ГІСТЬ НОМЕРА · с. 13сторінка оригіналу ↗
БІЛЯ КРИНИЦІ ГЕНЕТИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ
Слово Просвіти, №69 за 2000 рік
До читача потрапило водночас три книжки житомирського письменника, голови обласного об’єднання «Просвіти» Анатолія Журавського: «Звягель», «Сльози наші на кремінь падають» і «Гамлет з вулиці Хлібної». Втім, можна вважати, що це три невеликі, але дуже місткі томи однієї книги. Є підстави вважати, що центральною в тому триптиху є збірка віршів «Звягель». Одразу ж хочеться поділитися
А. Журавський та І. Драч подивом — як авторові вдалося всього на 40 сторінках сконцентрувати таку велику енергію думок і почуттів, високу напругу власного та загальнонаціонального інтелекту? Це ознака незаперечного таланту. Зупинимося бодай на деяких аспектах збірки віршів, розуміючи, разом з тим, що розповідь про справжню поезію завжди блідіша за саму поезію. Приваблює передусім всеохопність віршів. Ось, здавалося б, те, що прийнято називати краєзнавчим аспектом. Житомирянин знайде тут любі його серцю розсипи назв різних місцевостей: Корбутівка, Звягель, Кодня, Тригір’я, Левків, Дениші... То, може, за цим краєзнавчим рівнем криється такий собі провінціалізм? Та ні, бо Житомирщина постає тут як крапля великої України, і книжка рясніє іменами Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, М. Заньковецької, М. Коцюбинського, М. Хвильового, М. Куліша, Л. Курбаса, П. Тичини,
О. Довженка, В. Сосюри, М. Ірчана, Остапа Вишні, Олеся Гончара... Більше того, автор постійно виводить нас на щаблі світової культури, дає можливість, звичайно що в уяві, побачитися з давнім Єгиптом, Індією та Іраном, Скіфією, Елладою, поспілкуватися з Ґете та Гофманом, доторкнутися до європейського Ренесансу... Особливо впадає у вічі закоханість автора у чарівне мистецтво справжньої музики, акорди якої долинають до нас, коли слухаємо Вагнера, Гріга, Сен-Санса, Ліста, Чайковського, Бетховена, Вівальді, Шопена, Кос-Анатольського. І не може душа читача, якщо вона не збайдужіла до краси, не затремтіти в унісон із душею автора, який так проникливо пише: ...А музика все рвалась у блакить, Палила серце і вогнем живила. Я занімів, щоб не сполохать мить, Не загасити палахкі вітрила. Та Україна, яка виростає з малої батьківщини поета і переливається у Всесвіт, переповнює автора щемним болем і палкою любов’ю. А. Журавський заслужив право сказати словами свого постійного невигаданого героя Остапа Вишні: «І запевняю, що в мені кати безсилі Україну розтоптати!». Кати тут згадані не абстрактні, а цілком конкретні, бо вся перша частина книжки — це своєрідна «біла книга» злочинів більшовизму проти України: «Собор» нещадно нищили обкоми, комусь в догоду лізли до хрестів...». Та не тільки «Собор» Олеся Гончара нищили — були і голодомор, і арешти з розстрілами, і заслання Остапа Вишні, і цькування Івана Кочерги, і нехтування останньою волею Бориса Тена... Тому так трагічно перегукується скіфський череп, що зберігався в родині Івана Кочерги з тим, що бачить Борис Тен на кладовищі:
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
