ятками релігійної і давньої української словесності. Може, саме це й сприяло тій могутній роботі духу, якою позначено багато її творів. Пропонуємо нашим читачам кілька поезій Тетяни Майданович.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин