БУДИНОК З ЛЕВАМИ · с. 14сторінка оригіналу ↗
Дмитро ГОРБАЧОВ, Паола УТЕВСЬКА
Слово Просвіти, №69 за 2000 рік
Пожежа в степу. 1851. Олівець на папері
ХУДОЖНИК
Він ще в солдатській шинелі. Але вже не арештант. Це сталося вчора, 21 червня 1857 року. Усков, комендант Ново-Петровського укріплення, викликав його до себе, підвівся з-за столу, наче виструнчився перед своїм підлеглим, і урочисто мовив: — Заслання скінчилося. Ви — вільні! Він вільний... Скільки днів і ночей мріяв, що доля нарешті зглянеться на нього і він повернеться на батьківщину. Та більше було годин, днів, місяців розпачу, зневіри. Навіть коли дізнався, що скульптор граф Федір Толстой клопоче про нього і вже багато чого домігся, впевненості не було. І от нарешті сталося — він вільний. Двадцять шостого червня Тарас Шевченко занотовує у щоденнику: «Протягом 10 років я писався і підписувався: «Рядовий Т. Шевченко». І сьогодні я вперше написав це душу радуюче звання — «Художник Тарас Шевченко». Минуть роки, і люди, на чиїй землі відбував він заслання, назвуть Шевченка першим казахським художником-пейзажистом.
В СТЕПУ ПОЖОВКЛАЯ ТРАВА
Товариші по засланню звикли: ночами, коли всі засинають, він сидить біля невеличкого каганця і пише листи. Часто поет надсилав їх княжній Варварі Рєпніній. Їй розкривав душу, коли було особливо нестерпно, скаржився, що часом надходить на нього тупа байдужість до всього «аж до одерев’яніння». Долати душевну пригніченість допомагала природа. Поет наче сповідався їй у своїх стражданнях, — можливо, навіть щиріше, ніж у листах до друзів. І небо невмите, і заспані хвилі; І понад берегом геть-геть Неначе п’яний очерет Без вітру гнеться. Боже милий! Чи довго буде ще мені В оцій незамкнутій тюрмі, Понад отим нікчемним морем Нудити світом? Не говорить, Мовчить і гнеться, мов жива, В степу пожовклая трава; Не хоче правдоньки сказать, А більше ні в кого спитать.
ПЕЙЗАЖІ БУВАЮТЬ РІЗНІ
Микола І наказав тримати Шевченка «під найсуворішим наглядом і з забороною писати і малювати». Та хіба можна заборонити журавлеві літати, поки цілі в нього крила? А крила Шевченка не вдалося зламати навіть імператорові. І доля не до кінця зрадила: там, у засланні, знайшлися люди, які розуміли, що солдатську шинель одягнуто на плечі неабиякого митця. І вони залучили його до експедицій з вивчення Аральського моря та гір Кара-Тау. Тарас Григорович — рядовий Шевченко — повинен був зробити потрібні для експедицій замальовки. Він малював. До нього неначе повернулося життя. І що йому злиденні умови експедиції, тіснота маленького кубрика, напівголодне існування, зацвілі сухарі, застояна вода. Людина болісно охайна, він зараз не звертав уваги навіть на бруд свого житла, на паразитів, які роїлися і на одежі, і в ліжках. Він малював. У Петербурзькій Академії мистецтв, де свого часу навчався Т. Г. Шевченко, панували романтичні, збуджено бурхливі пейзажі. Популярні були і так звані архітектурно-перспективні малюнки: обриси міста або пам’яток старовини, накреслені прямими сухуватими лініями, наче з пейзажу вилучено повітря, туман, світло-тіньову імлу. Декотрі художники захоплювалися ідилічно-сентиментальними пейзажами, дехто — строкато-пишним нагромадженням соковитих екзотичних рослин, що нагадували задушливі оранжереї. Все це не годилося для передачі місцевої природи. Краєвиди тут, на перший погляд, були одноманітні, природа неначе пошкодувала для них яскравих фарб. Шевченкові акварелі витримані в м’якій тональності без різких кольорових спалахів, деякі однотонні. Найчастіше художник змальовує переходи від ранку до дня, з вечора у ніч, з погоди в непогоду. В багатьох акварельних пейзажах розлитий спокій, але не без внутрішньої тривоги. Хоч і скаржився колись митець, що його не влаштовує «байронічний туман», туманність не раз зустрічається в його пейзажах, наповнюючи їх поезією недомовленості, «тим, що вимовить не вмію», як казав він сам.
обидва на краю світу: безлюдні панорами, збляклі, наче знесилені під тягарем тисячоліть, кольори. Враження Волошина від згаслого вулкану Кара-Даг, від чорних скель і розлогих степів навколо Коктебеля, і враження Шевченка від пустельних краєвидів та звітрених скель Кара-Тау (спільний тюркський корінь слів «кара» означає «чорний») породили однакове відчуття первозданності природи. Одного разу Тарас Григорович бачив степову пожежу. Пізніше згадував: «Весь простір, бачений мною вдень, немовби поширився, облився вогненими потоками». Так народився пейзаж «Пожежа в степу». Люди на тлі вогненної стихії — силуети, а верблюди перетворилися, як казав сам Шевченко, на китайські тіні. Стихія природи, однак, не сприймається як небезпека. Це, скоріше, видовище вільної, неупокореної сили, од якої стає і лячно, і водночас втішно. Як і у його віршах: Земля стогне, гнеться, Сумно, страшно, А згадаєш — Серце усміхнеться...
* * * Знову ніч у казармі. Знову блимає каганець. Як бракує зараз поетові палких розмов, гарячих суперечок, голосу вчителя Карла Брюллова. І Шевченко пише — пише листи. Думкою повертається в Україну, од якої його так жорстоко відірвали. Все, що бачить, порівнює з нею: І там степи, і тут степи, Та тут не такії. Руді, руді, аж червоні, А там голубії, Зеленії, мережані Нивами, ланами, Високими могилами, Темними лугами. «Низинний берег острова Миколи» — один із пейзажів — широкий, як степ, як Шевченкова натура. Тут все наче зійшлося разом: і море, і степ, як море, і сонечко сідає. Але настрій пригнічений, бо Шевченкові, мабуть, не вистачає соловейка, тихого гаю — усього того, що залишилося на далекій батьківщині. Гіркі вірші лягають на сторінки захалявної книжки: Завтра рано Завиє голодний Звір пустині, і повіє Ураган холодний. І занесе піском-снігом Курінь — мою хату... ...Треба б вмерти. Так надія, брате, не вмирає. Піском-снігом не занесло душу художника і поета. А джерелом надії була краса, яку завжди вміли віднайти його очі. Запис у щоденнику: «За аулом, перед закатом солнца, вечер был тихий, светлый. На горизонте чернела длинная полоса моря, а на берегу его горели в красноватом свете скалы. И на одной из скал светлели белые укрепления. Я любовался своею семилетнею тюрьмою...». Протягом років, щодня, з ранку до вечора те ж саме Новопетровське укріплення. Як тільки не дивився на нього Шевченко! Фортечні споруди на високих горбах на одній із акварелей зображено так, що вони нагадують «всевидяще око», яке невсипно стежить за «прохождєнієм інородцев». Адже саме для цього вони були тут споруджені. Наче сполохи — хмарки на його малюнках. За їхнім вічним плином він міг стежити годинами, заздрячи їхньому вільному рухові. Дивлячись на сірувато-рожеве небо, Шевченко згадував рядки свого улюбленого
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
