Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
ШЕВЧЕНКІАНА · с. 3сторінка оригіналу ↗

СПОГАДИ ПРО «ЮВІЛЕЇ» ШЕВЧЕНКА «Вшанування» Шевченка за радянської влади

Слово Просвіти, №69 за 2000 рік

Для всіх свідомих українців та неупереджених людей інших національностей Шевченкові дні завжди були високосвятковими. Однак по-різному. День народження Тараса був урочисто світлосяйним. А день, коли він пішов з життя, — пекуче-жалобним. І чи можу забути, як відзначали ці дні за радянського режиму. А за моє довголітнє життя їх було багато. Проте всі вони чомусь були схожими. І коли згадати їх і замислитися, тогочасні «Шевченкові дні» були (саме так!) формально-фарисейські. А то й цинічно образливі. Як для святої пам’яті Шевченка, так і для тих, для кого він є уособленням України. Маю багато своїх спогадів про ці дні, та свідомо вкрай обмежу їх у моїй розповіді. Всесвітня Рада Миру прийняла рішення відзначити 1961 року 100-річчя від дня смерті Шевченка. А 1964-го — 150-річчя від дня його народження. Отже, різні за своєю суттю дати. Я тоді мешкав неподалік Київського університету, а працював в Академії архітектури. Її президія містилася на території літописної Софії. Отож, мій шлях до роботи пролягав через парк Шевченка та повз пам’ятник йому. Та 10 березня 1961 року, на моє здивування, мій «маршрут» був перекритий, бо міліція і двірники оточити парк. А обходячи парк довкола, побачив, як до пам’ятника Тарасові під’їхало два автобуси. З них вискочили (!) люди і бігцем попрямували до пам’ятника з вінками в руках. Похапцем їх ставили біля постаменту пам’ятника. Так само швиденько розправляли стрічки на вінках, щоб було видно написи, від яких установ і підприємств надіслали «трудящиеся массы» ці шанувальні вінки. Отож ознаки виявлення почуттів до Тараса його нащадків «благородно» поклала на себе радянська влада, її «довірено-провірені» особи. Коли ж я зупинився неподалік пам’ятника, до мене одразу підійшов огрядний чоловік у цивільному одязі і спитав: «Что вам здесь нужно?». А на моє обурено-викличне: «А вам що тут треба?» — він прорік: «Ваши документы!». Пересвідчившись, що я обіймаю вагому посаду, вже ввічливо порадив: «Здесь сейчас нельзя ходить». В Академії, як тоді по всіх установах, було попереджено, що з роботи можна виходити тільки за погодженням. При тім «в район университета не ходить». Тобто туди, де встановлено пам’ятник Тарасу. Оскільки на мене, за посадою, така настанова не поширювалася, то я її «делікатно» порушив. Враження від побаченого і почутого на цих жалобних «врочинах» було вкрай гнітючим, і саме від брутального цинізму цього лицедійства і святотатства щодо Шевченка. На відміну від ранкової «стратегії» упереджувальних заходів, удень міліцією було оточено не лише парк, а і його довкілля. А ще, окремо, оточеною була трибуна біля пам’ятника Шевченку, на якій стояли можновладці — «слуги народа». А «демос», тобто — народ був представлений ... студентами університету імені Тараса Шевченка. Вони, разом з викладачами (як наглядачами!) стояли «сплоченными рядами» поміж колонами червоного корпусу університету; «слуг народа» та сам «народ» роз- Просвітяни брали участь у Всеукраїнському Шевченківському святі «В сім’ї вольній, новій» (1993). Видано збірник «Тарас Шевченко на Сумщині» (1993). Відновлено у бронзі і мармурі пам’ятники Кобзареві в м. Сумах і Ромнах. Реставровано музеї Т. Шевченка вм. Лебедині, Кролівці, с. Лирине, де перебував поет, оновлено меморіальні дошки у Глухові, Кролівці та інших місцях. Перейменовано центральну вулицю Сум з проспекту К. Маркса на проспект Тараса Шевченка (1993). Проведено похід-реквієм «Останнім шляхом Кобзаря» (1995). діляла порожня Володимирська вулиця, перетинати яку тоді було заборонено. Отож, «єднання» поміж цими двома полюсами соціального стану відбувалося за допомогою гучномовців. І, зрозуміло, промовляли до Тараса тільки «слуги», та й то «по-писаному» і цензурованому. А «урочини» відбули в прискореному темпо-ритмі. А затим, задоволені, що все обійшлося за «регламентом», розійшлися. Точніше ж — роз’їхалися, бо всі «слуги» були «лошадными», з шикарними авто. А «безлошадных» спудеїв повернули до аудиторій. На тому ці врочини «на світовому рівні» у столиці радянської України завершилися. Адже все це тоді відбувалося, за пророчими словами Тараса, «на нашій, не своїй землі»... А втім, на цьому жалобний день не скінчився. Під вечір ми з дружиною, Ніною Заручинською, пішли до пам’ятника Шевченку. Там, приєднавшись до справжніх нащадків Тараса, до народу, співали «Заповіт», «Думи мої, думи», «Реве та стогне Дніпр широкий». Бачили, як нас фотографували, вважаючи, що це фотоаматори засвідчують врочини на пам’ять. А невдовзі переконався, що справді «на пам’ять», але компроматно-документовану. У спецвідділі Академії архітектури мені «довірливо»-попереджально показали фотографії, на яких ми з дружиною «увічнені» з розкритими ротами. Співали ж... Виявилося, що ті «фотоаматори» фотографували «на пам’ять» відповідним «службам». А потім розсилали по установах, щоб спецслужби вишукували на фото своїх «націоналістів». А моя Ніна саме по цій статті і мала 10 років в’язниці