З ТВОРЧОЇ РОБІТНІ · с. 14сторінка оригіналу ↗
kе%…-д Š`k`k`i
Слово Просвіти, №68 за 2000 рік
* * *
Хвилі марева. Міражі. Дорога тремтить, біжить, струмують надхмарні замки, струмує надхмарне місто, хоч бери оправляй у рамку і — на виставку імпресіоністів...
А вечором бідно в полі. Вертаються вівці з паші, в кавалках синьої солі вилизують круглі чаші.
Звисає клоччями руно, і трішки від того сумно, і пахне мені кулішем, що в таганку над вогнем.
А, спершу такий полум’яний, вогонь знемагає, в’яне і на похилі плечі приміряє одяг чернечий.
На осокорі високім знов гостроока сорока неначе про всіх стрекоче, і пес безугавно гавка на високе гніздо сороче, що, як Мономахова шапка.
Та вже на тім осокорі догоря на верхів’ї день. По тиху воду і перші зорі мама з відрами йде.
І пахнуть бузки зірчасті, що ночують і днюють у хаті і геть не звертають увагу на радість твою чи горе. І, як до турецького стягу, півмісяць прилип до штори. І тхне керосином трошки від каганця в кутку. І лебідь на килимку над нашим з мамою ліжком, де, отримавши тумаки, понадувалися подушки, на які накидає вишивку, заглядаючи в шиби, вишенька.
І я, що плавав з Ясоном, натомлений, зовсім сонний, в рідній уже стороні з князем Ігорем — на коні.
Ми скачемо, скачемо, скачемо... і вже не збагнуть мені, чия то тінь на стіні і хто біля мене плаче.
* * *
Ти плачеш? Плач. А за сльозою трава, роса, дитячий слід, який байдужою стопою ще не затоптаний, як світ.
І ти іди, іди по ньому, по сліду тому, як додому, іди наосліп, як по вірші, сльозою очі затуливши.
Нехай воно в тобі поплаче оте дитяче щось, дитяче, яке, хоч як його товкмачиш, а залишається собою, як за горою, за сльозою, в якій зоріє глибина, де навіть світ оцей з бідою — всього лиш нота чарівна гармонії надсвітової.
* * *
А вже в моїм теремі злотоверхім покрівля розвалена...
Петляючи, як сліпець, тікає у степ Дінець і довго степом осіннім біжить із вогнем на спині.
І хмара над ним кривава пливе, як ворожа слава, як знамення в сон Ярослава.
* * *
«Корогви над степом широким розвіваються в різні боки, одні Рюрикові, інші — Давидові...» — Так автор «Слова» повідав.
Чайка плаче «ки-ги, ки-ги»,— не з’єднати їй береги. Розмежований світ, плаче самотній слід.
Спільну в дитинстві мову забули мій жест і слово. Руки летять врізнобіч, неначе у темну ніч, і тільки свіча розлуки з’єднає на грудях руки.
Плаче моє ім’я, на два розпадаючись «я». Схилюсь над своїм Дінцем — З-під лиця виплива лице.
В чорних обіймах змія плаче моя надія, плаче в його петлі, відриваючись від землі. А її утішає змій, язик роздвоївши свій.
* * *
Збіднілі крони шерхотять, і так зносились їхні тіні, що не заштопать павутині, і квіти посіріли в сіні — не відрізнити, не впізнать.
А вітер шматтями розніс вітрила плинучого літа, і, ніби хвилями прибитий, під берегом чорніє ліс.
І вже не світиться багрець, як золоті ворожі стріли, які у сокола летіли і густо падали в Дінець.
Ніхто не скаче за тобою, не чути стріл над головою, але стрілою кожна мить летить і прагне зупинить тебе своєю гіркотою.
* * *
У небі високім співаюча птиця, — і спрагла стріла вилітає напиться.
Пташиного їй не дістати крила, та пісню твою обриває стріла.
Стрілу із грудей ти, руками, ривком висмикуєш разом з червоним струмком, і скрапує крапля із вістря стріли на біле волосся трави-ковили.
Ще птиця летить, ще висока луна, та вже туманіє в очах далина.
Плакучу вербу, обхопивши за стан, над прірвою стримує сивий туман.
А пісня, що прагла до Бога дійти, як свічка сльозою, сплива з висоти.
* * *
За тінню тінь до видноколу горбато рухалася, йшла, за тінню тінь, широким полем і довгим шляхом лемеша.
За тінню тінь до видноколу, де обривалась далина, де ніби щастя йде по колу і всіх обходить, обмина.
За тінню тінь до небосхилу, а світло з неба уві млі стовпом лилося, струменіло, стояло Спасом на ріллі.
І я у вузлику коріння тримав нажите за літа і припадав до поля тінню свого похилого хреста.
* * *
Не тільки по губі, між пальцями — текло, збігало і зникало крадькома, воно в тобі, і ти, мов джерело, де материнська береже пітьма все, що було, наповнило ущерть
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