і концтаборів... Отаким був сторічно-жалобний «ювілей» 1961 року за радвлади. А щоб було гарантійно, без ускладнень, проведено ювілей 1964 року, присвячений 150-річчю народження Шевченка, чільним місцем було обрано чомусь Канів, а в ньому Чернечу гору, з могилою Шевченка на ній. Хоч ювілей цей мав бути радісним. Ми з дружиною і нашими приятелями на їхній машині поїхали до Канева. Всю дорогу нас супроводжував холодний дощ, і наші супутники виявляли сумнів, чи там будуть люди за такої негоди. А ще нас дивувало те, що чим ближче ми під’їжджали до Канева, тим частіше нас зупиняла міліція і питала, куди ми їдемо, та перевіряла документи. Отож і тепер, як і в 1961 році, знов «заградотряды». Не приховаю, ми були здивовані і радісно схвильовані, коли побачили, що перед в’їздом до Канева весь простір був заповнений автомобілями і автобусами. Їх було сотні. Люди прибули вшанувати свого Тараса. Та в місто їх не впустили. Кожен пробирався, хто як спромігся. Ще більше нас здивувало і обурило, як «порядкувала» міліція з допуском до могили Шевченка. Зокрема тих, хто прибув на човнах і пароплавах. З нас чотирьох я пробився, завдячуючи своїм документам, лише один. І тут побачив, що опрацьований у Києві «варіант» 1961 року втілюється так само в Каневі. На горі, біля пам’ятника купчилися «проверенно-доверенные», чисельність яких поступалася огрому зве- Розроблено туристський маршрут «Шляхами Кобзаря» (обласна станція юних туристів) (1995). Проведено міську читацьку конференцію за книгою Євгена Сверстюка «Шевченко і час» (1997). Відновлено «Шевченківські світлиці» (1924—1999) у музеях Сум, Ромен, Кролівця, Лебедина, Конотопа. Проведено виставки екслібрисів, графіки та ілюстрацій художника В. Ломака; його плакатів до Шевченківського свята. Організовано виставку-триптих «Реве та стогне Дніпр широкий» у палаці «Україна» (1997). На Сумщині є більше десяти населеденого хору, привезеного сюди. А ще «влада» «удостоїла» пройти (!) навколо пам’ятника, чергою, визначених місцевою владою «представників трудящих» Черкащини... І знов, як і 1961 року, той же «ритуал» за тим же облудним сценарієм. Чи не за тим же цензуровано писаним текстом. Ми бачили, як під горою плакали колгоспниці, промовляючи: «Ми ж перевищували норми в полі, вірячи, що нас пустять до Шевченка». Не удостоїлися... Поверталися до Києва мовчазними і пригніченими баченою нами глумливою інсценізацією «вшанування» Шевченка, який давно став всенародною святинею. Саме так, бо наш народ сам його канонізував. І те, що чинила тогочасна радянська влада над Великим сином Великого Народу України-Руси, є гріховним і непрощенним. То, може, гідно відзначали тоді жалобний День перепоховання Тараса з Петербурга в Каневі 22 травня? Та ні! Цей День всенародної печалі свідомо нарекли днем Києва та весни, і в Києві його відзначали біля пам’ятника Шевченку. Тут споруджували міцну платформу, на якій співали веселі пісні і наввипередки танцювали тропака. Та так, що довкола аж луна йшла. А втілений у бронзу Тарас дивився на ці «дива» зверху, і навіть його мудрість неспроможна була осягнути: «Хто вони є, оці недолюдки, і що вони отут чинять...» Ці мої спогади — лише часточка про глум над святим, що довелося бачити за радянського режиму. І завершу, здавалося б, «немасштабним», у порівнянні з наведеним минулим, однак характерним для тієї «епохи». Нагадаю, щодня ходив я на роботу, перетинаючи парк Шевченка з клумбами квітів. Робітниці парку періодично їх зрізали і в корзинах кудись відвозили. От якось я їх спитав: «Чому ви не покладаєте квіти до пам’тника Шевченку?». Вони знітилися і промовчали. І лише одна з них стиха сказала: «Ми покладали, та нам заборонила завідувачка парку». А на моє запитання завідувачці, вона відрізала: «У нас есть установки, в какие дни это делать». І мені тоді стало зрозумілим, чому біля пам’ятника Шевченкові немає квітів узагалі і, боронь Боже, кетяга калини — символу України. Таке звідти викидають, навіть якщо хтось від себе вшанує Тараса. В цьому я переконався і особисто. Покладених мною зранку перед роботою квітів, повертаючись, я не знаходив. А студентів університету, які «ходять до Шевченка», а тим більше — співають біля пам’ятника, брали на особливий облік. І такого їм не дарували. А що міг би розповісти Тарас про те, як його вшановували?! Олесь СИЛИН, заслужений архітектор, заслужений діяч культури України, член Комісії та наукової Ради з відтворення пам’яток при Президенті України, головний експерт Всеукраїнського фонду імені Олеся Гончара них пунктів, що носять ім’я Тараса Шевченка, десятки КСП, сотні вулиць, будинків культури, клубів та ін. Разом з тим: Центральний кінотеатр імені Т. Шевченка (1998) переобладнано під нічний клуб «Фортуна», а кольоровий вітраж «Шевченко грає на бандурі» закладено цеглою і бетоном у фойє клубу. Театр купив зять колишнього глави обладміністрації А. Єпіфанова. Продано чи віддано в Черкаси унікальну колекцію «Кобзарів» Шевченка, яку збирав учитель музики Арбузов, бо сумські чиновники не хотіли її викупити або передати в музей. Борис МАНЖЕЛА, голова «Просвіти», м. Суми

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин